27.08.2008 - Серпень 2008-го, сорокові роковини окупації Чехословаччини

Від історії до сьогодення

Ніні мало хто згадує про події 40-річної давнини, коли Радянський Союз та його сателіти по Варшавському договору силою зброї перервали спробу лібералізації комуністичного режиму у Чехословаччині, відомої як «Празька весна 68-го».  

 А 21 серпня 1968-го біля семи тисяч танків військ Радянського Союзу, НДР, Угорщини, Болгарії і Польщі увійшли до суверенної Чехословаччини. У військовому поході «на захист соціалістичного табору» довелося брати участь і багатьом нашим землякам. Багато хто з них - попри колосальний вплив тодішньої радянської пропаганди - повернувся з почуттям сорому. Найбільше врізалися у пам`ять навіть не образливі викрики празьких студентів, а спокійні запитання літніх людей у чеських та словацьких селах «Іване, а за чим ти до нас прийшов?»... Але тоді, звісно, мало хто про це розповідав.

І мало хто згадує тепер, що сорок років тому, 25 серпня 1968 року, через 4 дні після початку інтервенції Варшавського договору, на Червоній площі в Москві, біля так званого «Лобного місця» - історичного місця страт супротивників царату - лише сім інакодумців вийшли на відчайдушну по тих часах протестну акцію.  Серед них була харків`янка  Лариса Богораз. Демонстранти розгорнули гасла: «At` zіje svobodne a nezavіsle Ceskoslovensko!» («Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина!»), "Ганьба окупантам!", "Руки геть від ЧССР!", "За вашу і нашу свободу!". За висловом Анатолія Марченка, ця купка  людей  не змогла «змиритися з ганьбою своєї країни, вони сприймали її, як власну ганьбу». Протест на Червоній площі тривав усього лише кілька хвилин і закінчився арештом його учасників. Володимир Дремлюга та Вадим Делоне були засуджені на 3 роки позбавлення волі. Павло Литвинов, Лариса Богораз і Костянтин Бабицький одержали по 4 - 5 років заслання. Ще двоє - Віктор Файнберг і Наталія Горбаневська - були визнані психічно хворими на направлені на примусове  психіатричне лікування. На початку 1969-го на знак протесту проти окупації країни публічно спалили себе празькі студенти Ян Палах та Ян Заїц. 

Протести проти введення війська до Чехословаччини, нехай поодинокі, були і в Україні. 5 листопада 1969-го вийшов на Хрещатик Василь Макух, вигукнув слова про волю України і окупацію Чехословаччини, облив себе бензином і підпалився. Його відразу взяли міліціонери, того ж дня він помер від опіків. Вже наступного дня молодий аспірант Київського інституту філософії Микола Бондар розгорнув у центрі Києва транспарант «Ганьба КПСС!», за що отримав  сім років таборів.

Нині про це і багато іншого мало хто знає: і в Чехії, і в Україні. То дивно, якщо мати на увазі, що у долях українців, чехів та словаків справді чимало схожого і взаємно повчального. Врешті-решт, ми тривалий час жили у спільних державних утвореннях - Імперії Габсбургів та «соцтаборі». Та начебто вперше довідається пересічний чех про те, що ректор Празького університету Іван Горбачевський був українцем. Коли спитати в того ж чеха, чи відомо йому про щось про Ларису Богораз, Василя Макуха чи Миколи Бондаря, він скоріш за все не скаже абсолютно нічого... В той же час багато хто з українців здивується, прочувши про те, що творець першої української конституції Пилип Орлик походить з чеського роду... Тобто є всі підстави для того, аби між нашими народами мав би бути кращий рівень діалогу та порозуміння, не лише на рівні буденних контактів заробітчан та працедавців. Але...

У нинішній Україні стали звичними просторікування про нашу «європейськість». Та багато хто спрощує це поняття до можливості їздити на авто європейської марки чи відпочивати на європейському курорті. Для іншої категорії наших співгромадян європейськість означає можливість заробітку на заході, інколи - доволі принизливого заробітку. Але ж єднають насамперед люди - не мотори, готелі і гроші. І приналежність до європейської історико-культурної спільноти - то насамперед спроможність поділяти спільні світоглядні цінності. Спільна історична пам`ять, відчуття спільних втрат та надбань - мабуть таки, це одні з таких цінностей. 

Можна вести мову і про спільні загрози.  Погодьмося, багато є подібного у сценаріях «аншлюсу» Австрії 1938-го, Судетської області Чехії, «Гданського коридора» Польщі та «воз`єднання України» 1939-го, окупації Чехословаччини 1968-го, та «примушення до миру» Грузії у 2008-у. Тут і захист інтересів своїх «кровних братів» за кордоном, і небажання західних демократій втручатися, і спроби відсидітися за зачиненими дверима, сподіваючись, що біда сусіда нас мине... Власне про цей одвічний вибір між зручним і належним, мабуть, і сказав у своїй пісенці незабутній Олександр Галич. Сказав начебто про революціонерів-декабристів, але й про своїх та наших сучасників: «И все так же, не проще, Век наш пробует нас - Можешь выйти на площадь, Смеешь выйти на площадь, В тот назначенный час?!

Гадаю, історія вже не раз вчила - той, хто прагне свободи та благополуччя лише для себе, рано чи пізно втрачає його. Спостерігаючи за тим, які заяви лунають з кремлівських палат,  як гримлять у ці дні гімни-фейерверки, а яка тиша-спокій тимчасом царює перед російськими посольствами у начебто вільних та демократичних країнах, і як  буденно виходять та заходять до Севастополя військові кораблі держави, що виразно обрала політику повзучого «аншлюсу», доводиться задуматися - а чи прийде хтось на допомогу нам, коли чужі танки покотять вже вулиціми наших міст?  І чи спроможемося ми вийти на площі «в тот назначенный час», як вийшли чехи в 1968-му ?

«Де жа вю» у Москві ...

У неділю 24 серпня 2008 року сім російських активістів вийшли на Червону площу, щоб виразити протест проти введення військ в Грузію. Учасники акції - Юлія Башинова, Валентина Чубарова, Веніамін Дмитрошкін, Микола Зборошенко, Сергій Константінов, Іван Ниненко і Денис Шадрін - сіли на площі, розгорнувши плакат «За вашу і нашу свободу!». Протягом  декількох хвилин вони скандували гасла і спілкувалися з журналістами. Учасники акції вважають, що в сучасній Росії знову з`явилася атмосфера страху та маніпулювання громадською думкою. Росіян знову намагаються переконати, що їхня країна оточена ворогами. У 1968 році демонстрація семи чоловік проти окупації Чехословаччини була серйозним кроком у подоланні власного страху. Тому російські інакодумці вважають важливим знову вийти під тим же гаслом «За вашу і нашу свободу!».

Через кілька хвилин до пікетників підійшли співробітники міліції, без пояснення причин затримали усіх присутніх та доставили до  ОВД «Китайгород». Приблизно через годину після затримання були відпущені журналісти. При цьому міліціонери змусили їх знищити фото- та відеоматеріали про акцію протесту. Затримані активісти залишаються в ОВД та звинувачуються по статті 20.2 Адміністративного кодексу в порушенні порядку проведення зборів, мітингів, та демонстрацій.

Олександр Степаненко,

голова громадської організації „Гельсінська ініціатива-ХХІ"