18.06.2008 - М. Мотюк: “Любов – вища за правду і справедливість”

Мирослав Мотюк - перший і єдиний нардеп, якого ми делегували із своїх терен щоб сповняти наше волевиявлення. Сьогодні проживає у Києві; працює у Міністерстві охорони здоров`я, за фахом - лікар. Юрист, кандидат медичних наук. Має двох дорослих доньок і двох онуків. Любить свою родину, шанує свої витоки.

А загалом, Мирослав Мотюк, як на перший погляд, видався людиною цікавою, неординарною, інтригуючою та такою, що викликає довіру.

То ж, давайте познайомимося ближче.

- Пане Мирославе, вам часто випадає приїхати на рідну Чортківщину?

- Щомісяця. Я відновив батьківську садибу у рідних Полівцях. Вона мені дуже дорога, я там народився. Тому часто тудинавідуюся. (Хоч вже тепер моїх батьків немає...)

А навпроти своєї хати я відновив хрест, який ще у 1930 році поставив мій дід Кость Мотюк із сусідом Потурніцким (поляком). І що цікаво, на хресті написано українською мовою: "К. Мотюк" і польською "Poturnicki". Ось як колись люди різних національностей і різних віросповідувань жили в злагоді.

Але у 1939 році їхали шляхом москалі і кулеметом скосили цей хрест. Мій дідусь забрав його на подвір`я. Хрест простояв сімдесят років. А коли мої рідні відійшли у царство Небесне, я вирішив його відновити і поставити там, де він був.

- Ми  усі з плином часу повертаємося до своїх витоків. Згадаймо ваших батьків.

- Коріння нашої родини Мотюків із села Біла Чортківського району. У 1912 році мій дід купив хату у Полівцях в одного німця. На той час там була німецька колонія. Німецькі колоністи жили тут на початку 19-20 століть. У Полівцях вони мали власну церкву, школу, цвинтар. Буквально через рік, як дід купив хату в Полівцях народився мій батько. Тобто - мій дід родом з Білої, а мій батько і я - з Полівців. Проте, хочу сказати, що половецькі люди так і не приймали батька за свого. Казали, що ми "зайшлі", що то не свої. Ви бачите, як глибоко культивувалося в селі і поняття корінної спільноти.

Мій дід був учасником Першої Світової війни. Подивився трохи як господарювали в світі. Чогось навчився. І створював подібне господарство у себе вдома. У нас була господарка, 14 моргів поля (приблизно сім гектарів). Невеличке таке господарство, яке було успішним. Коли прийшли комуністи, хотіли сім`ю вивезти як куркулів. Але так сталося, що батько все так зробив, що не вивезли. Це дуже довга історія.

А моя мама родом із села Трибухівці з-під Бучача. З небагатої родини. Звали мою маму Катерина і на її честь я назвав свою молодшу доньку.

- Пане Мирославе, ви тривалий час працювали лікарем, і вас в Чорткові, власне, пам`ятають, в першу чергу, як лікаря кардіологічного відділення. Скільки років ви віддали медицині?

- Фактично я й на даний час працюю в медицині. Але тепер в Міністерстві охорони здоров`я.

А свій шлях я розпочав із середнього медичного працівника, навчаючись в Івано-Франківському медичному інституті, а із 1973 року дванадцять літ займався медичною практикою, поки мене не обрали до парламенту.

- Вас обрали депутатом Верховної Ради, коли був злам?

- Я пишаюся тим, що мене народ обрав і поклав на мене повноваження, що я проголосував за Українську державу 24 серпня 1991 року. Це написано на стіні будівлі Верховної Ради. Це велика винагорода.

Вищого я не здобув і не здобуду уже ніколи. Адже мені пощастило бути безпосереднім учасником епохальних подій. Імперія Союзу, хоч і тріщала по швах, не хотіла здавати свої позиції. Після сумнозвісних подій, пов`язаних з ГКЧП, терміново скликали позачергову сесію нашої Верховної Ради, аби розв`язати питання пов`язане з незалежністю України. Першим кроком до цього була робота групи депутатів над Актом незалежності, який мав би засвідчити перед громадянами України і міжнародною спільнотою суверенітет нашої держави. Пригадую тоді вийшов керівник фракції "Народна Рада" Ігор Юхновський, до якої входили 120 депутатів-опозиціонерів до комуністичного режиму, в тому числі і я, й сказав: "...Щоб потім ми не мали якихось правових колізій, давайте підтвердимо Акт нашої незалежності на всеукраїнському референдумі". З цим погодилися усі. Це був тільки перший. Але дуже важливий крок в історії України.

- Ми завжди кажемо, що то була Верховна Рада першого демократичного скликання.

- І друге скликання Верховної Ради також було ще демократичним. А далі почалися такі процеси, коли змінювалася система виборів від мажоритарної до системи за партійними списками. Хоч я вважаю, що на сьогодні у нас партійна система в Україні створена лише формально. Не маючи справжньої партійної системи, ми перейшли на вибори за партійними списками. І тим самим нарушили законне право громадян обиратися і бути обраними. Бо у ці списки потрапляють багаті люди, котрі фінансують партії.

- Тобто, тепер інтелігенція, лікарі, педагоги, прості економісти і юристи не мають змоги брати безпосередню участь у законотворчих документах?

- Звичайно, така категорія наших громадян тепер не має жодних шансів. І навіть бізнесмени середнього класу, котрі мають добрий досвід і хороші знання - також не можуть потрапити до парламенту.

Недавно у газеті "Дзеркало тижня" я прочитав статтю громадянки Швеції, котра походить з України, із Хмельниччини, закінчила Київський університет та згодом одружилася із арабом, котрий мав у Швеції свій бізнес. Жінка переповідає, що будучи активною у одній із громадських організацій, стала членом парламенту у Швеції. І вона ділилася своїми враженнями. У  тій країні немає закону, котрий забороняв би багатим людям балотуватися до парламенту, але усі громадські організації і політичні партії роблять усе можливе, аби таких людей, не долучати до списків. І, що цікаво, ті багатії усе це розуміють і з цим погоджуються. У нас же - навпаки. Але, очевидно, нашій державі необхідно пройти і цей етап на шляху до свого розвитку. Можливо з часом і у нас будуть якісні зміни.

- Чи пригадуєте ви своє перше сесійне засідання у Верховній Раді? Які були враження? Чи усвідомилася тоді відповідальність, що поклалася на вас?

- Нас обрав народ. Хоч ми тоді багато чого не знали, але відчуття глибокої відповідальності було. Мій батько тоді ще жив (він помер через два тижні як мене обрали), то він казав: "Дивися, сину, ти маєш дуже велику відповідальність за прийняття  своїх рішень". Він розумів, вагомість парламенту у прийнятті доленосних рішень. Адже він був освіченою людиною, закінчив у 20-30-ті роки Чортківську українську гімназію.

Усвідомлюючи вагомість роботи в парламенті, звичайно, я ще не знав, як саме триватиме робота. Однак, усе далося з часом. Особливість цього парламенту в тому, що ми з одним і тим же складом перейшли якось одразу із однієї країни в іншу, тобто від Союзу до незалежної України. Довелося багато змінювати у нашому житті. За час роботи першого українського парламенту було прийнято основні законодавчі акти по галузях: медицини, сільського господарства, промисловості, силових структур. Першопрохідцям завжди нелегко (сміється).

- Чи були у вас хвилини розчарування?

- Ні. Тому що дуже швидко наступили зміни. У 1990 році нас обрали, було проголошено Декларацію про державний суверенітет, а у 1991 році - проголошена Українська державність. Тому розчарувань не було. І коли б в той час склалося б так, що наша Верховна Рада була б розпущена, все одно у мене було б переконання, що я не даремно туди потрапив. Адже за короткий проміжок часу було зроблено воістину епохальні кроки в державі. Все-таки, я був свідком, коли відбувалося щось важливе із маленькою часткою, моєї участі.

- Ви були депутатом Верховної Ради тільки одне скликання. Чи не пробували вдруге балотуватися до парламенту?

- Я обирався й вдруге по Чортківському виборчому округу, але тоді ж балотувався молодий Юрій Тима, який йшов із радикальними гаслами. Наші громадяни надали перевагу йому.

- Опісля того, коли ви не пройшли у Верховну Раду, пересічні громадяни, котрі знали особисто вас як лікаря, як вихідця з наших терен, цікавилися: а де подівся Мотюк? То, все ж таки, де тоді "подівся Мотюк?"

- Я пішов працювати у міністерство охорони здоров`я України. З 1995-го року впродовж восьми літ був на посаді начальника Управління справами Міністерства охорони здоров`я України. Це важка робота. Треба було працювати зранку до ночі. Довелося працювати при шести міністерствах. Вони змінювалися, і це було дуже непросто. Міністри ніколи раніш не працювали на таких посадах і необхідно було вводити їх в курс справи апарату й їх адаптовуватися й самому до них. Начальником Управління справами я працював до 2003 року. Відтак, прийшов Міністр з Криму і одразу ж на моє місце привів собі іншу людину. Я змушений був піти. Хоч і залишився працювати в апараті - заступником начальника Управління медико-соціальної експертизи МОЗ України. Але це вже для мене була легша робота, пов`язана безпосередньо з медициною. І я фактично на цій роботі залишився, хоч працюю за контрактом.

- Вам доводилося віддаватися складній, рутинній роботі, пов`язаній із урядовими документами, а днями була презентація вашої поетичної книжки "Мелодія мовчання", то ж про що мовчала ваша поетична душа?

- Про те, що мовчалося, там написано (сміється). Але я вважаю, що краще цю книжку читати з кінця. Бо люди, які складали її і Володимир Погорецький редагував, то поставили інтимну лірику на початок. Не знаю, може то тепер така мода? (Сміється). А як люди прочитають то подумають, що це ціла книжка інтимної лірики. Я сьогодні прочитав рецензію на книгу місцевих поетів "Сонячне гроно" Євгена Барана, то він приводить слова одного автора і пише: "Погана поезія завжди щира" (сміється). Чому люди люблять погану поезію, тому що в ній усе зрозуміло, то може і в моїй збірці так само? Як каже Петро Сорока: "Справжні вірші падають з неба". І часом таке напишеш, що й не знаєш звідки воно в тебе взялося.

До речі вже є чотири рецензії на мою поетичну книжечку. І що мене тішить, кожному з авторів подобаються різні вірші. То я починаю замислюватися: може і справді є щось варте уваги?

- Поезії якого життєвого періоду увійшли до книжки "Мелодія мовчання"?

- Десь впродовж тридцять літ. Спочатку щось писалося, потім закинулося, згодом знову щось "сотворилося". Спочатку я не думав їх друкувати. Але показав Володимиру Погорецькому, а він каже: "О, та це треба видати, бо пропаде. А там, хоч дітям, онукам залишиться". І я погодився. Але я не претендую на якесь місце в поезії чи літературі.

Знаєте, якось я собі подумав, коли б не було ненависті, любові і добра, то й книжки не було б. Але усі ці почуття у нас є, і слава Богу, що є (сміється).

- "Мелодія мовчання"... А хто придумав цю назву до книг і чому?

- Я придумав. До цієї книжки входить поезія під такою назвою. Я запропонував і усім, хто долучився до книжки ця назва сподобалися.

Оформлення обкладинки книжки і усі подальші замовлення - це вияв мистецького хисту місцевого художника Степана Шевчука. Багато відмічали, що це дуже вдалі, дуже талановиті замальовки.

Мені дуже приємно, що чортківські хлопці зайнялися моєю книжкою.

- Поетична книжка „Мелодія мовчання" яке місце посідає у вашому житті?

- Це - мій особистий духовний ріст. Мені здається, що ця книжка більше потрібна мені, аніжіншим людям. Я упорядкував власну душу. І те, що у моєму житті було, перегорнув, як сторінку, й закрив. І більше не буду до цього повертатися. Може це і є завданням цієї поетичної книжки.

- Чим любите займатися у вільний від роботи час?

- Багато читаю. Ось захопився появою літературно-мистецького журналу „Пектораль". Моя книжка, що недавно вийшла, в порівнянні з тим, що народився такий журнал, таке періодичне видання, де знані і ті, що роблять перші кроки, автори, зможуть друкувати свої твори, - ніщо. Вважаю, що це є найбільшою подією для Чорткова за останні роки. І не було б такої цікавої особистості як Володимир Погорецький, не було б і цього журналу, і навіть моєї книжки.

- Часто люди зізнаються, що ви допомагаєте багатьом у складних життєвих ситуаціях, пов`язаних з проблемами здоров`я. Що вами рухає?

- Сьогодні я живу в Києві і не вважаю, що це є найвищою стадією мого духовного комфорту. Я маю дуже добрий комфорт навіть у Полівцях. Але раз мене туди люди делегували, то я намагаюся допомогти, чим можу. Часто звертаються і у немедичних питаннях, і не тільки люди з Чортківщини, а й з усього Тернопілля. А коли мова йде про медичну допомогу - то тут у мене особливо безкорисливе ставлення. Маю від цього особливе моральне задоволення.

- Що ви найбільше ціните в людях?

- Мене цікавить, чи є в людини почуття любові до усього, що її оточує, бо любов - вища за правду і справедливість.

- Щоб ви побажали нашим читачам?

- Щоб ким вони в житті не були і які б посади не посіли, аби у них завжди працювала душа.

Леся Легіт