Добігав до кінця минулий тиждень. Мікроавтобус Чортківської райдержадміністрації разом із начальником служби у справах дітей Василем Ожгою, головними спеціалістами служби Анною Бурак, Василем Дацюком та головою районного товариства Червоного Хреста Іриною Соляник прямував дорогою до села Палашівка Чортківського району. Саме у Палашівці уже другий рік поспіль живе своїм повноправним життям будинок сімейного типу. З часу відкриття будинку минуло уже трохи часу. А точним відліком цього часового відтинку є  маленька Софійка, яка мов диво Господнє була дарована родині Барчишаків в часі підготовки до створення дитячого будинку сімейного типу.

І про дитину замовте слово

Родина Барчишаків - Галина і Михайло на час створення дитячого будинку сімейного типу уже мали подібний досвід у вихованні. Лікарі констатували пані Галині вирок: вона не зможе народжувати дітей. І куди жінка не зверталася, цей вирок супроводжував повсюди. Але що за сім`я без дитячого галасу, дитячого сміху? Так за одностайним рішенням у сім`ї появилася кохана донечка і потіха - маленька Надійка. Всю теплоту душі вкладали Барчишаки та бабуся з дідусем у свою Надію. І дівчинка платила тим же. Тепер п`ятилітня Надійка відвідує дитсадок. А з вересня минулого року їй додалося ще п`ять братиків і сестричок, а пані Галина вже з дня на день чекала на щасливе поповнення в сім`ї. Господь за ласку, виявлену до дітей із Коропецької школи-інтернат, які потребують любові і уваги подарував щастя материнства, подарував щасливу вагітність. Так появилася Софійка. Тепер Софійку усі діти бавлять по черзі. Люблять її. І дівчинка звикла до загальної уваги. Окрім Софійки в родині  є і молодший братик найстаршої 14-літньої прийомної доньки Ірини. Але це не єдиний, так би мовити, сімейний дует. У прийомній сім`ї живуть і виховуються братики Олег і Ромчик Джумаги. Останній з великою любов`ю ставиться до маленької Софійки. Коли ми запитали, що привезти дітям в подарунок, то він першим ділом нагадав, за  подарунки для Софійки.

Дівчаткам - ляльки, хлопчикам - конструктори

Не секрет, що представники служби у справах дітей приїхали цього дня для виконання своїх службових обов`язків - проконтролювати як живе родина і чи потрібна допомога спеціалістів-педагогів. А ми із головою районного товариства Червоного Хреста Іриною Соляник приїхали із подарунковою місією, тобто привезли два ящики одягу та дитячі іграшки.

- Коли того дня ми приїхали, нас вже чекали. Лише маленька Надійка і Сашко (братик Іри)були у дитсадочку.

Семирічна Галя одразу вподобала собі ляльку, і вже більш ні на що дівчинка не звертала уваги. У галі проявився, закладений природою, материнсько-опікунський інстинкт. Шкода, що це важлива і невід`ємна жіноча сутність проминула душу її власної матері. Дівчинкою ніхто не займався. І лиш тепер, завдяки родині Барчишаків вона вчиться читати, рахувати і, врешті-решт, говорити. Тому Галя трішки відстає від своїх ровесників. А ще дівчинка довготривалий час хворіла і довелося об`їздити не одних лікарів та відлежати в лікарні. І тут, добре, що велику допомогу отримує у справі виховання дітей пані Галина від своєї матері пані Олесі, котра усю свою трудову діяльність присвятила акушерській справі. Тепер на пенсії. Але не планує відпочивати, бо любить господарку. І ще - любить дітей.

Ромчик і Олежик Джумаги захопилися пазлами. Їм подобається складати різні картинки та конструкції. Хлопці обоє добре вчаться в школі і є доволі жвавими, але добросердними хлопчиськами. У їхніх душах ще не встигли зруйнувати любов.

Такі приємні слова "мама" і "тато"

Дітям з дитинства Богом дано промовляти з трепетом слова "мама", "тато". Хоч і не завжди батьки відповідають істинній суті цих чудових слів, за якими стоїть опіка, захист і любов. Діти, які потрапили спочатку до Коропецької школи-інтернат, а відтак, доля їм посміхнулася і вони дістали добру сім`ю в родині Барчишаків, спочатку несміло вимовляли "дядя Міша", "тьотя Галя". А, як зізнається пані Галина, віднедавна стали впевнено звертатися до них "мамо" і "тату". Ромчик і Олежик, розповідаючи нам про те, як вони проводять свій вільний час, не проминули й похвалитися, як вони з татом (себто з паном Михайлом) ходили "на рибу" і як одного разу тато пішов сам без них і нічого не впіймав. Ці звичайні на перший погляд для нас слова, звучали з вуст цих дітей як щось особливе, що приносить невимовне щастя. Хоч в сім`ї, як в кожній сім`ї. Діти одразу відчули, що до них дуже добре ставляться, бояться і тут образити. Як каже пані Галина: "Аби люди не говорили, що я на дітей кричу і заставляю їх робити". Оте "аби люди не говорили" часто приносить немало шкоди. І в даному випадку, діти відчули  слабинку та почали часом не слухатися.

Із даного питання, як виховувати дітей, як не зважати на людські пересуди, працівники служби у справах неповнолітніх також проводили інструктаж і розмовляли особисто із кожним порушником дисципліни в сім`ї. Втім варто не забувати, з яких сімей і з яких умов прийшли сюди ці діти. Взяти таких дітей на виховання - це свого роду подвиг. І хоч дехто наважиться покривити носом, мовляв, я розумніший і міг би зорганізувати виховний процес краще, наразі, окрім родини Барчишаків, ніхто ще не відважився на подібний крок. А бути стороннім споглядачем завжди легше, аніж бути учасником дій.

І хоч наш народ здебільшого добросердний, проте пунктик: "а що скажуть люди?" продовжує керувати багатьма аспектами в житті.

Я не хочу в інтернат!

Згідно указу Президента України Віктора Ющенка нинішній рік проголошено Роком усиновлення. Загалом і дитячий будинок сімейного типу створено у Палашівці за Указу Президента. А це важливий крок у роботі нашого гаранта. І коли ми, люди, на землі його не до оцінюємо, то на Небі зараховується.

Діти, які потрапили на виховання сім`ї Барчишаків - справжні щасливчики. Тут вони живуть як у добропорядній родині. Не треба боятися молодшим, що солодощі, які видадуть у їдальні, відберуть старші. І до речі, красивий одяг і взуття теж. (Не можу забути двох малолітніх коропецьких хлопчаків, які у часі відпочинку у Скоморошому бігали босоніж по камінцях, бо взуття забрали старші. Дітлахи, відчували тепло любові від нашого священика, не відходили від нього ні на мить, гладили його по дужих руках і замиловано заглядали ввічі... - діти хотіли батьківської любові). Перелік проблем, які вкупі складають слово "нещастя", у дітей, котрі проживають в інтернатах, немало і останнє не найгіршим. В результаті - озлобленість і непристосованість до життя. Пізніше, коли виростуть ці діти, підуть у світ, часто їх прояви жорстокості - пожинаємо, а згодом пожинатимуть наші діти, як покару за людську нашу байдужість.

Це правда, що дерево треба гнути, коли воно ще молоденьке із тоненьким стовбуром, бо зріле дерево уже ніхто не зігне. Його можна лише зрубати...

Я розмовляла з усіма дітьми, котрі виховуються у палашівському дитячому будинку сімейного типу. І 14-літня Іра, і 10-літтній Олег та й усі решта, не задумуючись кажуть: "Я не хочу в інтернат. Тут - найкраще". Звісно, найкраще. Гарний задбаний двоповерховий будинок поряд зі школою, затишні кімнати, мікроавтобус, ще й подарунками обдаровують і їж, що хочеш і скільки хочеш. Ось, шкода, що діти звикають до гіперопіки, гіперуваги. Тому вартує їх надавати дозовано. Адже в дитячому будинку сімейного типу, який зріс завдяки нашій Чортківський райдержадміністрації, Тернопільській облдержадміністрації і згоди родини Барчишаків, дітям дістався цей будинок сімейного типу. Але вони не можуть залишатися тут назавжди. А там - гіркі реалії життя. Звісно цими дітьми опікується служба у справах дітей Чортківської РДА, надаючи психолого-педагогічну та почасти юридичну підмогу. Але в житті є закони, які не завжди враховують інтереси дітей. А поки, у мешканки палашівського будинку сімейного типу, найстаршої Іри та її братика Сашка реально виникають проблеми з житлом. Мати померла, а на помешкання претендують родичі, хоч діти в цьому будинку зареєстровані. Ось так. Ще дуже багато треба міняти у нашому житті і в духовному, і в правовому полі, щоб у покої і заданості жили наші діти. То ж чекаємо змін.

Леся Легіт