Мене виховували три бабусі: одна - татова, друга - мамина, третя - бабуся Люба. Малим я твердо вірив, що маю їх аж три і всім хвалився (було сумно і досить незручно, коли на мої щирі свідчення однолітки зневажливо відповідали: «А в мене - сім!»). Правда, третю я бачив дуже рідко, бо вона жила в Івано-Франківську, але, родом була з мого рідного Чорткова.

Йдеться про Любомиру Пітушевську-Любинецьку. За першим прізвищем як доньку сотника УГА і УСС Володимира Пітушевського, похованого в Чорткові, патрона однієї з чортківських вулиць, а також як довоєнну гімназистку «Рідної школи» її можуть пам`ятати чортківчани; за другим прізвищем - як дружину чернівецького музиканта, хормейстера і чи не композитора Івана Люинецького - її можуть згадати чернівецькі мистецько-педагогічні кола. Але для мене вона завжди була бабусею Любою.

Коли моя мама, ще будучи дівчиною, опинилася на навчанні в Івано-Франківську, то Любов Володимирівна (зі шляхоцьким наголосом на другому «и»; чомусь ми її кликали таки «Любов», а не «Любомира»...) допомогла знайти їй квартиру, а відтак, коли вже зачалося думати, крім сесії на заочному в педінституті, і про мене, то бабуся Люба приймала мою маму у себе в однокімнатній квартирі. Щойно я з`явився на світ - помагала мене пеленувати, годувати, доглядати, бавити. Старша жінка, вона не мала дітей, тож віддавала свою безкраю любов іншим. Мама розповідає, що Любов Володимирівна зачувши, що хтось із знайомих захворів, могла чимшвидше взяти таксі (хоч і не було великої потреби у поспіху!), заїхати дорогою до аптеки, купити що треба і поопікуватися хворим. Коли їй докоряли, мовляв, навіщо так витрачатися, то вона відповідала: «Ти маєш дітей! А я для чого, для кого буду складати?» Свого часу вона вела рубрику «Бесіди з хворими» в прикарпатській християнській газеті «Нова Зоря».

Жертвувала усім. Собою, своїм здоров`ям (мала нелади з тиском), своїм часом, своїми статками. Тільки тепер розумію, що то була за жінка. На потойбічних терезах її серце заважило б добротно! Як я був малим грудним дитинчам (чого, зрештою, не пам`ятаю, а знаю тільки з розповідей), вона заміняла мою молоденьку маму-студентку, годувала мене. На цікаві телефонні запитання колежанок: «А що там у Вас таке завелося, що так гарно співає?», - напевно, гордо відповідала: «Внучок!».

Потім були приїзди «на трошки». На день тобто. Ми гостювали, а бабуся Люба вгощала, щебетала з нами (зі мною і з моїм старшим братом), скаржилася на тяжкі часи в політиці, суспільстві, церкві, ділилася думками про те, що їй наболіло. А коли я не хотів їсти (таке часто траплялося), залізав під стіл, вона виманювала мене звідти... колесами. Так називалися її «фірмові» тістечка.

Одного разу була вона в Чорткові (звичайно, бувала вона тут не раз, але саме цей запам`ятався мені найбільше). Міркую, це було в серпні 1992 року - на Всесвітньому Злеті гімназистів. Що міг тоді я, дев`ятирічний хлоп`як, розуміти... Єдине, що пам`ятаю з того візиту - пресмачезні канапки, які бабуся Люба привезла з собою. Такого я ніколи ще не їв! Звичайний білий хліб, помащений маслом, загорнутий в аркуші зі шкільних зошитів - смакотерія!

Під час котроїсь нашої поїздки до Івано-Франківська зародилася наша з бабусею Любою «листоманія». Я вирішив (чи то мене хтось підштовхнув до того), що ми з нею постійно будемо листуватися. Та й увічнив це фломастером у бабусі на столі, написавши великими літерами: «Я напишу бабусі Любі листа». Дуже добре пам`ятаю тут ситуацію. Адресатка сприйняла таку обіцянку щонайтепліше (така серйозна справа, ще й засвідчена ледь не нотаріально!). Але написав я нескоро. «Листоманія» затяглася...

Написав аж тоді, коли вчився на другому курсі в Чернівцях. Послав свою фотографію, щоби побачила, яким дорослим став. Надіслав бабусі Любі свої вірші, перші спроби нігілістично-всезнаючого штибу. Що саме писав, уже не пам`ятаю... Кажуть, перед смертю вона всі свої домашні знимки попалила - листи, очевидно, теж. Бо кому вони будуть потрібні, як її не стане? Але зберігся в мене один з її листів, який з інтелігентською точністю тут же написала у відповідь. Трохи сумбурний, наболілий, але теплий і відвертий. Трохи незвичний... Ніби вона зверталася не до хлопця, молодшого від себе в кілька разів, а до свого однолітка:

«Сл.[ава] І.[сусу] Хр.[исту]!

Дорогенький Остапе!

Велику несподіванку і велику приємність зробив Ти мені своїм листом. Я вдячна Тобі за це. Тішуся Твоїми успіхами в навчанні і тим, що пишеш вірші. Дякую за вітання. Не можу уявити, що Ти вже доросла людина, а не маленький хлопчик, якому я співала колискові і купала в чебрику. Рости здоровий, добрий, розумний, веселий та щасливий! А патріотом - Ти напевно є.

Бажаю Тобі творити гарні вірші, які б друкували в різних виданнях і газетах. Я також пишу до газет, не дивлячись на своїх 77 років та тяжку хворобу. Веду активне життя, повне труднощів, розчарувань, успіхів і радощів. Так, звичайно, буває в житті. Здоров`я поганеньке, але нема часу думати про це. Спішу, щоб ще щось корисне зробити для Бога, людей, України. В радянський час - не було можливості розкрити себе, свої таланти чи здібності. А взагалі я людина творча. Читала знайомим Твої вірші. Хочу й сама написати дещо до газети «Ратуша», але чи надрукують? Побачимо. Пишу до «Нової Зорі» (читай, добра газета), «Галичини», «Вісті Придністров`я» (Монастириська), газети Калуша (забула назву) та інш. Твої вірші цікаві, пробуєш в стилі «модерн», «авангард»; чи так називається цей напрям? Подібно пише Ю.Андрухович та ін.

Але не залишай читати класику, вона ніколи не втратить своєї вартості. Особливо - Ліну Костенко, Вихруща та інш. Зараз не згадаю прізвищ, але є дуже гарні поети і багато їх. Молодим поетам треба вчитися на класиці, яка є безсмертна. Не завжди потрібно наслідувати те, що не є зрозумілим більшості. Воно для окремих, є даниною моди, яка швидко проминає і забувається. Наслідувати можна те, що сприймається позитивно і має зміст, який впливає на почуття, на поведінку людей - як засіб високоморальний. У нас захоплюються всім, що відноситься до Заходу. І дуже часто Захід продає нам все те, що вже у себе відкинув. А ми радіємо, як малі діти, і знову «малпуємо» Захід. А там є дуже багато поганого, непотрібного для нас, що деморалізує передусім нашу молодь. Молоді люди - романтики і максималісти, ще коротко живуть на цьому складному, непередбаченому і зрадливому світі, тому не завжди вміють реально оцінити ситуацію. Тому - розчарування, наркотики, черезмірне захоплення сексом, африканською ритмікою, відчуження від старших, від сім`ї, брак відповідальності, обов`язковості, любові до рідних - патріотизму. Часто релігійні почуття - це для моди, формальне. А без Бога - нічого доброго; появляється - апатія, зависть, вбивства, брак мети і сенсу життя. Помилкове переконання: що все - це гроші! Це - вигідне життя, успіх, щастя, позиція в суспільстві. Але це не так. Можна мати великі гроші, але бути нещасливим, хворим, не мати сім`ї, не мати друзів - справжніх і т.д. не мати праці, яку любиться, взагалі, - ніякого задоволення в житті. Можна бути багатим, - але вічний неспокій в душі, страх перед пограбуванням. Ні Ісус, ні Церква - не проти багатства. Але здобутого чесною працею. І багатий повинен допомагати біднішим, пам`ятати про науку Христа, - дуже добре показану в притчах про багатих та бідних.

Чому я ділюся з Тобою, Остапе, своїми думками про наше суспільство і наше життя-буття? Бо болить мене деморалізація нашого народу, непоінформованість, низький моральний рівень і всі ці негативи в нашій Україні: корупція, злодійство, жорстокість, брак єдності і т.д. - що може довести до втрати держави - України. А ворог не спить, робить підпільно свою чорну роботу. А йдуть вибори, де буде вирішуватися доля нашого українського народу. Нема у нас патріотичної і політичної еліти - лідера, які б повели за собою народ. Все краще - свідомих патріотів - знищили, розстріляли більшовики, а за 10 років захопили владу псевдопатріоти, олігархи, зрадники, які зробили народ рабами на зразок «трудящихся» радянських часів. Але так не все є, є і позитивні, ясні, обнадіючі сторони. І лише молитва та праця для України, робота виховна з простолюддям по селах, районах, з дітьми і молоддю, і зміна Верхов. Ради, зміна керівників всяких рангів, на всіх рівнях, і праця, праця - дасть результат. Вся надія на Господа Бога.

Був вчора у мене Назар [мій старший брат. - О.Н.]. Багато говорили, і я рада, що провідав мене. Він подорослішав, гарний і розумний хлопець. Згадували і Тебе, і Оленку, і Володю, і всю родину Вашу. Дуже хотіла б я поїхати до Вас. Але здоров`я не дозволяє. Пиши мені, будемо обмінюватися думками і це буде цікаво для мене і для Тебе. Я люблю молодь, з нею працювала все життя, розумію її і не осуджую, коли помиляється. Згадую свою молодість, коли умови життя і навчання були зовсім інші і важкі. Була війна. А це вже пояснює все.

На фотографії Ти гарно виглядаєш. Надіюся, що колись зустрінемося і Ти побачиш стареньку вже людину, дуже хвору, але молоду душею, сильну і мужню, яка віддає себе повністю праці для Бога і України, для свого народу. Продовжую працю свого Батька, великого патріота, старшину УГА і офіцера австр. армії, також старшину Січових стрільців. Чи знаєш, що ім`ям Батька названа одна з вулиць Чорткова? Про Батька писали багато в газеті «Досвітні вогні» та інші, що друкувалися в Чорткові.

Будеш вдома - поздорови своїх Рідних. Оленці - вітання, чекаю листа. Здоровлю щиро і цілую «в чубчик» Тебе, мій славний «внучку».

Бабуся Люба.»

Через рік бабусі Люби не стало, а в мене додався ще один невиконаний обов`язок.

Напишіть листа стареньким! Поки вони можуть його прочитати.

Остап Ножак,