11.06.2008 - В. Погорецький: “Афганістан навіяв мені багато смутку”

Красиве ім`я Володимир. Поте, згадуючи поета, письменника, упорядника книг, журналіста і, що найголовніше, редактора літературно-мистецького журналу "Пектораль", завжди хочеться сказати - Володя. Так, наш Володя Погорецький - скромний і трудолюбивий. Його творчій енергії можна позаздрити. Ще б пак, у його доробку чотири поетичних збірки, Книга Пам`яті, низка історико-культурних путівників тощо. Живе Володя із своєю дружиною Марійкою і чотирма донечками у Чорткові.

А були у житті Володі Погорецького і інші, складні й безпросвітні дороги, які залишили свій слід, як зізнається він сам, і донині.

- Володю, розкажи про себе.

- Про себе розповідати складно. Народився я у селі Полівці Чортківського району. Батько тривалий час працював товарним касиром на залізнодорожній станції "Білобожниця", а мати, як і більшість сільських жінок, трудилася на колгоспному полі. А старший брат - нині відомий доктор теології отець Василь Погорецький, котрий є парохом греко-католицької церкви у Копичинцях, має призначення до інституту духовної формації у Чорткові, сестра Ганна живе із сім`єю в Івано-Франківську. Я був наймолодшим.

- Чи захоплювався хтось у вашій родині творчістю ще до тебе?

- Ні. Ніхто в нашій родині нічого не писав.

Коли мені було три роки, в один і той же 1970 рік один за одним пішли у світ інший двоє моїх дідусів. Але в дитячій пам`яті залишився про них спогад. Особливо згадую про дідуся, котрий доводився батьком моєму батькові. Він був неграмотним. Не вмів ні читати, ні писати. Але мав багато поля. Був господарем. А ще дідусь славився тим, що він вмів дуже гарно переповідати різні історії, та так цікаво, що до нього, щоб послухати, сходилося півсела.

- І все-таки,  потяг до книжок, звідки у тебе?

- Потяг до книг у мене зродився від мого старшого брата. Він на 14 років старший од мене. І ми ніколи на початках так близько з ним не спілкувалися. Адже різниця у віці була великою. Коли брат приїжджав на канікули із семінарії, то привозив багато книжок. У нього була дуже велика бібліотека. Я часто бачив, як він перечитував їх. Постать старшого брата була для мене чимось високим, недосяжним. Мені завжди хотілося дорівнятися чи, принаймні, хоч трішки заглянути у його життя, уподобання. І можливо десь у напівсвідомості я теж почав читати книжки, збирати монети як він. Тобто тягнувся за провідною зіркою старшого брата.

Це був для мене незаперечний авторитет. Тим більше, що він був священиком. А ми виховувалися у релігійному дусі. Я спостерігав за ростом по духовній лінії брата: то він був деканом в Козові деканом у Заліщиках тощо. Але мав інші життєві плани.

- Ти шукав себе?

- Я і зараз шукаю себе.

- Ким ти мріяв стати в майбутньому?

- До служби в лавах армії і після, мріяв вчитися у юридичному вузі в Харкову. Чомусь, власне, це запало мені в душу. Але пробував вступати у Чернівецький університет і не пройшов за конкурсом. Відтак пішов вчитися в ДОСАФ. Звідти призвали до армії.

- Служба в армії була для тебе особливим періодом в житті, який наклав відбиток на  подальшу творчість. Де тобі доводилося служити?

- В Афгані. В одній із своїх поезій я написав: "Я туманію і досі Афганом..." Пізніше ми спілкувалися з нашою письменницькою братією і дійшли спільної думки, що навіть, коли б я не писав, все одно афганська тематика завжди була б присутня в моєму житті.

- Афганістан змінив твої думки і бачення життя?

- Афганістан навіяв мені дуже багато смутку. Там фактично за якусь мить життя став надто дорослим.

Мене призвали, коли на віку виповнилося 18 літ. Служити довелося зенітником в інженерному батальйоні. Залишилися в пам`яті - непрохідні гори, автомобільна колона, небезпека на кожному кроці.

Пригадую себе у старших класах школи. Я завжди був життєрадісним, мені завжди було чомусь на диво весело. Іноді траплялися такі випадки, що починав дещо комплексувати і думав: "А чи не занадто багато я сміюся? Як це виглядає зі сторони?". Я вмів пожартувати, повеселитися... Мої старші брат і сестра повиростали і покинули батьківський поріг. Я ж залишився вдома один. У мене були дуже хороші батьки і мені здавалося, що світ чудовий і все в ньому гармонійне. Я ніде не був далеко від дому... А тут з призовом до армії у мене був просто шок. Пам`ятаю, як ми поїздом товклися два тижні через Москву у Самарканд. Відтак, у нас був місяць карантину. Після чого відправили нас в Кабул (Афганістан). Там кожен з нас чекав свого призначення. Стояла така страшна спека, що було не виносимо. Страшенно хотілося пити. Я навіть тепер пам`ятаю, те, що я тоді думав: "Якби мені запропонували води, а сказали б відтяти, скажімо, руку, я б погодився". Майже одразу я зустрівся віч-на-віч із усім негативом в Афгані за радянської армії. Однак найстрашнішим пеклом там була дідівщина. Нормальній людині складно таке пережити. Чому я у своїх творах часто згадую про ту радянську армію, бо це була армія, в якій витали зеківські закони.

Ось, я пригадую, до прикладу, таке. Я завжди молився. І в армії також. Коли мене призвали до війська, бабуся подарувала мені медалик з образом Матері Божої. То ж я ніколи не знімав того медалика з шиї.

А був один солдат з Донецької області, котрий вже трохи прослужив, як ми звали "дед". Одного разу зірвав із моєї шиї той медалик, кинувши додолу, розтоптав! То для мене був жах. Я виховувався у релігійній родині і такий його вчинок не міг вкластися у моїй голові. Тому дуже переживав з цього приводу.

У моєму армійському житті був ще не один прикрий епізод. І я попросив: "Матінко Божа, вирятуй мене з цього пекла. Я присягаюся Тобі, що піду вчитися на священика". І вона порятувала мене. Однак, хочу нагадати, що тоді у радянський період, така обіцянка несла за собою несприйняття частиною суспільства та владних структур. Це тепер модно бути священиком. Тепер все по-іншому. А в той афганський період я собі це по офірував. І ще пообіцяв, що я як вийду з цього пекла, то обов`язково збудую пам`ятник простим солдатам, які гинуть у чужій війні.

- Ти маєш на увазі той пам`ятник, що зводиться в Чорткові над річкою по вулиці Копичинецькій?

- Так, я по офірував, що зведу пам`ятник і свого слова дотримав. Гадаю, що десь у лютому місяці наступного року його буде зведено.

- Яким планується його спорудити?

Це має бути зображення Матері Божої, котра своїм омофором покриває солдат і поряд - каплиця.

- А як з першою офірою, вчитися на священика?

- Я закінчив у Івано-Франківську духовну семінарію. Тобто, я дотримався своєї офіри, але не висвятився. Наша родина вже дала одного священика. Шляхи до Бога є різними. Я пишу книги про Богородицю, реалізую набуті духовні знання у своїх поетичних творах і статтях, щоб вони дійшли до серця людей.

- Ти видав багато книг, які ти присвятив Афганістану?

- Так, це - Книга Пам`яті, де у короткій формі згадуються наші молоді краяни, які загинули в тій війні, це й моя власна повість "Афганський синдром". І у одній із моїх поетичних збірок у мене є цілий розділ "Афганські сни". На даний час працюю над новими афганськими темами. Це має бути досить потужна книга, яка укладається за сприяння Тернопільської обласної держадміністрації, особливо її голови Юрія Чижмаря. Книга складатиметься із чотирьох розділів: перший - документалістика, історія афганської війни; другий - нариси про загиблих вихідців з Тернополя; третє - фото, статті. Спогади і четвертий - блок реєстрів усіх учасників війни. І наскільки є дивна річ. Що я не міг собі уявити. Я думав, що усі афганці були десь обліковані. А - ні. Ось мені дали списки. Треба щоб у них були зазначені інваліди афганської війни, а там вказані всі інваліди війни. Це один блок.

Є багато моментів, що люди звідкись приїхала, а кудись поїхала, або взагалі втрачено усілякі документи. І зібрати це все докупи - колосальна робота.

- Володю, а скільки ти видав поетичних збірок і укомплектованих путівників, загалом книг?

- Поетичних збірок я видав чотири, а різних путівників та інших книг - більше десяти.

- У тебе є основна робота, так би мовити, постійне місце "прописки" - журналістика. Коли ти встигаєш ще творити і укладати книги?

- Мало сплю (сміється).

- Як дивиться на це все твоя дружина. Не нарікає, що ти більше часу приділяєш творчості?

- Моя дружина Марія вже мала час звикнути. Ми прожили разом уже сімнадцять літ. У моєму житті декілька принципових моментів, котрі я ставлю на перше місце. І особливе місце посідає моя творчість. І в цьому немає компромісів, так як це є моїм життям. Іншого я не розумію. І дружина розуміє, що мене треба сприймати таким, як я є. Це мій природній стан. Як приходять вихідні, я не знаходжу собі місця, щоб не працювати. У цей час я мушу або читати, або щось писати, або просто косити траву. Я себе не уявляю у стані спокою.

- Володю, ти є ще й редактором літературно-мистецького журналу "Пектораль", який зовсім недавно було презентовано у Спілці письменників України в Києві. Розкажи кілька слів про цей проект?

- Даний журнал є досить серйозним проектом. Це літературно-мистецький та громадсько-політичний часопис. Він мав би виходити з періодичністю один раз на квартал. До редколегії журналу "Пектораль" входять відомі письменники України, серед яких є лауреати премії ім. Т. Шевченка і лауреати інших літературних премій.

- Хто з тих, хто входить до редколегії журналу, є вихідцем з наших терен?

- Коли взяти лише з Чортківщини, то сюди входять Євген Баран, Теодозія Зарівна і Степан Сапеляк.

- Які вже є відгуки про цей журнал?

- Як говорилося на презентації журналу в Чорткові і згодом в Києві - планка піднята високо. Для нас цілком не складають конкуренцію журнали обласного рівня. Це всеукраїнське видання, котрих в Україні є кілька, до прикладу - журнали "Київ", "Березіль" тощо.

У "Пекторалі" друкується й надалі друкуватимуться прозові твори, актуальні інтерв`ю, есе, критика, рецензія творів, публіцистика.

- А чому, власне, виникла назва журналу "Пектораль"?

- Ігор Павлюк у привітальному слові написав: "Нехай кожен у "Пекторалі" знайде своє чисте золото". Пектораль - то є скіфська дорогоцінна прикраса. І ми думаємо, що таким чистим золотом у літературі буде журнал "Пектораль", який об`єднуватиме сузір`я кращих творів наших митців.

- З якою метою тривала презентація журналу "Пектораль" у Києві?

- У травні в Будинку письменників в Києві відбулася презентація цього журналу. Чому саме в Києві? По-перше, тому що там проживає більша частина авторів журналу. Там у мене є багато друзів із Тернопільського землянства. Зокрема це - Мирослав Мотюк, Теодозія Зарівна, загалом багато хороших, цікавих людей.

А по-друге, ми плануємо дати журнал у передплату. А для цього необхідно провести ряд рекламних заходів, аби популяризувати видання.

- Як вас приймали в Києві?

- Стояла дуже тепла атмосфера. На презентації було багато представників преси. Шкода тільки, що не було представників з нашої місцевої влади.

На вересень місяць ми плануємо провести презентації журналу у Львівському, Чернівецькому та Тернопільському університетах. До кінця року триватиме презентацій ний тур. Хочемо побувати у кожному районному центрі Тернопілля.

- Не лячно було тобі, журналісту з глибинки, братися за всеукраїнську справу?

- Життя мені посилало хороших цікавих людей, добре спілкування, можливість читати хороші твори. І тепер вже я у своєму журналі часто редагую твори відомих людей. Втім, я не вважаю, що Чортків є провінцією. Це нормальне європейське місто, яке ми трохи занедбали, у господарському плані.

Щодо самого журналу "Пектораль", він уже знайшов свого читача. Готується до друку його другий номер. Створено громадську організацію "Пектораль" за якою, я думаю, також буде добре майбутнє.

- Що найбільше хвилює колишнього воїна-афганця, поета, письменника, редактора журналу "Пектораль"?

- Мені дуже до вподоби вислів нашого українського філософа Григорія Сковороди: "Не треба вчити яблуню родити яблука, краще відженіть від неї свиней". І ще - хочеться, щоб була активніша підтримка влади.

Леся Легіт