Станіслав Кирилович Дудник... Як багато пов`язано із цією людиною у більшості з нас. На перший погляд - шкільний вчитель фізкультури, але як багато людей пройшло через його вишкіл. Здається, без нього й не було б однієї із найбільших шкіл міста - школи №7. Одні приходять до школи і йдуть, а Дудник - залишається - завжди веселий, жартівливий із порадами мудрості життя. І як життя його не било .як пазурі недуги не прагнули ввірватися в його життя - він не зламався. Поважний вік цьому не завада. Завжди статний, енергійний. Окрім пісні і спорту, у нього є ще одна залюбленість - він любить поратися на землі, і коли мимоволі зачепиш цю тему, то він годинами переповідатиме про особливості городництва. Скільки його знаю, він відрізняється особливим тактом спілкування: з одного боку ніколи не ставить бар`єрів, з іншого - не допускає до панібратства. Тому кожен зустрічає його з усмішкою на обличчі, наче зустрів рідну людину. А роки? А віддалі? Що вартують роки і віддалі, коли пройшовши їх, випадково зустрінеш на вулиці...  Станіслава Кириловича. І зав`язується розмова.

- Станіславе Кириловичу, де ви народилися?

- Я родом із Дніпропетровщини. Є таке селище міського типу Чапліно. Це в бік Донецька, 80 кілометрів за Дніпропетровськом.

- Якою була ваша сім`я?

- Мій батько, звали його Кирило Григорович був залізничником. Залізничники у роки війни, пригадую, носили форму, погони, але мали бронь, не воювали. У 1944 році, коли звільнилася Західна Україна від фашистів, його направили в Чортків. Батько ходив в начальниках, не пригадую, чи то був замначальника станції чи майстром. Спочатку батько тут обжився сам, а потім у 1946 році викликав сюди родину. А родина наша - мама, сестра Валя і я. Мені тоді було шість років. Я із 1939-го року.

- Хто старший в сім`ї, ви чи ваша сестра? Ким вона стала?

- Моя сестра на два роки старша од мене. Закінчила в Чорткові середню школу №15 Львівської залізниці, тепер це загальноосвітня школа №6 міста. Відтак - сільськогосподарський технікум. Працювала помічником головного бухгалтера в Колиндянах, потім - в Росохачі, де й проживає із сім`єю донині.

В селі Росохач похоронені наші батьки.

- Знаю, пізніше ваш батько був у Росохачі головою колгоспу.

- Так. Батько вісім років головував. У 1956 році його направили в колгосп, який спочатку називався "Нове життя", а потім ім. Безпалька (на честь першого голови сільської ради) у село Росохач.

- Як ви себе почували, приїхавши на Західну Україну, тобто потрапивши, в першу чергу, у зовсім нове мовне середовище?

- У Чапліно люди розмовляли тільки українською мовою. Звичайно, окремі слова вимовляти суржиком, але й були чисто літературні, красиві вирази, словосполучення. Тому у цьому плані я не відчував особливого дискомфорту. Ми з родиною приїхали сюди якраз у післявоєнний час, коли панував голод. Це були надзвичайно тяжкі роки. Корінним жителям було трохи легше, вони мали заготовлені овочі, птицю, худобу. А у нас було голо. Тут ми трохи зазнали голодівки. Але це таке, люди мають здатність з часом із всього виходити...

- Що вам, дитині, тоді запам`яталося найбільше?

- О... бажання їсти. Це були 1946, 1947, 1948, 1949-ті роки. До 50-х років була біда, карточна система. Яке тоді було навчання, коли доводилося виживати.

- Де ви спочатку проживали із сім`єю?

- У районі залізничного вокзалу в Чорткові. Але доля нас кидала. Пізніше батько був начальником вагонної дільниці в Копичинцях. Трохи ми жили там. Відтак батька знову направили до Чорткова. Потім його направили головою колгоспу в Росохач. Сім`я перебралася жити туди, а я ще жив на Залізничній і закінчував у колійовій школі (ЗОШ №6) 10 класів. Потім батько приїхав. Ключі від міської двокімнатної квартири здав у ЖЕК, мовляв, немає чого тобі, сину, валяти дурня, "шпар" у колгосп.

- Чим ви так розізлили батька?

- Школу я закінчив неважно. П`ятірки були лише з фізкультури і співів.

По-перше, у зв`язку з переїздами я пішов до школи пізніше, був переростком, уже женихом. По-друге, поряд зі мною не було ні батька, ні матері, вони поїхали до Росохача, коли я був у восьмому класі. Двокімнатне помешкання. Довкола гарні дівчата. Став закохуватися. І, звісно, багато уваги приділяв спорту. Я ще із п`ятого класу мріяв стати вчителем з фізкультури. Тому уже із 9-го класу їздив на всесоюзні змагання з легкої атлетики. Штовхав ядро, піднімав штангу.

- Чи пригадуєте своїх вчителів з фізкультури?

- Пам`ятаю. Це вони привили мені любов до спорту. То були дуже хороші і віддані люди. Їх немає тут. Був у нас Вітя (забув як його по батькові), дуже хороший гімнаст. Я разом з ним навчався пізніше в одному інституті.

Була молода хороша вчителька з фізкультури Женя. Ми, хлопці, були уже десятикласниками, а вона на пару літ старшою од нас. То й ми таємно закохувалися. Але тримали дистанцію. Такий був час, що попри те, що ми були молодими і дещо легковажними, все одно, і ми собі зайвого не дозволяли і нас контролювали.

Росли ми більше в спорті. Наш клас був дуже дружним. Цьогоріч відзначатимемо 50-річчя випуску.

- З ким найбільше вам хочеться зустрітися на 50-річчя випуску?

- Із друзями, які ніколи не забуваються. Особливо хочу побачити Йосипа Кінащука. Він був моїм найкращим другом. Живе зараз у Єнакієво, де працював в шахті. У Єнакієво одружився і проживає. Хотів би ще побачити Толика Якимовського. Він закінчив Львівський фізкультурний інститут, майстер спорту, працював тренером, керував школою олімпійського резерву. А тоді, коли в Україні завалилася спортивно-масова робота, поїхав працювати за контрактом до Словаччини. Тепер повернувся в Україну, але із того спортзалу, де він працював, зробили якусь базу, чи що. Не люблять у нас спорт. Обідно.

- Мені здається, що знову спорт  увіходить в моду?

- Ні. Це все зовсім не те. Колись всі знали спортсмена Власова. Він був найсильнішою людиною в світі. Щодня, чи то по телебаченні, чи по радіо було чути то про Власова, то Жаботинського. Ми всі їх знали.

А ось зараз відбувся Чемпіонат Європи з важкої атлетики. Наша тернополянка стала чемпіонкою Європи. Ви знаєте, як її ім`я? По радіо раз передали цю інформацію - і все. А у важкій категорії також наша українка стала чемпіонкою Європи. Ви знаєте її ім`я? Що, дуже радіємо їхнім успіхам? Скільки разів це висвітлювало телебачення? Один раз? Всяку "гадость" показують по телебаченні, що я із своєю жінкою сиджу коло телевізора і мені соромно дивитися. А тих речей, які нам необхідні, на чиїх прикладах треба вчити дітей немає.

- Я розумію, що спорт вам болить, тому що ви присвятили йому більшу частину життя.

- Мене все болить, всі проблеми. Я не вмію бути байдужим. Так мене вчив мій батько.

- Станіславе Кириловичу, думаю ми витримали з вами інтригу. То ж чим закінчилася батькова школа, коли він забрав вас, опісля закінчення школи, одразу ж в село?

- Батько сказав: "Не хочеш вчитися, йди вантажником". Так вісім місяців я працював вантажником. Відтак він направив мене в Теребовлю, в училище механізації (пізніше його перевели у місто Буданів), а за ним була цілина.

Мені тоді було 18 літ як нашу групу направили освоювати цілину. То "дика"        область - Північно-Казахстанська область, Булаївський район, Булаївський колгосп, бригада №1. Я молодий був. Романтика. Взяв із собою "шиповки", думаю, буду тренуватися. Приїхав туди. Боже, а там "колотун".  Ми жили у вагончиках, котрі були всього лиш на метр підняті над землею, а в них великі щілини. Бувало, як задує вітер, то приймає до кісток. Жодного деревця, рівнина, хоч яйце покоти. У вересні місяці, як ми звідти після збору врожаю від`їжджали, стояв сніг.

Але то молодість була. Тільки для виконання нашій бригаді було задано 25 тис. га землі. А в бригаді - близько 28 комбайнів і 30 тракторів. Тоді на цілині працювало 3-4 бригади. Уявіть собі, які масштаби. Але врожаї були хороші. Я приїхав додому - відпустив вуса. Тато наказав збрити їх і - в армію. Правда, ще перед тим 8-10 місяців пропрацював трактористом в колгоспі.

- Батько хотів зробити з вас людину?

- Так. Він казав: "Не хочеш вчитися -працюй. А як клюне тебе палений півень в одне місце, тоді зрозумієш".

До речі, дуже цікава історія була. Їхав я з одного поля на інше через своє село. Забіг додому пообідати. Бачу, сидить батько і генерал Халутін ( він недовго був у Чорткові керував однією із наших військових частин). Я заходжу. Батько каже: "Познайомтесь - мій син. Скоро піде до армії". А генерал каже до батька: "Кириле Григоровичу, не переживайте, буде служити в Чорткові на аеродромі. Я подзвоню в Тернопільський облвійськомат і все владнаю". А батько відповідає: "Ні. Куди його батьківщина пошле, там він буде вчитися!"

- І куди батьківщина вас направила служити?

- Спочатку в Харків, у ракетні війська. Там я прослужив майже півтора року. А потім виграв першість дивізії з вільної боротьби і потрапив у спортроту до Києва. Це мені дуже багато дало. Особливо, поштовх до подальшого навчання. Бачив, як живуть чемпіони світу, якою повагою користуються. То ж написав листа додому, щоб батько прислав підручники з фізики і хімії. Він одразу ж прислав, ще й солодощі туди поставив на додачу і записку: "Що, синку, клюнув тебе смалений півень?".

Після армії я поступив у Кременецький педінститут. Там мені хвалебні оди співали, чому я не поступаю на хімічний чи фізичний факультети. Я професійно використовував шпаргалки. До речі, в інститут я зустрів свою Тамару Олександрівну.

- І з цього місця трохи детальніше. Пригадуєте вашу першу зустріч?

- Звичайно. У студентській їдальні. Дивлюся, стоїть дівчинка в білій блузочці і в неї дуже красивий загар.

А ми, спортсмени, хлопці жваві. То й я кажу: "Який красивий у вас загар. Де ви загоряєте, під місяцем чи під сонцем ?.."

- О, Станіславе Кириловичу, ви не єдиний, що попалися на загарі.

- Лесю, це доля. Я в той час зустрічався з однією дівчиною, не серйозно. Просто проводив час. То ж потім прийшов з нею на танці і побачив Тамару. Тепер ми сорок з лишнім років разом. Нажили двох дітей - Сашку і Наташку. Маємо трьох коханих онуків. У Наталі - син Давид. Він цьогоріч піде в перший клас. А в Сашка - старший син Владик навчається у третьому класі, а Віталику в серпні буде два роки.  То ж в мене приємні хлопоти. Дуже приємні. Я дітей любив і онуків люблю.

- Чи хочете, щоб ваші онуки стали спортсменами?

- Хочу, щоб вони були хорошим спортсменами, але, аби у фізкультуру не йшли. Немає кар`єрного росту, невелика перспектива. Ось служив я в Харкові. Займався боротьбою. А в училище МВД ходив на тренування в спортзал. Там я сподобався тренеру. То був майор Коротніх. Він запропонував мені, як спортсмену, навчатися у них. Приходжу я в частину з відношенням - "Направити Дудніка С.К. на навчання в училище МВД". А мій полковник Полос каже: "Нащо тобі ментівка, ти що, з глузду з`їхав?" Відмовив мене. Може б я уже дослужився до генерала. А то працюю вчителем у школі. І так уже сорок чотири роки... Коли є ріст, то є ціль у житті.

- Але я знаю, що вам таки є що згадати за цей період. Ви виховали багато гарних спортсменів.

- Звичайно, є що згадати і кого згадати. Дуже-дуже багато. Ось, Сергій Кушнірук - олімпійський чемпіон. Я його вів із шостого по одинадцятий клас. Ще згадується - Цепін. Чудовий майстер спорту. Мав друге місце Європі у піднятті штанги. Вася Заклінський, Павло і Петро Середи - теж мої вихованці. Хоч вони й у дитячу-юнацьку спортивну школу ходили, але я їх туди направив і постійно контролював. Мій учень Володя Казанцев грав у гандбол у вищій лізі. Загалом багато таких. Приємно, коли колишні учні зустрічають, згадують. Та й у школі мене цінять і керівництво, і діти. Тому я не нарікаю на долю. Багато в житті склалося. Але й могло бути по-іншому.

- Чим ви ще любите займатися у вільний час?

- (Співрозмовник пожвавішав - Авт.) Дуже люблю поратися на городі. Висаджую усе, що можу. Думаю, що за два тижні буду мати власну молоду картоплю. Правда, ось пішов в неділю, а там жуків - море. По двадцять на одному кущі. Нам американці чудовий подарунок зробили. Ось я б з ними розмовляв, коли б вони забрали від нас той свій колорадський жук.

А втім, висаджую все. Люблю експериментувати. Навіть кавуни і дині  вирощував.

- І ростуть у нас кавуни?

- Ростуть, ростуть. Але невеликі - як гандбольний м`яч. Я радію, що на базарі городина пішла в ціні. Бо люди вже не хочуть поратися на городі. Панами стали. А найбільший ворог людини - це гіподинамія. Що ми бачимо після роботи? Дивимося телевізор. А порухатися трохи, як наші предки робили, і багато хвороб відступлять.

- Щоб ви хотіли побажати теперішньому молодому поколінню?

- Перш за все - не розчаровуватися у нашій державі. Вірити і боротися. Звичайно, хотів би, щоб вони були патріотами своєї держави. І, врешті-решт, щоб у них було почуття громадського обов`язку. Але це стосується не тільки дітей, а, в першу чергу, наших урядовців. Хотів би, щоб у нас була здорова нація, більше уваги, аби приділяли фізичному розвитку. Тепер у спортивних секціях займається близько десяти учнів в школі, а раніше я вів облік, було понад 300. Здоров`я - це найдорожче, що є в людини. Дбайте про нього.

Леся Легіт