Ще немає й року, а здається, що вже доволі давно на Чортківщині служить во славу Господу Апостольський адміністратор Бучацької єпархії з осідком в Чорткові отець Дмитро Григорак чину Святого Василія Великого. Адже за цей час будівля, де знаходиться резиденція єпархії ніби зажила активним християнсько-громадським життям: приходять вечори духовної поезії, яку пишуть поети-початківці єпархії; відкриття кімнати-музею жертв сталінських репресій, яку зініціювала колишній політв`язень, а нині мешканка благодійної служби "Карітас" пані Марія Штепа. Де о. Дмитро ЧСВВ та духівники з канцелярії підхопили цю ідею і втілили в життя у кращий спосіб. Не беруся перераховувати усю роботу греко-католиків, особливо отців-василіан на теренах нашого краю, бо всі знають їх душпастирські діалоги  із також слідчого ізолятора чи із недужими в каплиці у райлікарні, де правляться святі Літургії. Звичайно, я цілком могла б у спробі переліку багато чого пропустити. Проте, як на мене, не перелік важливий, а сам благодатний дух Божої справи.

А дух відчутий, бо має свої плоди. Тому у мене не було сумніву у кого цього року я братиму інтерв`ю, тим паче, коли воно має побачити світ за три дні до Великодня.

- Отче Дмитре, в серпні місяці буде рік, як ви приїхали сюди до Чорткова, щоб очолити Бучацьку єпархію. Як ви зустріли звістку про нове призначення?

- Я - монах, куди мене направляє вище духовенство, туди маю йти.

Про те, що мене направляють до Чорткова мене повідомили з Київської нунцитури. Ввечері повідомили, а вранці наступного дня я мав бути в Києві. Там мене повідомили, що в Бучацькій єпархії треба керівника. А я ж ніколи в житті не був у цій єпархії, навіть в Чорткові. Лише проїздом. Це для мене було цілком новим. Тому я просив подумати.

- І скільки часу вам дали на роздуми?

- Годину: вервичку в руки - і до каплички молитися. Зазвичай, дають 2-3 дні на роздуми, але мене повідомили, що час не чекає.

Я проконсультувався із Блаженнійшим Кардиналом Любомиром Гузаром по телефону. Шукав підтримки. Однак і він сказав, що треба. То ж я помолився, та й погодився. Не я вибираю, а Господь.

Коли чесно, на початках я навіть не знав з чого почати, бо нікого тут не знав. Але як мені порадили вищі духовні особи, я розпочав свою роботу з діалогу.

- Який був  формат цього діалогу?

- Я особисто переговорив з кожним священиком єпархії, став робити візитації по деканатах. На одну візитацію йшов цілий день. А це 15 деканатів і зараз маємо 165 священиків. То немалий об`єм. На це пішло кілька місяців роботи. Втім, я про це не шкодую, адже почув ситуацію з перших вуст, спілкувався з мирянами. Але і досі мої двері для зустрічей з прихожанами відкриті. Коли хтось щось хоче мені сказати, нехай приходить. Я готовий вислухати усі болі, усі печалі, надії. Усе занотовую. І тепер можу зізнатися, що орієнтуюся в ситуації.

- Але вас неспроста направили до Чорткова, ви мали добрий досвід роботи в минулому,  були певні здобутки?

- Чи то були особисто мої здобутки - не мені вирішувати. Я б так не охарактеризовував власну працю.

- Ви доволі скромна людина. Як відбувалося становлення майбутнього духівника вашого масштабу?

- Я народився у греко-католицькій родині. Наша сім`я була досить активною в тому, що ми підтримували контакти із греко-католицькими священиками, котрі жили в підпіллі.

Десь у 1989 році я вступив до чину Святого Василія Великого. Відтак, з 1990 по1992 роки я перебував у Крехівському монастирі. Проходив новіціат. Оскільки на той час я мав уже вищу освіту і був одним із найстарших за віком (за фахом інженер-механік), то мені одразу запропонували подальше навчання і освячення. Тоді відчувалася потреба у священиках. Відтак таких як я семеро висвятили. Ми ще вчилися, але вже працювали.

- І де була ваша перша парафія?

- Мені випало працювати у моєму рідному місті в Івано-Франківську.

- Як складалися перші кроки?

- Зазвичай за нашими монашими правилами не направляють служити туди, де ти народився, проживав. Але тоді були такі обставини, що мені довелося скуштувати такого "хліба". Шість років я працював у церкві в мікрорайоні на Мизлях (це як їхати дорогою до Тисмениці) і скажу, що на початках мені було дуже важко: доводилося повчати і сповідати тих людей, які зі  мною росли, працювали. Але з часом все наладилося. Це великий мікрорайон, десь близько 20 тисяч населення. Парафія немала. Проте до мене був конфлікт між священиками і мирянами. І ось мені разом із поміркованими священнослужителями вдалося вирішити той конфлікт.

- Тобто ваша перша парафія була своєрідною школою залагодження конфліктних ситуацій?

- Так. Тоді також ми розпочинали з діалогу. Це зробило свою справу, місток порозуміння було налагоджено і найбільші опозиціонери пізніше стали найщирішими друзями.

Отож я не тільки виріс у Івано-Франківську, а й відбувся як священик. Бо як духовна особа - я відбувся в Крехові.

У Івано-Франківську було зроблено дуже багато роботи - збудували церкву, дзвіницю, три монастирі. Є село Погонів на Івано-Франківщині там я три роки був парохом, також намагався щось зробити, був капеланом у в`язниці, збудували там капличку. Тобто, за цей час, чим тільки я не займався. Тому пізніше не уявляв життя без Івано-Франківська, мені здавалося, що я там залишуся назавжди. Але одного разу прийшов мені лист із скеруванням одразу ж їхати на Волинь. Ось я все залишив: і парафіян, і хворих, за яких я молився щотижня і подався до Луцька. Воля Божа усім керує. Мої іванофранківські парафіяни багато за мене молилися і я відчув духовну підтримку.

- Як зустріла вас Волинь?

- На Волинь я прийшов у червні 1998 року. Спочатку я обслуговував дві парафії у Володимир-Волинську і у Луцьку. На початках громади були невеликі. Умови були не дуже веселі. Усе треба було починати "з нуля", проте досвід, набутий в Івано-Франківську, знадобився. Спочатку я був, тобто один священик і ще один брат, а пізніше вже додалися священики, бо треба було обслуговувати все більше парафій.

Унія на теренах Волині була на сто років раніше, аніж в Галичині. Проте російський царат знищив її. Тому на той час, коли мене направили на Волинь, греко-католицька громада робила перші кроки з відродження після довговікової заборони. Але хочу зазначити, що, попри все, набожність у серцях тамтешніх людей залишилася. І до наших священиків там дотепер ставляться з пошаною. І що приємно, на Волині немає і не було міжконфесійних протистоянь. Навпаки усі національні чи релігійні акції там проводяться спільно: Київський патріархат, Автокефальна православна церква, греко-католики і римо-католики.

У нас була добра традиція, щомісяця 13 числа ми спільно молилися до Матері Божої, Покрови, за єдність церков в Україні. Молилися так, як на Софіївський площі в Києві, усі разом, залучали багато молоді.

- Ви, можна так сказати, стояли на дорозі відродження греко-католицької церкви на Волині. Як вам вдалося стати "ловцями душ", завойовувати довіру в тамтешніх людей?

- Спочатку люди не знали, хто такі отці-василіани. Приглядалися до нас. Проте ми розпочали активну роботу, стали організовувати різні прощі. І уявіть собі - це все дало добрі результати. Коли у 2001 році в Україну приїжджав Папа Іоан Павло ІІ, то від однієї нашої парафії ми відправили п`ять ікарусів до Києва, і майже половина, були православні. Ми нікого не перетягуємо, але ми - за порозуміння. Тепер Волинь вже має свого греко-католицького ієрарха. Це вже певний етап росту, результат нашої праці. База є, можна далі розвивати Церкву більш потужну.

На Волині я також розпочав будувати церкву, монастир і відтак мене забрали сюди. А я є для того, щоб виконувати волю Божу. Цю дорогу я обрав свідомо.

- Ви обрали монарший чин у зрілому віці?

- Так. Це було тоді, коли мені виповнилося 33 роки. У віці Ісуса Христа. Ісус помер у 33 роки, щоб Воскреснути. І тут я вбачаю певну символіку щодо мене. Адже тоді, коли я обрав монарший чин, я воскрес духовно.

- Чи вплинуло ваше родинне виховання на те, що ви обрали шлях служити Господу?

- Безперечно, вплинуло. Як я вже говорив вище, нашу родину обслуговували підпільні греко-католицькі священики. То була велика конспірація. Служби Божі і сповіді тривали вночі, вікна закривалися ковдрами, щоб не проникав відбиток світла від свічки. Пригадую отця Мирона Підлисецького, який пізніше дістав нагороду від Папи, та інших священиків, які на той час дуже ризикували, відправляючи такі Служби Божі.

- А чим ризикувала ваша родина?

- Я не хочу робити із себе якогось героя. Так як ми, жили багато родин. Як типова галицька сім`я, моя родина була переслідувана. Мати була в Сибіру. Тоді коли тривали підпільні служіння в нашій хаті, ми з сестрою Олександрою ще вчилися. Та й батьки працювали на таких посадах, що це б їм загрожувало звільненням.

- А ким були ваші батьки?

- Мій батько був лікарем, працював у медінституті, а мама - службовець.

- Вас у сім`ї було двоє дітей?

- Ні, ще є брат, який тепер проживає у Львові. Він вже пенсіонер.

- А ким стала ваша сестра? Як у неї склалася доля?

- Моя сестра - лікар. Працює в мед академії, на тій же кафедрі, де працював раніше батько. У неї хороша сім`я, є діти, чоловік. Вони всі дуже набожні.

- Як ви знайшли своє покликання?

- Ще у 1981 році один чоловік запропонував мені, щоб я пішов у монастир. Тоді я відчув себе ще не готовим до такого кроку, але ця думка уже засіла в мені. І коли вже греко-католицька церква стала виходити з підпілля, я все більше й більше став задумуватися над цим питанням. Хоча швидше чув себе на роздоріжжі. Потім, я став запитувати у своїх священиків: що мені робити? Яку дорогу обрати? Одні радили не роздумуючи йти у монастир, інші - прислухатися уважно до свого серця. А один старший священик каже: " Я не дам тобі відповіді на запитання, бо ти маєш обрати сам". Але я не відступав, просив поради. Тоді він запитав мене: "Чого ти найбільше хочеш в житті?". "Хочу виконати волю Господа мого", - відповідаю. "Ото ж молися щодня, щоб сповнилася Господня воля", - зазначив священик. І так сталося.

Я відчув своє покликання, але це відчуття не було нав`язливим, різким, а таким ніжним, таким захоплюючим, ніби всередині мене щось мінялося, щось світилося. Бог - є Любов, Господь не заставляє, Він пропонує здійснити людині  свій правильний вибір, де вона може більше прислужитися, бути корисною і зробити це осмислено.

Я знаю, що це моя місія бути священиком монахом. А до чого ще покличе мене Господь в подальшому, я не знаю. Не знаю, що Бог мені запропонує. Але я скоряюсь Його волі. Коли людина скоряється Господнім планам -вона ніколи не програє.

- Отче Дмитре, я бачу фотографію, де є ви разом із Папою Бенедиктом ХХVІ. Яка історія цього фото?

- З 27 січня по 3 люте наші єпископи мали візитації до Риму на зустрічі з Папою Римським. Такі зустрічі єпископів сам на сам з Папою тривають раз на п`ять років. Мета візитації, щоб Папа бачив своїх єпископів, а вони - Папу.

Наша церква мала такі візити ще перед війною. Потім був час підпілля, час виходу з підпілля, а тепер вже триває процес становлення. Ми вже відбулися як Церква. І така візитація послугувала свідченням цьому.

Кожен з нас мав аудієнцію із Найсвятішим Отцем по 15 хвилин. Для мене така зустріч і розмова віч-на-віч була зі сфери фантастики. Я навіть мріяти про таке не міг. Це незабутня зустріч. Папа виявився напрочуд простим у спілкуванні. З ним я почувався досить вільно і легко. Я зайшов. Мене це привело у захоплення Його Святістю.

- Отче, наша з вами розмова відбувається у передвеликодній час, щоб Ви побажали нашим читачам і загалом мирянам Чортківщини?

- Знаєте, один мій товариш священик каже: "Є люди релігійні і є люди духовні". Знаєте, можна вірити в Бога, ходити до церкви, але життя людини не буде наповнене Богом. Духовна людина, у розумінні церкви, це той, хто має контакт з Богом крізь усе життя. Тобто це людина, яка має Духа в собі, душу. Дух має тільки людина. І його розвивати можна лише в постійнім контакті з Творцем. У зв`язку з цим я хочу побажати, шановні, християни, Христос Воскресає постійно. Він воскресає у нашій душі як Доброта, Любов, Правда, як усяке добро, благодать, що йде від Нього. І дуже важливо, щоб кожен з нас знав Його особисто. Щоб відбувався постійний діалог з Богом. Не монолог, а діалог. Щоб кожен міг сказати: "Так, Він є, я Його знаю через такі справи, думки. Він живе у моєму житті і в житті кожного. Я спілкуюся з Ним через молитву". Молитва - це діалог людини з Богом. Часом в молитві ми сказали слово і пішли. А де відповідь, яку дає нам Господь?.. Замислюймося. Послухайте, що нам відповідає Творець. Не важливо те, про що ми Господа питаємо, важливо те, що Він нам скаже в молитві.

Тому я бажаю всім християнам, щоб їхнє духовне життя йшло вперед. Щоб Христос воскресав постійно. Не тільки у часі Пасхи, коли відбувається переломний духовний момент в житті християн: від старої людини до оновленої людини. Пасха - це етап нашого духовного росту. Щоб Воскреслий Ісус Христос перебував у наших душах щомиті, щодня. Щоб у цей Пасхальний період ми стали ще ближчими до Нього. Цього я бажаю і собі, і вам також.

Леся Легіт