A A A
Розмір шрифта: Бандура належить до символів нескореності українського духу. А у жіночих руках вона - символ ніжності й чарівності. Колись Чортків славився дорослою та дитячою капелами бандуристів.
Відтак час матеріального нагромадження подолав духовне збагачення. На зміну йому прийшов час байдужості. Тепер поволі починаємо оновлюватися. А в Чорткові уже декілька літ поспіль діє зразковий дитячий ансамбль бандуристів під орудою Наталії Владиславівни Грищук, викладача Чортківської дитячої музичної школи.

Ми зустрілися з нею на засіданні клубу творчих особистостей у Чортківському районному краєзнавчому музеї, де, Наталя зачарувала усіх присутніх чудовим виконанням українських народних пісень із музичним супроводом на бандурі. Наталя Грищук зберігає наш автентичний скарб гри на бандурі на теренах Чортківщини.

- Наталю, ви місцева?

- Так. Мій батько родом із Білої Чортківського району, але більшу частину свого життя я прожила в Чорткові по вул. Міцкевича, тепер це Степана Бандери. Навчалася у загальноосвітній школі №7 міста.

- А звідки прийшла любов до музики і вибір стати бандуристкою?

- Парадокс в тому, що в моїй сім’є ніхто не був музикантом, ні співаком. Мати за освітою бухгалтер, батько – будівельник. А все сталося досить випадково. До нас до школи приходили вчителі з музичної школи, щоб агітувати нас, школярів, до навчання музики. Мої шкільні подруги вирішили записатися на бандуру. Це було цікаво: ми всі разом підемо і будемо грати! То ж я з ними за компанію пішла. Пригадую, ми прийшли у цей самий клас, де я тепер займаюся зі своїми учнями. І нас дуже приязно зустріла маленька жіночка, котра, як згодом виявилася була викладачем по класу бандури. Вона стала нашою справжньою наставницею, а звали її Алла Іванівна Стрельцова.

- А як батьки дізналися про ваш вибір?

- О, це була свого роду трагедія. Моя мама дуже не хотіла, щоб я вступала до музичної школи.
Я самостійно здала екзамени, тільки треба було, щоб батьки підписали заяву. А мама навідріз не хотіла цього робити. Знаєте, у нас завжди знайдуться “добрі люди”, які порадять: “Та навіщо їй та музична школа! Вона все одно рано чи пізно її покине. З того не буде толку, ти тільки гроші із сім’ї викинеш на вітер”. Мама цього дослухалася. Я плакала, просилася. Відтак, мама зм’якла і підписала заяву.
Спочатку мені було дуже цікаво. А потім, щоб грати, необхідно докласти праці. Складно було дістати інструмент. Я зі своїми подругами жила у сусідніх будинках і нам з музичної школи дали один інструмент на трьох. Так ми носилися з ним від будинку до будинку, від поверха на поверх. Але потім батьки однієї з моїх подруг купили бандуру і ми вже ділити інструмент на двох, було набагато легше. І ось у класі 4-5 в музичній школі, це був, по суті, випускний клас, я собі вирішила, що стала вже дорослою, може мені вже перестати займатися бандурою. І тут вирішальну роль відіграла моя мама, вона сказала:
“А ти пам’ятаєш, як я тебе просила, щоб ти не йшла до музичної школи, а ти мене вмовляла? Ти записалася сама, ось тепер і сама маєш закінчити!
Я їй за це все вдячна.

- Тепер ви стали єдиним викладачем з бандури в районі.

- Знаєте, я навіть собі не уявляла, що через кілька років прийду у цей самий клас навчати гри на бандурі. Алла Іванівна виїхала за кордон і я повернулася на її місце. Але мені це дуже подобалося і подобається зараз.

- А складнощі були?

- Звичайно. А як без них? Коли я навчалася усе було заполітизоване. Коли я закінчила училище, потім вуз, то світ дихав свободою, незалежністю. Мені також хотілося чогось нового навчати дітей, але був брак відповідної літератури, не було з ким порадитися, бо моя вчителька була далеко. Коли я вчилася в училищі, мені таку літературу давали, а у шкільній бібліотеці були твори радянських часів. Складно було. А хотілося нової гри.

- Проте за радянських часів в Чорткові діяла капела бандуристів Олега Шумиловича, художніми керівниками якої були Петро Голінатий та Семен Уруський, ви були учасницею її?

- Так, звичайно. Це десь припадало на 1986, 1987, 1998-мі роки. А в музичній школі тоді була створена дитяча капела бандуристів. Ми робили цікаві театралізовані вечори, цікаві дійства.
Як я прийшла працювати до школи бандуристів було дуже багато. У 1996-му році навчалося 20 учнів по класу бандури. А втрималися вони завдяки тому, що спочатку навчання було безплатним. Діти ходили і навчалися у своє задоволення. Пізніше як ввели плату, то частина розсіялася.

- Вам доводилося працювати з батьками, які займаються переконанням власних дітей у тому, що вони не можуть займатися?

- О, звичайно, звичайно... Ось до прикладу: у мене навчалася дівчинка Ірина. Талановита дівчинка. Ми її готували на участь у конкурсах. Вона привезла двічі по призовому місці: один рік – третє місце, а на наступний – друге. Батько – музикант. Ми мали надію, що вона поступить у музичне училище, уже її возили в Тернопіль на консультації. І тут Іра в травні місяці оголошує, що поступає у медколедж. Ми не бачились три роки. Недавно я зустріла її. Вона почала плакати і зізналася, що дуже шкодує. Але не все можливо повернути назад.
Інший випадок. Мама приводить дівчинку на навчання і при цьому причитає: “Та з неї нічо не буде...” Скільки мені довелося докласти зусиль, щоб дитина повірила в себе, в свої можливості. І коли у нас були батьківські збори, а діти, зазвичай, на них дають невеличкий концерт, хто чому навчився, то та мама була свідком, що її дитина зіграла краще від усіх. Дуже старанна дівчинка. Головне, не сіяти в душі дітей комплекси, як ми любимо часто робити.

- Чи є серед ваших учнів такі, які пішли слідами свого вчителя?

- Так, є. Уже закінчила музичне училище по класу вокалу і бандури Андріана Стасюк. Працює у Тернополі. Уже здобула й вищу освіту.
Друга моя учениця – Марія Шевчук, ще навчається у Тернопільському музичному училищі. У травні закінчить третій курс.

- А хотілося б вам, щоб хтось з ваших учениць прийшов навчати гри на бандурі до Чорткова?

- Звичайно, хотілося б. Це було б набагато легше. Багато доводиться нести на своїх плечах. А так – допомога помножується.

- Бандура – це наш національний інструмент, складова української автентичності, тому необхідно дорожити ним як національним скарбом. Як молодь зараз її сприймає? Ідуть “на бандуру”?

- Щоб я сказала, що з великим натхненням діти йшли, ні, такого немає. Ми зі свого боку багато робимо, щоб залучити дітей шкільного віку до гри на бандурі, проводимо для них показові вечори. Багатьом подобається. Але ж це праця. Щоб посидіти за комп’ютером не треба докладати великих зусиль. Ось і виходить, що техніка витісняє духовне і високе.

- Скільки ви маєте учнів?

- На даний час у мене – 11 учнів, які спеціалізуються з бандури. А є ще багато таких, які навчаються гри на фортепіано та інших інструментах і додатково обирають бандуру. Я слідкую за такими дітьми. Їм дуже цікаво. Ми їх також залучаємо до концертних програм.
Це дуже добре долучити дитину до нашого, народного, а ще, коли її одягнути в український стрій, то це ще й елемент виховання.

- Ви були першою, хто опісля затишшя, вивів на сцену ансамбль бандуристів, що вас спонукало до цього?

- Хотілося показати усім і довести, що ця справа не вмирає. Коли ми втратимо свою національну культуру, ми втратимо себе.
Ось японець, коли іде до школи, має виконати 300 народних японських пісень. А чому ми себе зневажаємо? Чому ми, маючи таку неповторну українську народну пісню, нехтуємо нею. Весь світ захоплений нашим співом. Є хорові колективи голландців і англійок, які виконують українську народну пісню! А українська народна пісня у супроводі бандури – це заворожуюча казка! Скільки наших молодих людей знають свої народні пісні? Це ж більше як діамант, діамант ще можна віднайти, а пісня як загубиться, відродити її важко. Тому ми хочемо пропагувати своє, щоб не загубилося.

- А як стоїть справа з інструментами, ось я бачу в класі старі бандури...

- Чесно кажучи, - проблема. Цим бандурам десь 30 літ. Ми їх підремонтували, бо грати треба. Струни важко дістати, головна проблема – відсутність коштів.

- А меценатів, залюблених у символ свого народу немає?

- І меценатів, наразі, немає. Звичайно, хотілось би, щоб знайшлися такі люди. Ось до прикладу, поміняли б струни і бандура б зовсім по-новому зазвучала, не кажучи вже про нові інструменти.

- Важко у наш час дістати інструмент?

- Ми пішли на такий спосіб, коли хтось із наших випускників не продовжує далі навчання, то домовляємося так, що інструмент у них перекупляє той, хто прийшов навчалися.

- Скільки в грошовому еквіваленті коштує бандура?

- Таким методом перепродажі від колишнього учня до теперішнього – від 400 до 600 грн. Усе залежить від того в якому стані інструмент, якого віку тощо.

- На сьогоднішній час можна купити нову бандуру?

- Можна. Простенька бандура коштує приблизно 1200-1300 грн. Бандура трохи краща, десь – 2 тис. грн. Є такі бандури, на яких грає Дмитро Губ’як, тобто така біла львівська бандура. Вона коштує досить багато. Там уже іде підрахунок в доларах.
Я коли закінчила інститут, то собі подумала, що я вже трохи заслужила, і придбала собі львівську бандуру. На ті часи вона коштувала також дуже дорого, але грати на ній – одне задоволення. Ця бандура – сама співає... Це – диво, не інструмент. День і ніч грала б на ній.

- Гарна бандура, та ще й у ваших руках, Наталю, це поєднання зрозуміле. Я вже в цьому переконалася, але знаю, що Дмитро Губ’як ще грає і на харківській бандурі?

- Дмитро Губ’як – віртуоз. Він грає на різних бандурах, а на харківській – тому, що окремі твори грає харківським способом, як грали колись наші кобзарі, де ліва рука знаходиться не на грифі, а ближче до серця бандури.

- Незабаром Дмитро Губ’як знову приїде до Чорткова. Тут його знають і шанують. Розкажіть про це і про свою місію у даному проекті?

- Ми, за сприяння відділу культури і туризму райдержадміністрації, готуємося до концерту “Розстріляна бандура”, який має відбутися у березневі шевченківські дні. Мені не відомий до кінця задум організаторів, знаю, що я на фоні слів ведучого маю зробити художнє оформлення, буде гра бандури “в живу”. Має виступати у нас Струсівська і Львівська капели бандуристів, Дмитро Губ’як, наші Олег Шумилович і зразковий дитячий ансамбль бандуристів, яким я керую.

- Чи було так, щоб хтось із дорослих прийшов до вас і виявив бажання навчатися гри на бандурі?

- На жаль, не було. Але я б дуже хотіла такого сподіватися. Було б просто цікаво. Хотілося б створити в Чорткові ансамбль чи капелу бандуристів для дорослих. Коли б хтось зголосився, щоб вчитися, чесне слово, це було б дуже приємним для мене. Я б навіть грошей не брала – хотіла б бачити, що з цього вийде. Хто має таке на меті, не соромтеся, заходьте до музичної школи. Наш клас на першому поверсі. Я залюбки буду займатися з такими ентузіастами.


- Що б ви побажали нашим читачам?

- Не закриватися в собі. Не залежно від віку розвивайте свої здібності, і обов’язково шануйте свої традиції, бережіть українську народну пісню. Нехай ваше життя буде таким милозвучним і нескореним, як наша бандура...


Леся Легіт