Коли слухаєш, як співає Оксана Морозюк, душу проймає піднесений настрій та душевний щем. Усе залежить від пісні, яку вона виконує. Співає серцем - так можна загалом означити її спів. Спів, який би слухав годинами й насолоджувався його приємним тембром, ліричністю, задушевністю. Практично немає концертної програми на сцені Чортківського районного будинку культури, у якій би не брала участі ця талановита виконавиця. У неї є все - природній дар, патріотизм і культура виконавчого співу. Пані Оксана навчає вокальної майстерності молоді таланти у Чортківській музичній школі. Її учні маленькі обдаровані непосидючі дітлахи, які мріють бути артистами, виступати на великій сцені. Сама ж пані Оксана такий шлях вже пройшла. А до Чорткова повернулася, бо родом з цієї місцини. Навчалася у першій школі, нині це гімназія "Рідна школа", і всотувала в себе дух і помисли наших краян. Тому все, про що співає пані Оксана, таке рідне і близьке багатьом нам.

- Пані Оксано, скільки уже часу ви співаєте на сцені в Чорткові?

- Відколи повернулася додому, з 1986-го року. А у 1983 році закінчила навчання у Рівненському педагогічному інституті.

- Як склалася ваша доля після закінчення вишу?

- Директор Рівненської філармонії чув як я співаю на сцені, і не один раз. Ще за навчання в інституті я була учасницею декількох хорових колективів. Усюди встигала, брала участь у концертних програмах. Ось і "засвітилася". То ж одразу я після закінчення педагогічного вузу, жодного дня не займалася педагогічною діяльністю. Директор філармонії сам поїхав у Міністерство і взяв для мене відкріплення. Хоч на той час усі мали працювати за направленням. І уникнути цього було доволі складно. Для мене особисто такий його крок, це було щось немислиме - від того, звісно, надзвичайно щасливе. То був подарунок долі. Так, я хотіла співати. Мріяла про це. І моя мрія здійснилася. Як і всіх тих, хто співає. Навіть зараз я запитую своїх учнів, які навчаються на вокальному відділі: "Ким ти хочеш бути?". І майже кожна дитина каже: "Хочу бути артистом, щоб співати". Всі себе бачать тільки великими артистами.

У мене також була подібна мрія. Хоч дещо скромніша, бо моє покоління виховане на інших цінностях. І тому для мене було невимовним щастям, що я одразу після вузу потрапила у Рівненську філармонію. Там був жіночий вокально-інструментальний ансамбль "Олеся". Мене взяли солісткою.

Це був дуже цікавий гурт. Але одне було зле. Склад колективу був жіночий. А дівчата мають звичку виходити заміж і всеціло віддаватися сім`ї. То проблема була в тому, що склад ансамблю часто мінявся. Мені здається, наш директор мав більше з нами, дівчатами, клопоту, аніж з чоловіками (сміється). Бо як тільки вийде заміж дівчина, то починаються сім`я, діти, чоловік. Так як життя керує. Так у 1983 році я закінчила науку і одразу в липні була оформлена на роботу в філармонію. Але мій тато все мені казав: "Дитино, їдь ближче до нас. Ти далеко від дому". Однак я хотіла бути ближче до свого дому. А взимку 1985 року прослухалася в Тернопільську філармонію. Як зараз пригадую, співала українські народні пісні а капела. Ніхто мені не акомпанував. Тоді акапельний спів дуже цінився. Тоді і, зрештою, тепер -людина ,яка відважиться співати а капела демонструє вищий ґатунок співу.

- Які саме пісні ви співали на пробах до Тернопільської філармонії?

- Це була дуже стара історична козацька пісня "Козаченьку, куди йдеш?", "Сива зозуленько, не літай раненько"  в обробці Леонтовича. Зозуля є нашим символом, тому про цю пташку у нашого етносу дуже багато пісень і художніх образів. Я й донині дуже багато знаю українських старовинних народних пісень, яких вчили мене батьки.

- Хто були ваші батьки?

- Мої батьки були простими і водночас патріотичними людьми. Батько виходець із Великих Чорнокінців Чортківського району. А мати із Бузького району, що на Львівщині. До речі, кажуть, що я вдалася до маминої родини. Там з діда-прадіда усі мають чудові голоси і гарно співають. Саме від них у моїй пам`яті збереглося багато чудових пісень, які я передаю своїм вихованцям.

- Пані Оксано, знаю, ваш досвід у виконанні української народної пісні мав і інше відображення. Ви були учасницею відомого фольклорного колективу?

- Шкода, що на даний час у нас в Україні тепер дуже мало відомих фольклорних колективів. Тоді, у 1985-му році, пройшовши прослуховування до Тернопільської філармонії, я дізналася, що мене беруть у фольк-гурт "Медобори". Це було щастям. "Медобори" - то був дуже відомий гурт, який представляв Україну на всіх фестивалях.

- Тернопільські "Медобори" -це вищий щабель, ніж ансамбль "Олеся"?

- Не можу відповісти однозначно. Напевне, що так. "Медобори" були гуртом вищого ґатунку, бо вони мали кращий гастрольний тур. А розприділення йшло з "Укрконцерту" і кожен колектив мав свій гастрольний план. Звісно, що рівненський жіночий вокально-інструментальний ансамбль "Олеся" не мав таких гастролей, як "Медобори". Адже я ще раз підкреслюю, тоді "Медобори" були представниками нашої нації на всіх фестивалях республіканського значення. Приміром тоді Білорусію представляли "Піснярі" і "Вераси", а Україну - ми.

То ж наші виступи відбувалися на великих стадіонах, де ми могли брати участь в концертній програмі разом з великими артистами такими як Валерій Леонтьєв, Софія Ротару, Йосиф Кобзон, Єдіта П`єха, Анне Веске. Ще міцно стояв Радянський Союз і відповідно концерти наші були далеко за межами України.

- Що найбільше запам`яталося із вашого гастрольного життя?

- Мабуть, найбільше запам`яталися гастролі по Середній Азії. Бо особисто для мене, то був цілком інший світ. Мені тоді було 22-23 роки. Ще молода дівчина. Тому усе нове я сприймала із особливим захопленням і подивом.

У Середній Азії ми були півтора місяця на гастролях. Побували в Казахстані, Узбекистані, Киргизії.

І увесь цей час дивними були для мене спека і незвична для нас архітектура. Але хочу зазначити, що спека була така, яку, на відміну від нашої, значно меншої, легко переносить людина. А там - плюс 50 градусів, місто між горами, де височіє красива вершина Казбек, що вкрита снігом. Проміння сонця відбивається від сліпучо-білого снігу і б`є у вікна нашого готелю, що аж засліплює очі. Повітря стоїть розріджене, гірське... Це - невимовна і піднесена краса.

А ще, мене дуже вразив великий вибір фруктів. Ми приїхали туди в кінці літа і зачепили вересень місяць. Якраз був збір багатого врожаю. Ось ми потрапили в період достатку цієї смакоти. Це диво, коли на вагу кладуть гроно винограду і воно важить два з половиною кілограми, а кавуни мають по 30 кг і їх везуть на спеціальних візках, і дині - великі золоті соковиті, налиті медовим смаком і запахом.

- Ви ходили на ринок торгуватися?

- Ні. Ми не знали мови. Хоча, зазвичай, користувалися російською мовою і нас люди розуміли. У них на базарі в основному торгують чоловіки. Жінки займаються своїми домашніми справами.

Нам дали комфортабельний автобус, який возив нас повсюди. Ми не мали тісного спілкування з населенням. Хоч нас приймали дуже гарно. Намагалися показати  щиру дружбу між народами. І мені здається, що ця дружба була дійсно щирою. Тут не можна зфальшивити. Фальш видно одразу. Знаєте, мені здається, що тепер люди не на стільки щирі і відкриті, як були у ті часи.

- Пані Оксано, як чує себе артист на гастролях? Це - дорогі ресторани чи вбогі готельні кімнати? Що вам вдалося пережити?

- На гастролях ми потрапляли в різні ситуації. Хоча організатори намагалися подбати для нас про хороші умови проживання, аби ми мали можливість добре відпочити. Адже часто на один день могло бути по два-три концерти. А це дуже важко.

Незручністю, м`яко кажучи, можна назвати те, коли ми із гастролей по Середній Азії поверталися літаком до Москви. Адже в столиці ще мала записуватися програма "Ширше коло". І ось ми прилетіли літаком до Москви і нас зустріла холодна дощова осінь. Це уявіть собі: лиш чотири години тому ми були в спекотному літі. Тому цей холод сприймався особливо гостро. А в аеропорту нас уже чекали пакунки з теплим одягом, бо ми телефонували додому, що приїжджаємо.

- Чи знали ви тоді, що таке "фанера"?

- Ні. Абсолютно. Про це не могло бути й мови.

- А коли ви вперше почули, що можна записувати фонограму?

- Ось, власне, як прилетіли з гастролей до Москви. Ми одразу поїхали записувати акомпонемент (музику) для участі в програмі "Широке коло". А про все решта і мови не могло бути, тільки живий спів. Це зараз заполонили світ фонограми, що навіть неможливо почути правдивий голос артиста. Техніка робить багато. Але все це видно і зрозуміло людині, яка хоч трохи знається на музиці.

- Що це була за програма "Широке коло"?

- Це програма, яка збирала молоді таланти зі всього Союзу і давала їм можливість проявити себе. В якості гостей програми виступали відомі артисти. Наш фольклорний гурт "Медобори" також був запрошений у якості гостя.

- Пані Оксано, ви пройшли добру школу виконавчого мистецтва, що ви хочете привити своїм учням?

- Я їм кажу, що людський голос - це унікальний інструмент. І він може відтворювати те, що людина відчуває даної секунди. Ми ніколи двічі однаково не заспіваємо. Як в тій приказці, що двічі в воду не ввійдеш. Тому я хочу, щоб вони вміли відшукувати в своєму голосі ті потаємні струни, які можуть відобразити усі почуття і відчуття. А решта - мають відобразити очі.

Не знаю, чи мені вдається усе донести до моїх учнів, але іноді в них я бачу себе. У мене є учні, які вже закінчили вокальне відділення музичного училища. Це тішить серце.

- Чи було у вас так, що співаючи зі сцени ви одразу забули слова пісні?

- Часто бувало. Але в той момент співаєш і доосмислюєш інші слова, які добре римуються і пасують до тексту. Пізніше ти навіть згадати їх не зможеш. Складно пояснити такий феномен. Але знаю, що в багатьох артистів були такі ж ситуації. Може це все йде через душу і тому складається. Досвідчений артист не зупиняється. І не можна сказати, що це досвід. Ні. Пісня - це життя.

- Чи мали "Медобори" закордонні гастролі?

- Ні. Ми були фольклорним колективом, який міг заявити світові про свою національну сутність. Наш репертуар в основному складається з українських народних пісень лиш декілька - авторських. Пісня "Колодязьний журавель", якою ми розпочинали свою програму була авторською. В той час і тріо Мареничів були невиїздні. У них також був суто український репертуар.

- Тобто,  ви працювали під контролем?

- Так. І наші концертні програми проходили жорсткі прослуховування. До нас ставилися трошки по-іншому. Пропаганда української творчості не йшла за межі Союзу.

- Чи відчували ви особисто на собі цей контроль?

- Найбільше відчула вже тоді, коли приїхала сюди до Чорткова. Тут мене зустрів Саша Москальов і запропонував співати в ансамблі "Меломани", який на той час мав дуже велику концертну діяльність. Я  погодилася. З цим колективом ми виступали майже в кожному селі, виступали для звичайних трударів. Мали концерт в Палаці культури "Березіль" в Тернополі. Коли на день працівників КДБ ми дали цілий концерт, у якому мій покійний чоловік був конферансом, і мова зайшла, щоб колектив поїхав з гастролями за кордон. Нам сказали, що ми потрібні тут. І все.

- Як ви познайомилися із своїм чоловіком?

- Ми були знайомі ще з Рівного. Він після Черкаської філармонії прийшов туди на роботу. Його коріння з Рівного. Звали мого чоловіка Андрущук Ігор. Загалом він працював у багатьох філармоніях. Багато пропонували більш вигідніші умови і він погоджувався. Жанр конферансу вимагає рідкісного дару, треба добре володіти словом і манерою триматися на сцені. Це дано одиницям в Рівному. Ігор був конферансьє в "Олесі". А потім я поїхала до Тернополя і так вийшло, що він також. Тільки його взяли в інший колектив, у "Надзбручанку". Це танцювальний колектив. Наші гастролі не перетиналися. І ось якраз танцювальний колектив мав виїзд за кордон. Коли ми одружилися, переїхали жити до Чорткова. Ігор був дуже надійною людиною. На жаль, Господь відміряв йому короткий вік.

- У вас є син?

- Так, Остап Андрущук. Це моя велика надія, єдине, що залишилося. Правда, ще є рідна сестра Леся і її діти. Я все шаную в родині. Але син є син. Йому 16 років. Навчається у Тернопільському музичному училищі. Грає на валторні. Маленьким співав зі мною разом. А тепер захоплюється різною музикою. Але я переконалася, що часом і нам треба слухатися наших дітей, бо у повсякденному вирі ми не завжди маємо час на пізнання нового. А вони мають відчуття часу. Може сьогодні і нам треба слухати щось сучасне, бо в ньому теж є мистецтво ?..

Леся Легіт