На самісінький День Перемоги, 9 травня, життя йому виставило дві п`ятірки за п`ятибальною шкалою. У районі та й в області Любомира Степановича Білика знають як людину успішну, доброго керівника, новатора і в повному сенсі слова - господаря. У його послужному списку багато нагород і ще більше здобутків.

Сьогодні директор Чортківського державного медичного коледжу, депутат Тернопільської обласної ради п`яти скликань Любомир Білик розкриється перед нами з цілком з іншого боку.

- Любомире Степановичу, ви вже стали невід`ємною особистістю Чорткова. Чи пригадуєте, як ви потрапили до Чорткова?

- Чому ні? Пригадую. Я був призначений сюди директором тоді ще Чортківського медичного училища, 4 листопада 1992 року. Виникло питання вакансії. Я був на той час головним лікарем Великодедеркальської лікарні Шумського району, депутатом обласної ради. Тож також подав свою заяву на конкурс. Було п`ять претендентів, в тому числі С. Савицький, Р. Басараба і ще окремі наші сьогоднішні співробітники. Проте комісія надала перевагу мені. Тоді начальником Тернопільського обласного управління охорони здоров`я був теперішній міністр Василь Князевич. Він мене своїм наказом направив сюди, звичайно за рекомендацією намісника Президента та обласної ради.

Пам`ятаю, як мене тут зустріли в колективі, і як спочатку завели мене представляти в районну адміністрацію. І там перше запитання до мене було: "А чого ви сюди приїхали? Нам чужих не треба!" Тобто у такому плані.

- Але тепер вас чужим вже й не сприймають. Проте ви очолювали попередньо заклад практичної медицини, а вас направили у навчальний заклад. Чи не було якоїсь внутрішньої перестороги?

- В певній мірі я очікував такої зміни. Але згодом кожна зміна в родині, зміна прибутків чи одруження власних дітей є непересічною подією. Це для людини є певною пересторогою і сподівання чогось нового. Хоча, коли брати до уваги практичну медицину і педагогічні її засади, я б не сказав, що тут є суттєві відмінності. Будь-який керівник, будь-якої установи має бути навчителем для своїх підлеглих. Він зобов`язаний сам вчитися того фаху, де він працює, постійно його удосконалювати для себе, має просто рости, щоб бути авторитетом для підлеглих.

- Ви - добрий менеджер, умієте зорганізувати роботу колективу так, що й інші позаздрять. І, вірю, заздрять. Який етап свого життя ви вважаєте школою підготовки до подальшої роботи, життя?

- Коли я був молодим лікарем, мене направили у Шумський район, в село Катеринівка. Там я перший в області відкривав у сільській дільничній лікарні відділення швидкої допомоги. Яка мотивація? До районного центру близько 50 кілометрів. (Для чортківчан зазначу, що це село знаходиться на окраїні Шумщини, ближче до Кременця). На той час у селі було достатньо людей, колгоспне господарство працювало. Люди жили,  було багато травм, хвороб і доводилося бути й за педіатра, невропатолога, акушер-гінеколога, не раз приймав пологи і вдома, і в машині. А коли взимку замете дорогу, і ми веземо породіть до пологового будинку, а як уазик застрягне, то як порятунок була перша хата, тепла вода. Це досвід лікаря в екстремальних умовах.

Загалом відділення швидкої допомоги були тільки при районних лікарнях. Але поки додзвонишся туди, поки доїде машина, то займе час, який у багатьох випадках, особливо при проблемах з недугами, має суттєве значення.

Ось і отримали ми правдами-неправдами ті автомобілі й радіостанції. Усі машини були радіофіковані. Диспетчер міг викликати по рації будь-якого лікаря-консультанта з Тернополя і в режимі віддалі проконсультуватися. І ось тоді на цей пункт, як він точніше називався, швидкої допомоги ми набрали чотирьох випускників Кременецького медичного училища. Разом з тими молодими фельдшерами, які тільки-но вийшли зі студентської лавки, я півроку їздив на виїзди особисто, щоб показати, як, і за яких обставин чинити.

- Скільки вам тоді було років?

- Молодий був (сміється). Десь трохи за двадцять літ було.

- І вже тоді ви працювали такими новаторськими методами?

- Ви кажете - "новаторство". Кожна праця має свої складнощі, свої проблеми. І якщо я згадав про свою роботу на початках, а перед тим було село Токи Підволочиського району, де я починав свою працю одразу після медінституту дільничим лікарем. Там також дещо було зроблено, побудовано. Відтак перевели мене на Волинь в Катеринівку, далі у Великі Де деркали, а потім - сюди. Так воно було по житті.

Це не новаторство. Просто є ситуація і проблема, час вимагає їх вирішення. У медицині є такі поняття: практична медицина і профілактична медицина. Ще древні говорили, що важливо запобігти. І вважаю, що останнє стосується не тільки для медицини. Треба завжди запобігти тому негативу, який міг би бути.

І раз ми вже зупинилися детальніше на селі Катеринівка, то уявіть собі, на той час, як мене туди направили, це була лікарня на 56 співробітників. Але воду для потреб возили бочками, бідонами кіньми з колгоспної ферми. В палатах стояли грубки, які розпалювали курним вугіллям. Тому вони були з виду шахтарськими. А ще й психологія нашого працьовитого українця така, що він звертається до лікаря тоді, коли його вже так хвороба скрутила, що вже тяжко з того вийти, бо поки ще трохи може, то ще працює порається на городі, а коли вже так, що привезли - тоді вже до лікарні.

І знаєте, з чого я там почав? Почав з того, що взявся створювати людям належні умови. Першим поставив собі питання встановлення водонапірної башні. Але тоді стояли питання мітингів. А начальником управління охорони здоров`я в той час був Станіслав Сєрий, то він мені казав: "Доктор, вы что? Больничка ваша с гулькин нос, а вы себе думаете кокие-то там башни, насосы, котельни. Да я тут не могу котлы на пусковыє обьекты получить». Але за півроку, я все-таки розробив проект, пробурував скважину і поставив башню. Провів повністю водопостачання по лікарні і до відомчих будинків, провели відповідно каналізацію, поставили септики. Проблема спочатку була в тому, що ця башня була величезною, на 25 м. куб. і ми не могли повністю її використати, вона застоювалася і мала неприємний запах. То я запропонував мешканцям села, щоб вони користувалися тією водою, аби в кожного на подвір`ї була хоч колонка. А вони спочатку не погоджувалися, бо звикли брати воду з криниці. До речі, волинянки - дуже добрі, дуже щирі люди. Вони мені своєю відкритістю нагадують дітей, чистих і безпосередніх.

Пізніше провели воду буквально в кожну хату. Було більше використання води і вона не застоювалася. Люди почали проводити собі лазні, душові. Окрім цього ми збудували котельню, перевели на водяне опалення приміщення лікарні, поліклініки й гаражів. Усе робилося власним господарським способом. Десь по колгоспах зібрали запчастини від тракторів і зробили свій трактор, вирощували картоплю, моркву, буряк, мали при лікарні свій сад. Я тим тішився. Кожен мав свою долю в роботі і я свою на рівні з усіма. І люди йшли, вони бачили попереду себе світло. Але лікарня була як чашечка. І що мене гнітить тепер, по спливі стільки літ, ту лікарню довели до того самого рівня, якою я її на початках застав. Не спустили воду, не мали чим топити - потріскали труби. Тепер знову топлять пічками, возять воду кіньми. Тобто усе залежить від керівника.

- Любомире Степановичу, в той час, у вас вже була сім`я?

- Так, була. Жили ми у відомчому будиночку, у якому також на початку було без зручностей. Ми з дружиною тримали ще й господарку - птицю, поросят, бичків. Село має свої закони. Там у нас і другий син народився. Потім також провів у будиночки спеціалістів зручності, то ж ми самі собі створювали міські умови. То кредо мого батька і дідуся: "Під лежачий камінь вода не потече".

- Тепер молоді люди, навіть вихідці з сіл, після закінчення вузу не хочуть йти в село. А ви тоді пішли і віддали йому немало літ.

- Село мене багато чому навчило і щонайперше - стосунків з людьми. Це надзвичайний вишкіл. Там ти живеш6 або тебе прийняли, або тебе просто виштовхнули, як чужорідне тіло. Так що тут все непросто. На той час нам і норми буряків давали на кожного без винятку. І я мав і моя дружина мала. Так, це життя.

- Ваша дружина Ольга за фахом економіст, де вона у Катеринівці могла застосувати свої знання?

- Так - з вищою освітою, з червоним дипломом... Моя дружина Ольга, яка по закінченні вузу працювала в Прибалтиці, в Юрмалі, викладачем у торговельному технікумі, отримала там квартиру... Але ми як побралися і я її забрав в ... село. І вона поїхала. Не було роботи для неї, то спочатку працювала санітаркою, потім кастеляншою. А ця робота була нелегка. Відтак з`явилася посада в колгоспі економістом. А контора колгоспу була в сусідньому селі за 6-7 кілометрів. І вона ходила туди пішки за будь-якої погоди. Пізніше вибрали її секретарем сільської ради Катеринівки

- Кажуть, основні засади характеру закладає родина?

- Безперечно. Від дідуся Миколи, від бабусі Марії - то первинне. Вони, світлої їм пам`яті, були господарськими людьми. Дід був майстром на всі руки. А жили вони в селі Оріховець на Збручі Підволочиського району. Моя мама - Ольга Миколаївна працювала в школі, а батько за фахом ветеринарний лікар. Бабця з дідусем спочатку жили в селі, а ми, діти, з батьками в Підволочиську. Найбільше я себе пам`ятаю з цього міста. Хоча немало часу провів у селі. Пізніше бабця з дідусем з тяжкою бідою спродали в селі свою господарку і перебралися до нас. Ми жили великою рожиною - бабця, дідусь, тато. Мама і нас троє мали домашню господарку.

Багато чому мене навчив мій батько. Він вважав, що людина має вміти все зробити сама. Тато останні роки працював завідуючим районною ветеринарною аптекою в Підволочиську. Він був патріотичною людиною, любив усе українське, носив вишиту сорочку, вишиту краватку, знав надзвичайно багато українських націоналістичних пісень, і нас, дітей, цьому вчив. Ми з цим росли, і тому я до цих пір не розумію, як людина не знає тої чи іншої пісні, не шанує свого.

- Я не раз переконувалася, що ви добре розумієтеся на будівельній справі, мулярці тощо.

- Коли до нас приїхали жити бабуся з дідусем, сім`я зросла. Неподалік від нашого будинку продавався будинок і там була значно більша земельна ділянка. То ми з родиною продали свій будинок і придбали її. Власними силами зводили новий будинок на більшу сім`ю, трохи допомагала родина. Але і ми, діти, мали свої обов`язки, вчилися коло старших.

Нас виховували так, щоб ми все вміли зробити: щоб дати - треба мати, а щоб мати - треба покласти, а щоб покласти - треба заробити.

Я вважаю, що кожен чоловік має розумітися на чоловічій роботі, дати раду господарці, вміти утримати, підтримати, зробити.

Але я не думаю, що про це все треба писати, бо кожна сім`я має свою історію, традиції. Так і ми. Тут немає нічого надзвичайного.

- Любомире Степановичу, ви з дитячих літ мріяли стати лікарем?

- Ні. Я хотів бути священиком.

- У ті часи, коли міцно на ногах стояв Радянський Союз?

- Багато важить родинне виховання, сімейні традиції, духовні засади. Я виховувався у такій родині, де ці цінності були в пошані. Тобто, грунт вже мав. А ще, гадаю, що на мій вибір випало те, що нашу стару хату купив греко-католицький священик з дружиною, який повернувся із заслання. Я часто прибігав на це подвір`я гратися. Вони були уже немолодими людьми і були завжди раді спілкуванню зі мною. А в хаті у них було фортепіано як ми тоді казали на нього - рояль, на якому грала дружина священика, то ж мене дуже приваблював той інструмент. До речі, я також закінчив музичну школу по класу скрипки. То ж ця родина мала на мене дуже великий вплив. Ми багато спілкувалися. І ось у старшому класі я якось написав у творі, що хочу бути священиком. Не знаю яким чином, але це стало відомо КДБ. Викликали батьків, що мають на мене поганий вплив. Одним словом був тиск. То ж мене змусили відмовитися від своєї мрії.

- Де ви зустрілися зі своєю дружиною Ольгою?

- Наші батьки товаришували. Ми вчилися в одній школі. Але одного разу я подивився на неї зовсім іншими очима і зрозумів, що це - доля.

- Тепер ваша сім`я, окрім дружини, це хто?

- У нас з Ольгою двоє синів - Андрій і Олександр ( ми називаємо його Лесик) і є ще донечка Тетяна, не невістка, а саме донечка, бо дуже добра дитина. Чекаємо днями на поповнення.

Старший син працює лікарем-стоматологом у Тернополі - одружений, а молодший закінчує Львівський медичний університет, спеціальність "Фармація". У мене дуже хороші діти, я горджуся ними. Як і ви своїми. У кожного з нас діти найкращі і так повинно бути. Ми повинні їм казати, що вони талановиті, гарні. Такими й вони будуть. Тому я і своїм студентам завжди кажу, що вони найкращі. До прикладу, коли ікону намолити, то вона віддає теплом, опікою.

- Чи можете ви підвести риску пройденому, сказати, що життя вдалося вповні чи маєте плани?

- Я щоденно підводжу риску і планую собі на завтра. Іншої філософії нема. Життя - це рух. Це не мої слова. Життя мені нагадує великі круті сходи догори, і щодня їх треба долати, чим далі - тим складніше, але не треба зупинятися. Коли є зупинка - це біда, де немає майбутнього.

Оцінюю життя власне, своєї родини. Може щось мало бути по-іншому, але то є наше, моє. То є мій біль і смуток, радість, добрі справи, які залишаються після мене. Важливо залишити свій слід на землі.

Леся Легіт