27.08.2008 - Віталик Чаплінський: «Від небачення - до мети»

Віталика знаю дуже добре, адже ми уже впродовж двох років навчаємося на спеціальності „Журналістика" у Тернополі.

Про нашу зустріч для газети я з ним домовлялася по телефону. Незнайомий голос заставив мене перепитати, виходить, я призабула за канікули голос свого одногрупника.  Зізнаюся, хто б почувши його голос по телефону й не подумав би, що він незрячий від народження. Віталик як мені, так і моїм одногрупникам, запам`ятався ще із вступних іспитів. Нас дивувало, чому саме журналістику він обрав, і як він думає у цій професії реалізуватися? Відповідь була чітка - радіо.  Правда про жанр і тему своїх ефірів Віталик ще не думав. Можливо це будуть авторські програми. Все залежить від радіостанції, де буде можливість знайти роботу. Але в цьому проблеми хлопець не бачить, сподівається, що таки себе реалізує. Хоча добре розуміє, що пробитись на FM-радіо без сторонньої допомоги важко, але мрія працювати на радіо не може бути тільки мрією, вона повинна перерости у реальність.

Я пригадую свої вступні іспити. Декілька місяців перед тим ходила до репетиторів,  і постійно мене супроводжувало бажання поспати. Але коли перед вступними іспитами побачила незрячого Віталика, появилося запитання: як він готувався, врешті-решт, як він збирається здобувати освіту?

Журналістика - це потаємна мрія хлопця, яка його переслідує із дитинства.

 - Колись, слухаючи радіо, мені мама порекомендувала подзвонити на станцію, - зізнається Віталик, - запитати, який навчальний заклад закінчував телеведучий.

Не один раз у нашій розмові прозвучало із Віталикових вуст слово "мама". Мама -  друг,  порадник, мама - як все найцінніше на світі. Наші батьки завжди біля нас, і на щастя, прощають нам усе. Але зв`язок між Віталиком і пані Анною, його мамаю, таки особливий. Адже в основному жінка від сина не відходить, струна любові єднає їх з кожним днем все більше і більше. Так, їй нелегко, адже все наболіле за день, за тиждень, за життя - він виливає на материнське серце. А що вона, вона - мама, вона і терпить.

Іноді допізна засидівшись за книгами, я можу на заняття запізнитися і на цілих п`ятнадцять хвилин. І коли вранці напівсонна прихожу в аудиторію, в якій сидить декілька студентів, бо інші ще досипають, дивуюсь тому, як Віталик із своєю мамою встигли так швидко прийти, не запізнитись, і навіть ще щось повторити. Насправді Віталик не такий і безпорадний, як може видатися на перший погляд. Коли доходить справа до читання віршів на пам`ять, то ми, студенти, за кожним рядочком підглядаємо. А коли читає вірш Віталик, то без жодних заїкань. Виходить, що дотиком пальців він водить по спеціальному напису. Звичайно, про це ніхто не здогадується. Віталик називає це своєю маленькою хитрістю. Наперед заготовляється напис за системою Брайля, який Віталик виконує власноруч. Хлопець каже, що саме написання шпаргалок проходить повільніше, ніж написання ручкою, але коли у руках є практика, то все проходить значно швидше.

Роботу в Інтернеті Віталик називає своїм хобі. Жалс - це звукова система, яка допомагає незрячим у роботі з комп`ютером, дана система поки що називається найінтернативнішою.

Коли хтось умудряється його обманути, хлопець це відчуває.

 - Іноді не відразу, з часом, коли аналізуєш розмову, пригадуєш тремтіння у голосі - це не природне відчуття, яке важко пояснити, - каже Віталик.

Моя зустріч із Віталиком проходила у парку. Погода була дивовижна, якраз після рясного дощу все ожило, і дихало життям. У мене було таке відчуття, що якщо мені дали б пензлі, я б щось малювала. Хоча досі цього ніколи не робила. Кольори вимальовували барвисту гаму. Я і не знала, що зелений може мати стільки відтінків, зелень разила очі своєю яскравістю. На якусь мить навіть забула, що розмовляю із Віталиком, не почула ні жодного його слова,  була по-дитячому щаслива, щаслива, що бачу. І тоді я йому задала запитання, яке не можу собі пробачити и досі: «Віталику, а ти розрізняєш кольори?». (Пауза). Чую відповідь: "Так". Мені це видалося дивним. Людина, яка ніколи в житті не бачила і тут... "так"... Та дехто із нас із 100-відсотковим зором на яскраво-зелений каже - синій тощо.

Віталик проживає у Тернополі, тому своє майбутнє він  бачить у рідному місті. Але майбутнє не як незрячого, а повноцінне майбутнє, у якому є сім`я, бігають маленькі дітлахи. "Головне - працювати за професією і створити сім`ю", - каже Віталик. Хлопець відкрив  мені свою таємницю. Виходить, він закоханий, і про свої почуття не хоче поки що говорити.

А якщо говорити про здібності хлопця, то у Віталика феноменальна пам`ять. Іноді йому вистарчає тільки прослухати лекції, щоб достатньо запам`ятати. І навіть по голосу вдається розпізнати, хто говорить.

 - Моє дитинство не асоціюється із чимось світлим, як у більшості дітей, - каже Віталик,- адже довелося зіштовхнутися із першими труднощами, такими як: не брали у дитсадочок, сказали, що я "не садкова дитина". Хоча був і світлий момент, коли поїхав у відпочинковий табір.

Медицина різко іде вперед, і через десяток літ, можливо, Віталик зможе побачити.

 - Я не уявляю того, як можна від небачення перейти до бачення. Адже в основному є випадки навпаки, можна мати зір і його втратити. Тоді ти маєш уяву кольорів, форм, речей, а у моїй ситуації все по іншому, - розказує хлопець.

У нашій області є незрячі, яких приховують від суспільного життя. Їх потрібно «випускати» у люди, адже є незрячі колективи, яким потрібно жити у світі, і сприймати світ в собі. На щастя є підприємства, які займаються виготовленням спеціальних приладів для незрячих. Людям із такими вадами необхідно стукати в усі двері і шукати допомогу, підтримку.

 - Я вважаю, що незрячим потрібно об`єднатися і спілкуватися, підтримувати один одного. Я б дуже хотів, щоб незрячі відчували себе потрібними у державі, - на закінчення додав Віталик.

Іванна Нога