27.08.2008 - Життя – не поле...

Дім, в якому живе любов... Саме так мені сплило на думку, опісля того, як я побувала в гостях у сім`ї Володимири та Адама Музик з Чорткова. Тут не присутні показовість, штучність. Проте, власне, у невимушеній буденності, де заради коханої людини живе постійна потреба дарувати один одному увагу, опіку, де шанується кожний прожитий день, час, бо життя миттєве, осягаєш справжність. Одним словом, я увійшла сюди, трішки поспілкувалася і зрозуміла, що ось воно, Справжнє Кохання, яке з роками не стирається. Не пригадую хто, імовірно Гете, сказав, що добровільна залежність - одне із найвищих почуттів. Добровільна залежність... Не хвилинна пристрасть, не бажання всеціло володіти кимось заради престижу. 

- Лесю, скажи, правда наш Адам Іванович добре виглядає, як на 78 літ? - не запитала, а швидше стверджувала Володимира Михайлівна. Я вловила нотку в її голосі. І тут прожиті роки і два інфаркта ще майже недавнього красеня, мов з обкладинки журналу, Адама Івановича уже цілком не мали значення. І справді, ми, жінки, - всесильні, вміємо, коли захочемо, створювати тло життя, обставин.

Окрім цього, зазначу, що роки змінюють усіх нас. Тому я знову ствердно сприйняла пропозицію господині дому: „Я вважаю, що не варто фотографувати Адама Івановича..." Тут я знову погодилася в унісон черговій безапеляційній пропозиції. Ще цілком недавно ця жінка з усіх сил боролася за те, щоб врятувати йому життя, тепер зігріває домашнім затишком, як щось дорогоцінне.

Володимира Михайлівна працює помічником заступника головного лікаря з педіатрії, а Адама Івановича більшість пригадують як багатолітнього керівника духового оркестру Чортківського районного будинку культури, хоч за фахом також медик. Не один сьогодні музикант завдячує педагогічному такту і вмінню навчити грі на інструменті Адаму Івановичу, бо він дав добру дорогу в життя. А сам оркестр за цей час дістав звання "народного"...

І хоч наша розмова почасти відбувалася з обома персонажами, все ж і цього разу жінка зуміла відійти на задній план. Усе - для нього, він - герой, а вона - надійний тил.

- Адаме Івановичу, моє перше запитання буде дещо нетрадиційним, проте таким, яке б захотіло задати немало людей. Нині покійна Слава Стецько походила з дому Музик з Теребовлянщини. У неї дивна зовнішня схожість між вашою родиною і, знаю від своїх рідних (у нас родинні зв`язки- Авт.), що ваш батько родом із Теребовлянщини. Чи немає тут якихось близьких паралелей?

- Можливо Слава Стецько є донькою брата мого батька. Я над цим задумався тоді, коли прочитав в газеті біографію Слави Стецько, коли її нестало. Бо мій батько, як і вона, походить із села Романівка Теребовлянського району. А скільки їх, тих Музик, в Романівці? Гадаю, не так і багато.

Коли ми дізналися звідки Слава Стецько родом, то мій син Юрій просив мене поїхати у те село знайти родину. Але моє здоров`я стало підводити і ми не поїхали.

- Розкажіть про своїх батьків.

- Мій батько Іван Музика, як я уже згадував, походить із села Романівка Теребовлянського району, мама - Аполонія походить із родини Галашевських.

Батько був дуже багатим. До Першої Світової війни він подався до Америки. Дуже тяжко працював. Брав участь у політичних організаціях, спрямованих проти комуністичного руху. У 1914 році наша територія була під Австо-Угорщиною. Росія наступала на наші землі. Америка їй допомагала. Тож усіх українців, які були в Америці, заставляли йти в ряди армії. А вони відмовлялися. Батько переповідав, що їх роздягали наголо і заставляли стояти по шию у ледяній воді. Але мій батько і його однодумці не скорилися, не дали згоди йти в армію.

В Америці батько допрацювався до того, що вже мав свою власність, великий магазин з обслугою. Бо спочатку не пускали їх на рідну землю. А потім прийшов дозвіл, що можна їхати до Краю, колись так казали. І батько все спродав з молотка. Приїхав сюди і одружився зі старшою сестрою моєї мами. Дітей у них не було. Вона хворіла і померла, хоч він її всюди возив, потратив на лікування багато грошей. І тоді моя бабуся каже до моєї мами: "Ну як такого багача з рук випускати?" І так помаленьку-помаленьку мої батьки одружуються. Не пригадую, яка у них була різниця в віці, десь до 25-ти років. Тоді мій тато скуповує довколишні землі - 14 моргів (більше 7 га) землі, яка й не була при купі. Одна частина була у Пастушому, інша - в Липниках, був великий шмат землі дорогою від м`ясокомбінату біля Зеленої. Там він купив два морги лісу, який викорчував, дерево спродав, і став обробляти поле. Працював тяжко.

Двоє перших синів у моїх батьків померли малими. Але 1922 році народилися мій старший брат Маркіян, у 1927 році - брат Степан і у 1930 році - я. Тато тримав господарку і переживав, що "москалі" можуть все забрати, поступово став сліпнути. Як я народився, то батько ще бачив, а протягом року часу осліп цілком, але продовжував працювати на господарці. А вдома - корови, коні, земля, все треба обійти, а в мами на руках троє малих дітей. То ж вона почала давати поле на спілку. Тобто інший господар все сам обробляє, а нам привозить половину врожаю. Так тривало до 1939-го року. Тато боровся колись проти комунізму, а як побачив, що прийшли червоні, то взимку помер. Ми залишилися одні з мамою. Працювали нарівні з дорослими, тяжко працювали.

- Ваше дитинство було сповнено тяжкої праці?

- Так, ми іншого життя не знали. Перед тим, коли прийшли совіти, я два роки навчався у польській школі. А жили ми на Горішній Вигнанці. За "руских" я ходив до школи, яка була в старому корпусі нинішньої школи №6. Тим часом у 1940 році у нас створили колгосп. Заставляли і маму йти. Вона пручалася. Коли розпочалася Друга Світова війна мого старшого брата Маркіяна забрали в чортківську тюрму і пізніше вивезли на Умань, очевидно там він загинув. Ми про нього звістки не мали. Так ми залишилися з братом Степаном удвох і вели господарку. У 1941 році прийшли німці, ми знову забрали свою землю й працювали, але треба було платити контингент. Було нелегко. Але за здачу зерна німці платили, давали взуття, м`ясо тощо. Так тривало до 1944 року, коли знову прийшли "рускі". Ми працювали по господартву, але в часі війни я все одно відвідував школу. Школа за німців була там, де педучилище має двоповерховий польський корпус (перший попри дорогу). Але то не була добра наука. Став наближатися фронт - школу перенесли туди, де знаходиться нині церква Святої Покрови, тоді була "домівка" і в тій "домівці" ми вчилися. Там я закінчував сім класів. Коли в 1944 році знову прийшли "рускі", я би пішов далі в школу, то, можливо, моє життя склалося  б  по-іншому. Але мама сказала: "Синку, то так довго не буде, "рускі" тут не втримаються, а ми маємо добру господарку, будемо працювати, та й добре жити, господарювати". Я послухав. Працюю в сільському господарстві орю, сію. Тут в 1945 році - відновлюється колгосп. Тиснуть. Мама тримається, як може. Тоді держава брала займи. Мою маму забирали до сільради і могли там тримати добу -дві поки вона не підписувала згоду.

- Загалом, у вашої сім`ї трагічна доля, загинув брат Маркіян і це було ще не все.

- Так, мою маму спочатку визнали куркулькою і нас мали вивозити. Ми мали величезну стодолу з дерева, куди можна було в`їжджати возом, багато поля, але жили у глиняній хаті під соломою, і останнє зіграло вирішальну роль. Нас не вивезли. Але гірка доля спіткала мого брата Степана і його дружину Ольгу - їх засудили на 25 років. В той час у них було двоє маленьких дітей - двійнята Надя і Ігор. Ті діти дуже набідилися. Вони жили в мами Ольги. Брат з невісткою відсиділи по 10 років. Помер Сталін і їх звільнили. А у 1962 році у них знову народжується двійня - Галя і Олег. Причому в першому і другому випадках дівчинка на пігодини старша від хлопчика. Пізніше, вже маючи власну сім`ю, Олег трагічно загинув.

- А де ви навчилися гри на духовому інструменті?

- Господарку забрали, уже не було, де працювати. Спочатку я пішов працювати у зв`язок, а потім - у мебельну артіль ім. Ватутіна учнем столяра, і працював до 1950-го року. Десь з 1947 року я почав займатися в гуртку духового оркестру в сільському клубі Горішньої Вигнанки. Потім, як створилася Тернопільська область, перейшов займатися у районний будинок культури. Я грав на баритоні. Тоді керував оркестром пан Рибак. Окрім цього, я досить непогано грав у футбол.

- Як вплинули гра на духовому інструменті і гра у футбол на ваше подальше життя?

- У 1950 році мені виповнилося двадцять. Тоді призов до армії був у 20 літ. Я йшов за спецнабором як музикант і спортсмен. Спочатку мене відправляють в Івано-Франківськ, потім - в Чернівці у штатний духовий оркестр.

У Чернівцях наш оркестр розміщався навіть не в розположенні військової частини, а в окремому будиночку навпроти. А в Чорткові стояла артилерійська окрема бригада. То ж мене направили сюди служити в духовий оркестр. Я прослужив три роки в штатному оркестрі - це свого роду консерваторія. І окрім цього, грав у футбол. Мене вже в Чорткові добре знали. І я пішов служити в „шмас" вільнонайманим, з умовою, що мене візьмуть служити в оркестр, і я одночасно гратиму в футбол. Десь у цей час мною зацікавилася контррозвідка. Одного разу мене викликав до себе майор розвідки і каже, що єдина умова, щоб мене не засудили, щоб я став у них „шісткою". Я тихо пішов від нього і думаю, що мені робити. На початку моєї служби, коли я служив в Івано-Франківську, у мене були серйозні проблеми із шлунком, навіть робили операцію, я намагався зіслатися на здоров`я. Але трохи прослуживши вільнонайманим, де я грав у футбол, грав в оркестрі, мав добрі відгуки, мене без жодних пояснень звільняють. Я так і до сих пір не знаю, за що. Це був десь 1955 чи 1956-й рік. За час моєї служби я став відвідувати вечірню школу. Відтак вступив до Чортківського медичного училища, також грав в оркестрі училища. Тоді директором училища був Юхим Шварцбург. Пригадую, тоді на вступних іспитах такий Компанієць, член КПРС, мені каже: „Нечего в училище поступать. В стройбат надо ехать, шахты стране строить". Але завдяки Юхиму Соломоновичу і тому, що я був музикантом, мене не відправили в стройбат, а прийняли в училище. Але я увесь цей час не переривав занять у духовому оркестрі в районному будинку культури, окрім часу, коли проходив строкову службу.

- А з якого року ви почали керувати духовим оркестром районного будинку культури?

- Це сталося тоді, коли попередній надзвичайно талановитий довголітній незмінний керівник Яків Рибак тяжко захворів, і з 1962 року я керував цим оркестром до першої половини 90-х років. За цей час наш колектив здобув звання „народного".

- Духовий оркестр - це, перш за все, люди. Кого хочеться згадати з колишніх оркестрантів?

- У нашому духовному оркестрі займалися дуже талановиті хлопці, котрі були родом зі Східної України - Смаглії. Пізніше вони стали великими музикантами. Спочатку хлопці навчалися у загальноосвітній школі в Чорткові, потім обоє вступили до музичного училища. Молодий Ярослав,  настільки був вундеркінд, що він грав на тромбоні у Москві в симфонічному оркестрі всесоюзного значення Силантьєва. А його брат закінчив Львівську консерваторію, але доля його обірвалася трагічно.

Брати Смаглії, посідаючи високі позиції в житті, ніколи не забували і завжди підтримували зі мною зв`язок.

З музичної школи у мене в оркестрі грали Ярослав Дрогоморецький, Миронюк. Так як я був граючим керівником оркестру, баритон - основа оркестру, то нашим незмінним диригентом був Йосип Цьомко. У нас з ним досить щирі стосунки.

 Загалом можна згадувати дуже багатьох людей, хороших, добрих, талановитих.

З приємністю згадую колишнього директора Чортківського будинку культури Василя Губанова, особливо нашу довголітню співпрацю.

- Які були функції вашого духового оркестру?

- Так як оркестр складався із моїх учнів, яких я навчав гри на духових інструментах із 10-12 років та тих, хто уже мав музичну освіту і працював за фахом, ми обслуговували усі урочисті частини, які проводив районний будинок культури, паради, вибори. Коли були вибори, то ми уже в 6 годин ранку мали бути на дільниці, грали на суботниках. Пізніше було заведено конкурс - марш-парад духових оркестрів області. Спочатку це відбувалося в Тернопільській філармонії, треба було грати три своїх твори і обов`язкову програму. Конкурс тривав зранку до обіду, а в післяобідній час тривало шикування оркестрів на набережній і марш-парадом ми проходили по Театральній площі Тернополя. Наш духовий оркестр на цьому конкурсі завжди посідав призові місця, слідом за духовим оркестром Тернопільського музичного училища.

- Хоч ви загалом шість років грали у штатному військовому духовому оркестрі, а це свого роду, за фахом ви - медик.

- Я працював роз`їздним фельдшером лікарні залізничної дороги. Моя дільниця станції "Білочортків", "Білобожниця", "Пишківці", "Бучач", "Ягільниця", "Товсте". Обслуговував Вигнанку, Переходи.

- Коли ви встигали?

- Встигав. У мене заняття з духовим оркестром були тричі на тиждень, у робочі дні ввечері, і в неділю - вранці.

За мою медичну практику також багато є що згадувати. Спочатку машини у нас не було, то часом доводилося навіть хворого тягти на плечах до центральної дороги. А що було робити? Потім як дали нам машину, то мені здавалося, що то рай. Я був медик на всі руки, життя заставляло.

- Ваша родина, це хто?

- Моя дружина і підтримка - Володимира. Ми вже 47 років разом. Маємо двох синів Юрія і Андріана. Вони лікарі-терапевти, відповідно - дві найулюбленіші онучки Аліну і Марійку, дуже здібні дівчатка, я пишаюся ними.

До речі, мої сини також грали у моєму оркестрі. Наш оркестр брав участь при знятті кінофільму "Невловимі месники", який знімала Одеська кіностудія, і в кадрі в ролі горніста знято мого сина Юрія.

- Що б ви побажали читачам газети?

- Здоров`я і поваги один до одного. Не тримати зла в душі, а керуватися тільки добром. Так матимете на старість добрі спогади і щирих друзів. А в такому віці - це надзвичайно цінно.

І ще хочу подякувати через вашу газету лікарю Ярославу Філінчуку та усьому колективу кардіологічного відділення Чортківської райлікарні.