A A A
Розмір шрифта: Служба ОБС ("одна баба сказала")

Кілько жию на сім світі, ще’м такого не виділа. Ой, люди, яке то встидовство сє робит довкола... Сказала Юлька на виборах, же як за неї нарід проголосує, то їм віддасть всі гроші, шо на ощадних книжках,ще за союзу були.
Проголосували. А тепер видають по тисячі. Хоч і то гроші. Але, знайте, надивила’м сє по тєлєвізори того, шо сє робит за тоті гроші, знаєте, так тяжко ми сє зробило на душі. Кілько літ нарід складав тоті копійочки на тоту книжку, знаю же були такі, же шкодували собі ліпше шось з’їсти, всьо тиснули копійку до копійки. Змарнували собі життє. А шо з того вийшло? Тепер’ка тої тисячі не так легко взєти. Навіт в нашім Чорткови таке сє робит, же страх. Приходила до мене моя давна колєжанка Штефка, каже же вже багацько разів ходила, би сє записати на тоту чергу. Спочитку, і то було десь тижнів зо три, їй сказали, же вже не пишут на чергу, бо може буде пошта розносила тоті гроші. Огі! А нашо то бідній поштарці тоті гроші носити?!. Ше, не дай Боже, приб’ют і гроші заберут! Але таке собі намозкували там вгори. Видно не знали, шо з тим всім робити. А тепер’ка, каже, же в п’єтницю і суботу пишут, а потім за 2-3 тижні можна тоті гроші дістати. Але моя Штефка, ше сє не достояла до тої черги. Каже, же нарід, ше зночі сатє і пильнує тоту чергу. Але то не гарантія, же той, же зночи стоїт, то сє зразу запише. Бо є такі моцні і здоровші ,же прийдуть зрання, а потім трохи ліктьом поштовхают нарід і вже стає спереду. Кажут, же єдній бабі чи вибили око, чи просто влупили в око. Хто як каже. Ото таке сє діє. Штефка - но ходе. Має здоровлє, то най ходе. А я не йду. Най сє троха нарід проглотєсє, буде менше люду, бо мі шось на старість за тоту тисячу вироблєт, віку вкоротєт. Наш сусідський колега Михасько Федорчин (Федорка вже вмерла торік і не дочекалася сих грошей), вже му літ-з літ, то тоже пішов туда по тоті гроші. Бідний, з паличков, всьо сє на нім трісе, якось дочекавсє тої черги, ледве теплий сє лишив. Дали йому якіст там папери заповнєти, а він – ніц не видит, руки’му сє трісут, шось таке понаписував, же му ніц не дали. Тепер’ка добре же дают довіреність, то піде його онука, бо шо таке старе, бідне пускати?
Ой, то страшне. І головне, кажут, же ніц сє там не годен допитати. І шо з тої тисячі – два рази піти на базар і шось рідним купити. Ніц. А кілько з того мороки, страх Божий. Во, до чого довели наш нарід! Біда.


Ваша бабця Параня з Колійової