24.09.2008 - Він здійняв прапор над Київрадою

Молодість Ярослава Потикевича пройшла за часів однієї із найстрашніших сторінок історії України. Молодих людей цього часу розтоптала страшна й безжальна машина - Радянський Союз. Цим молодим людям довелося дуже рано подорослішати і сповна усвідомити страшну реальність. Вони безстрашно захищали свою землю, свій народ. Незалежною Україну бачили лише у своїх мріях. Хоча сьогодні дехто плаче, як добре їм було за часів СРСР, мовляв, і що з того, що Україна стала незалежною. Саме ці люди знають і розуміють  цінність цього скарбу. Вони дуже дорого заплатили за це. І хоча є такі, котрі називають їх бандитами, але вони були лише дітьми, у яких відібрали дитинство, а часто і життя.

Ярослав Потикевич - лікар-терапевт, який перебуває на заслуженому відпочинку; кавалер ордена Романа Шухевича; людина, котра у 1990 році підняла український прапор в Києві. Зараз проводить активну дослідницьку роботу з історії на наших теренах, автор книжки про Романа Шухевича "Радше впадь, але не зрадь!", і готує до друку свою нову книжку.

- Пане Ярославе, розкажіть, в якій родині ви народилися і звідки ви родом?

- Я народився у 1929 році в с. Оришківці Гусятинського району у сім`ї простих селян. Батько помер на війні під Берліном, хоча точної інформації про нього ми не знаємо, тому що нам прийшла звістка, що він пропав безвісти. У сім`ї нас було двоє дітей: я і мій молодший брат Зиновій.

- Ви є родичем нині покійної Марії Заболотної?

- Так, мій батько був братом Марії Заболотної. Вона також зростала в Оришківцях. Її взяв до себе на виховання стрий Онуфрій, в котрого не було власних дітей. Ми з нею майже однолітки, я на 4 роки молодший. Спочатку вона навчалася в с.Оришківці, а потім пішла до Чортківської гімназії, вчилася ще за часів Польщі. Я ж пішов до гімназії вже за окупації німців та провчився там лише сім місяців, потім прийшли більшовики. У 1944 - 1945 роках я вступив до ОУН у Чорткові, та почалися арешти і я пішов у 8 клас до середньої школи в Копичинцях. Там створив націоналістичну підпільну організацію "3+Х".

- Що спонукало вас до створення цієї організації?

- Ми ходили пішки до школи з Оришківців до Копичинеців. Неподалік, десь 4 кілометри від Оришківців, був скотомогильник (ми називали "окописко"). Одного разу я побачив там вбитих повстанців, багато молодих хлопців і дівчат. Я був тоді ще молодий хлопець і це мене дуже вразило. Ми з Ярославом Бульчаком і Грицем Клизубом залишилися після уроків і домовилися, що завтра візьмемо з собою лопати і поховаємо їх. Ми так і зробили. Пам`ятаю, там ми впізнали деяких знайомих. Ми намагалися дотягнути тіла до найближчого цвинтаря, який був таки далеченько, приблизно 300 - 400 метрів від окописка. Одне тіло, Наливайка, забрали якісь люди в масках . Спочатку ми з Грицем перелякалися, бо подумали, що це НКВДисти, вони нас побачили. Та Ярослав Бульчак знав, що вони хочуть його поховати, а в масках тому, щоб їх не впізнали. Ці люди чинили обережніше ніж ми. Вони поховали Наливайка в Оришківцях на цвинтарі біля інших повстанців.

А другого дня після школи ми йшли біля Копичинецької тюрми. Там стояли під стіною підперті побиті повстанці. Я не міг усе це винести. Тому й прийшла ідея створити організацію.

- Чим займалася ваша організація?

- Ми друкували листівки і усюди їх розклеювали. Згодом нами зацікавилося НКВД, але спочатку приходили до школи лише подивитися і йшли. Та це вже мене насторожило. Я тоді навчався у 9 класі.

Одного разу НКВДисти зайшли в клас і спитали: "Хто тут Потикевич?". Усі мовчали. Я побачив відкрите вікно і шмигнув туди, хоча було досить високо. З того часу у школі я більше не з`являвся. Два-три тижні переховувався, додому не приходив, тому що за мною питали. Потім 16 травня 1947 року я пішов у збройне підпілля. Пробув там три місяці, проходив вишкіл. Оскільки я добре освоїв зброю, мені запропонували поїхати в Івано-Франківськ у школу "Оленів". Але їхати туди треба було з власними речами, а я нічого не мав. Тому приїхав додому і сказав мамі, що мені потрібно піти на базар до Чорткова і купити одяг. Після війни на базарі продавали дуже багато військової одежі. Пам`ятаю, то був понеділок 18 серпня. Я купив собі кітель і мав свої жовті хромові чоботи. Як міряв так і з себе не скидав. Біля ратуші мене зупинили троє чоловіків з пістолетами. Спитали моє прізвище. Я, звісно, сказав чуже, бо мав  документи на таке прізвище. Мене заарештували. Збіглося дуже багато людей, тому що був базарний день. Повели мене до залізничного відділення НКВД. Я думав, коли будемо йти через міст, мені вдасться втекти, вискочити в річку, але моя спроба була марна. Мене кинули в камеру, тримали три дні. Ніхто не приходив, а слідство, виявляється, вже йшло. Вже дізналися хто я. Моєю справою тоді займався слідчий Костенко. Дуже мучив тим, що не давав спати. За ніч могли 15-20 разів брати на допит. Я був настільки вимучений, що не міг ходити. Без суда мене кудись повезли, а куди не казали. Я спитав конвоїра куди мене везуть, а він засміявся і заспівав: "За Сибіром сонце сходить..." Мене привезли до Львова на вулицю Содова, кинули у тюрму в коридорі під дверима камери на холодний цемент. Ще їдучи до Львова, ми зупинялися спочатку в Тернополі, там у мене забрали мій кітель, а дали якесь чорне вбрання. Я постелив собі це на цемент і так спав. Не  давали нічого їсти, а на третій день дали каву і малесенький шматочок хліба.

Я лежав під дверима, а в сусідній камері сиділи дівчата. Я чув, як вони говорили, співали "Ой вийшов місяць із-за хмари". Одну з них звали Мирося, у неї було зав`язане одне око. Я провів у цій тюрмі тиждень і весь цей час вона підсувала мені крізь двері крихти хліба.

- Як довго тривало слідство?

- Слідство велося два роки. За цей час я був у багатьох тюрмах Львівщини: у Золочеві, в Бригідках, Замарстиневі. Я ні в чому не зізнавався. Та згодом з Москви прийшов вирок - десять років. На той час мені йшов вісімнадцятий рік. Потім 17 днів везли нас етапом на Сибір, їсти давали лише солену рибу і чай. З нами їхали також молоді дівчата і вагітні жінки. Казали, новонароджених викидали через вікно, хоча сам я цього не бачив.

Нас привезли в Тайшет Якутська область, там  ми були два тижні. Потім розприділили по таборах. Я мріяв лише втікати. Потім мене направили в ДОК (деревообробний комбінат) в напрямку до Братська. Нас хотіли дати на наступний етап.

На той час в Галичині  був відомий хор Котка. То ж приїхали нас прослуховувати. Котко мене прослухав і домовився, щоб мене не відправляли на етап. Я грав у оркестрі і трохи співав у хорі. Хор нараховував16 осіб. Ми їздили по таборах і давали концерти. Та все це робилося спеціально, щоб люди краще працювали.

 - На яких інструментах ви граєте?

- Я ніде музики не навчався, був самородком. Просто дуже любив музику. Грав на мандоліні і трішки на гітарі. Колись ще сам зробив собі мандоліну, бо не міг купити, а дуже хотів навчитися грати.

- Пане Ярославе, ви були ув`язненні і водночас виступали. Охорона була?

- Авжеж я виступав під конвоєм. Охороняли дуже сильно! Працював, як усі, а з суботи на неділю давали вихідний на репетиції.

Одного разу хлопці підпалили ДОК, який був дуже великий - приблизно 400 кв.км. Горіло два дні. Це було дуже страшно. Мабуть, немає нічого страшнішого за вогонь. Після цього нас направили на 309-й. Умови життя і праці там були набагато гірші, постійні страйки.

Після смерті Сталіна нас відправили в Котлас, Вологодська область, це вже Північ, де є полярне сяйво. Там було вже набагато легше жити. У часи Відлиги ми поставили виставу "Наталка Полтавка". Я грав Петра. Хрущов боявся, що заворушення в таборах перекинеться на населення і почав нас потрохи розпускати. Мені пропонували там залишитися, та я не погодився. Хотілося додому.

- Скільки часу ви відсиділи? Як відчувалася вами свобода через стільки років ув`язнення?

- Я відсидів дев`ять років і сім місяців. Коли звільнили, спочатку їхали до Москви. Якось не вірилося, що ми вже вільні. Страшенно хотілося борщу з варенниками. Ми з хлопцями пішли у Москві в одне кафе, довго чекали нашого замовлення, але таки принесли. Потім поїхали в Україну.

- Якою була ваша зустріч з домом?

- Зустріч з мамою важко словами передати. Я довго не міг відірватися від неї. Мама не сподівалася мого приїзду, адже листи рідко доходили до адресата, через що вона нічого про мене не знала. Мені було тоді 27 років, а моєму братові 15. Маму хотіли вивезти, тому довгий час вона була змушена  переховуватися з братом, іноді спали під мостом у селі. Мій родич з Коломиї - Корнич, взяв мене жити до себе, і влаштував там у медичне училище на базі семи класів. В Коломиї ніхто про мене нічого не знав. Мене назначили старостою групи. Там я створив свій хоровий колектив, грав у драмгуртку. На другий рік я робив прослуховування дівчат. Одна з них заспівала так гарно! Згодом саме вона й стала моєю дружиною. Наші стосунки із Стасею розвивалися швидко, потім ми одружилися. Після закінчення училища я вступив до медичного інституту в Івано-Франківськ, через рік поступила й моя дружина. Ми обоє - лікарі-терапевти. Приїхавши до Чорткові спочатку викладав у Чортківському медичному училищі, потім працював у Чортківській райлікарні. Але я вже 19 років на пенсії. Ми з моєю дружиною Станіславою прожили разом 46 років. Ось вже шостий рік, як її немає...

- Хто зараз є вашою сім`єю?

- Моя донька - Віра, викладає стоматологію у Чортківському дежавному медичному коледжі та онук Івасик, йому 9 років, він навчається у четвертому класі, також ходить до музичної школи, грає на сопілочці. Ми всі у сім`ї дуже любимо музику.

- Пане Ярославе, я знаю, що ви піднімали український прапор у Києві.

- Я завжди вірив і знав, що Україна стане незалежною. В цьому мене переконувала мама. Вона завжди дивилася у вікно і казала мені, що все так не буде. У 1990 році ми вже чули, що Союз має розпастися, і поїхали 24 липня з Марією Потикевич-Заболотною до Києва на Софіївську площу. Там було дуже багато людей, йшла служба Божа за Україну. Потім ми попрямували до міської ради Києва, де ще застали радянські прапори. Чекати довелося довго, аж поки ми почули: "Прапор на щоглу". Так вийшло, що я тримав прапор і мені  й довелося його піднімати. Коли я вже піднімав до сене підійшов чорношкірий хлопець і чисто галицьким акцентом сказав: "Вуйку, давайте я вам допоможу". Я був дуже здивований і спитав у нього: "А ти звідки українську знаєш?", виявилось, що він українець і родом з Івано-Франківщини, а тато - чорношкірий.  Так вийшло, що тоді ми разом з ним підіймали український прапор. Потім я бігом шмигнув поміж людей, тому що боявся, що заарештують. Приїхав додому, нікому нічого не розповідав. Звільнився з роботи і поїхав у Східну Україну, аби мене не знайшли. Так я переховувався допоки Україна не стала незалежною. Сьогодні мене дивує, чому День Прапора у нас відзначають не 24 липня, а 23 серпня, напередодні Дня Незалежності.

- Пане Ярославе, ви кавалер ордена Романа Шухевича?

- Минулого року мені подзвонили з Тернополя  і сказали, що вони за мною приїдуть, та не казали чому. Ми приїхали у великий зал обласної ради, де було багато людей, приблизно 200 осіб. Усі виступають, а мені й далі ніхто нічого не каже. Тут оголосили, що зараз виступить Ярослав Потикевич, котрий підіймав і поновлював прапор у Києві. Після моєї промови мені вручили орден. Я був дуже зворушенний!

- Що б ви хотіли побожати нашим читачам?

- Дуже хочу побожати усім, щоб були справжніми патріотами України, нічого не боялися і могли розпізнавати, де є правда, а де - брехня. Треба завжди мати свою гідність і власну думку.