 23.01.2008 - Духом єдиним і високимОтець Володимир Заболотний – син колишніх політв’язнів Володимира та Марії Заболотних. Мати - була активна громадська діячка. Певний час пані Марія очолювала Спілку політв’язнів і репресованих, видала збірки своїх поезій, спогадів. 28 січня минув рік як вона відійшла у вічність, а її чоловік – ще раніше. Сьогодні отець Володимир служить Господу на своїй вітцівській землі. То ж знайомтесь – гість рубрики “віч-на-віч” отець Володимир Заболотний. - Отче Володимире, ви повернулися до Чорткова, але уже у священичій місії.- З травня 2007 року я був направлений до Чорткова у резиденцію Бучацької єпархії. - Проте вас багато єднає з Чортковом? - Я появився на світ у Чорткові. І звичайно, найприємнішим для людини є спогад про дитинство, юність. Прийшла пора віддавати борги своїй малій батьківщині, котра мене виплекала, зростила і дала дорогу в світ. - Ваші батьки походять з Тернопільщини, але зустрілися на засланні. Скільки у сім’ї було дітей? - Нас – троє. Старша наша сестричка Стефця народилася під час заслання. Вона – “іноземка”. А ми з братом Юрієм появилися на світ у Бердо, у передмісті Чорткова, тепер це належить до міста. Так що в нас міцне чортківське коріння. - Чим найбільш запам’яталися дитячі роки? - Коли думаєш про дитинство, то найбільше згадуються ігрові моменти життя. Тоді для нас, дітей, не було дуже великих переживань. Згадую, як велося будівництво нашого дому по вулиці Богдана Хмельницького у Чорткові. Наші батьки зводили його власними силами, бо звикли за своє життя ні на кого не покладатися. Ми ще маленькими тоді були. - Чи заставляли вас батьки до фізичної праці? - Слово “заставляли” у нас в родині не вживалося. Що ми, діти, могли, у тому допомагали. Але в основному роботу батьки брали на себе. Вони були такої закваски, що звикли до важкої праці, але праці на совість. А для нас – було дитинство в розпалі: річка, купання, ліс, свіже повітря, навчання в школі, канікули. - В якій школі ви вчилися? - Спочатку у школі №4, вона була раніше біля музичної школи. Тепер там міжшкільний навчально-виробничий комбінат. Туди я пішов до першого класу. Моєю першою вчителькою була Єва Дмитрівна Шувар. Зараз вона на заслуженому відпочинку, проживає в Чорткові. А як збудували школу №7, то перейшов туди. Її й закінчив. Вже минув 31 рік з того часу. - Ваші батьки були репресованими. Чи відчували ви прискіпливе ставлення до себе зі сторони? - Певні нюанси були, але я б не хотів про них говорити. То була система. Вона спрацьовувала, а люди були її виконавцями. Вони хотіли жити в спокої і в щасті. Те про що ми знаємо тепер, раніше знали одиниці. Але якби таким чином не складалися обставини, то, хтозна-ким би я був і де... Це було своєрідним грунтом для осмислення життя. - Це спонукало вас до вибору фаху? - Не було спочатку чіткого застановлення, ким маю бути у житті. Так як це має у більшості випадків тепер. Просто життя прокладало свій шлях і я йшов його сходинками. Поступово, крок за корком. Але сам. В житті треба обирати шлях самому. - Знаю, у вас вдома був культ книжки, музики, пісні. Ваш тато мав добру бібліотеку, читав багато. Можливо, це мало немалий вплив на розвиток вас, як особистості? - Пригадую, як ми на Йордан ходили в гості до бабці Юлі в Бердо, до татової мами. (Моя мама родом із Оришківців). Пам’ятаю, тато робив такий поїзд – прив’язував санки за санками (нас в сім’ї було троє дітей і різниця віком 3-4 роки) і ми їхали на свята. Потім ми, діти, робили там концерт: співали, вірші розказували. Моя функція була ставати на табуретку, – співати та грати на скрипці. І за це вуйко Богдан усім нам роздавав цукерки. Ми старалися з усіх сил, бо знали, що за гарний концерт буде гарна винагорода. І ще один спогад з дитинства. На свята ми приїжджали і до маминих рідних в Оришківці. І як ми з моїми ровесниками гралися, то закарбувалася в пам’яті церква, де на той час були просто мури, на яких росла береза. Я дивився на ту березу і не міг зрозуміти, як то так високо на церкві могло вирости дерево. А тепер Бог мені дав, коли я приїхав сюди, мав відправляти в Оришківцях богослужіння, то побачив на тому місці великий храм ,який звели люди. Це символ зміни часу. Береза була символом незнищенності, людського духу. - Здається, те що ви розповідаєте, певним чином наклалося на ваше подальше життя. Спочатку ви так і обрали музику, а потім – священицтво? - Так. По закінченні школи я пішов вчитися у Тернопільське музичне училище (моя сестра Стефця закінчила його також). Навчався я на диригентсько-хоровому відділені. Два роки провчився і забрали мене служити до війська. Служив у Туркистані і в Азербайджані впродовж двох літ. Трохи й там навчився життя. Якраз тоді радянські війська вводили в Афганістан. Це був 1979-й рік. У Туркистані служив неподалік кордону з Афганістаном. То надивився тієї біди, що спіткала наших молодих хлопців. Я молився, щоб мені Бог послав іншу долю. Але, як я тепер все собі аналізую, тоді ще у мене не було такої свідомої молитви. Це прийшло пізніше. З роками. Щиро кажучи, якесь прохання до Бога завжди було. Людина поки живе на щось надіється, чогось чекає, бажає собі чогось кращого. Коли ти бачиш нещастя і біди, то мимоволі звертаєшся до Всевишнього, щоб тебе відвернув від неприємності. Але в житті важливо звертатися до Господа Бога не тільки у часи страху чи якоїсь біди. Бог дав – Бог взяв. Коли він забирає, то ми до Нього з проханням звертаємося, а коли дає – то думаємо, що ми такі гарні, все це заслужили, то наше, мовляв, я ж найкращий, найрозумніший... Добро від Бога сприймаємо як належне, а неприємності - як незаслужене, ніби Господь Бог є до нас несправедливим. Такою є людська природа. - Де ви познайомилися із своєю дружиною Наталею? - Ми познайомилися у часі навчання у музичному училищі в Тернополі. По закінченні училища я вже працював у Тернопільському драматичному театрі. Тоді ми й одружилися. - Ви – батько? - Так. Маю двох дівчаток. Моя старша донька Ірина працює в банку у Тернополі; закінчує Європейський університет. А менша Мартуся навчається у 3-му класі. Моя сім’я зараз проживає в Тернополі, поки не вирішено з місцем проживання тут. - Ви вже мали освіту, роботу, сім’ю. Як до вас прийшло покликання стати священиком? - Спочатку був актором, потім – директором драмтеатру, депутатом Тернопільської міської ради. Такі були життєві надбання. У Тернополі я був знайомий із нині покійним Ігорем Геретою. Багато спілкувалися. Він мене переконував обрати цей шлях. Окрім цього була ще така художниця Стефанія Шабатура, яка мене познайомила з владикою Володимиром Стернюком. То був митрополит підпільної на той час греко-католицької церкви. Одного разу ми до нього поїхали. Він благословив мене на навчання. Подарував книгу історії України, молитовник. Так вони всі разом вплинули в певний спосіб на мене. Але все одно, то ще не було одразу. Я часто їздив до митрополита. Хотілося все більше відчути той високий дух, який йшов від нього. На початку 90-х я бачив, як люди прагнуть пізнати слова правди і свободи, як вони йдуть за проповідником. Бачив, що це набагато більша аудиторія, ніж в будь-якій іншій професії. Я собі думав, як то багато можна зробити. Як багато людей можна направити на шлях істинний, як то можна прислужитися людям і Україні. А ще тут у Чорткові був отець Тарас Сеньків. Пригадую, було посвячення Хреста під забудову майбутньої церкви у селищі цукроварів Заводському, приїжджав владика Софрон Дмитренко. Ми з ним також мали розмову. Він дав мені рекомендації на навчання. Це був початок 1991 року. Відтак я написав заяву на розрахунок у театрі. Тоді усі думали, що я так жартую. Вчився у Івано-Франківській духовній семінарії. Спочатку 2 роки на стаціонарі. У 1993 році був висвячений на священика і ще пару літ доучувався заочно. - Якою була ваша перша парафія? - Почав працювати у дуже гарному патріотичному селі Саранчуки на Бережанщині, неподалік гори Лисоня. Це село – у якому живуть дуже гарні побожні люди. Особливо хороша, активна молодь. І на фоні тієї молоді своєю безпосередністю, добротою, цілеспрямованістю, активною громадською позицією відрізнявся, світлої пам’яті, Іван Гавдида. Він був безкомпромісною, але дуже толерантною людиною. З чітким баченням того, чого хоче досягнути, інтелігентністю, яка на жаль непритаманна багатьом нашим патріотам. Іван був керівником “Вертепу” з педагогічного університету. Іван міг би багато досягти, коли б жив. Пізніше наші шляхи розійшлися: він поїхав до Києва, а мене направили на Зборівщину. - Також хороше патріотичне село Ренів? - Звичайно. Я не розумію такого, що десь є погані села. Нема поганих сіл і поганих людей. Є невміння одних розуміти інших, чути, побачити. Похибку найлегше шукати в комусь. І помилкова думка, коли, шукаючи похибку в державі, суспільстві, ситуації, ти думаєш що можеш стати кращим. Треба працювати там, де тебе Бог поставив. Тоді все буде добре. А село Ренів – багатодітне. Там було 132 багатодітні матері і на 200 дворів. Унікальне село. Інші їх не розуміли, навіть підсміювалися, але ренівчани красиві і розумні люди. У Ренові я прослужив майже 10 років. Мені дуже тепло і приємно згадувати його. Кожне село має свою родзинку, але воно є частинкою спільноти України. - Так випало, що я з вашою донечкою Мартусею була знайома, коли їй було 3 роки. Знаю, вона часто виступала із сцени у Ренові, звикла давати концерти будь-де. Мене вразило знання малої дитини українського фольклору та духовних пісень. А хто її цьому вчив? - То все бабця Марія, світлої пам’яті. Вона з Мартусею працювала. І на щастя, Господь обдарував донечку такими невеличкими талантами. Хотілося б їх розвинути. Але тепер у неї інші вподобання. Мартуся навчається у Тернополі в художній школі і дуже гарно вдаються їй вироби з глини. Може цей талант у неї буде розвиватися надалі. Шкода, що моя мама відійшла, може, ще хоч трішечки б навчила її. Але, дякувати Богу, і так вона багато у нас всіх вклала: через свій генофон і старання чогось навчити. - Ваша мама багато вистраждала в житті, але її волі до життя і оптимізму вартувало всім повчитися. - То Божий дар. Мама переживала, що остання мить її життя застане в ліжку. Вона казала: “Я б хотіла відійти до Бога в праці”. І поки вона жила, розуміючи, що вік бере своє, прагнула, як живий свідок історії, розповісти усе молоді і дорослим, щоб не згубилася пам’ять. Хоча не всі це розуміли. Дехто говорив: “А кому воно треба?”. Треба. Нам усім це треба. Бо ми про очевидців сталінських репресій невдовзі будемо говорити, як про січових стрільців. Як щось далеке в часі. На жаль, ми така нація, що не цінимо тих, хто поряд. Чомусь давить нас чужий авторитет. А коли відійдуть люди у вічність – тоді вже робимо їх героями... Є свічки різної якості: одні тліють, коптять, інші горять і зігрівають усіх. Її життя було з терпінням, але дуже щасливим, бо вона мала ціль в житті. Часто плутають ціль, щоб щось мати, а не кимось бути, щось віддати життю. На жал, більш перемагають, особливо зараз, споживацькі мотиви. Головне одиниці горять бажанням зробити щось для спільноти, для рідної землі. Дай Бог, щоб не було у нас тих моментів, коли б ми мали яскраво правляти свою любов. Хоч набагато тяжче будувати. Андрей Шептицький казав: “Підкладатися під кулю – це є мить геройства, а набагато важче повсякденною і муравлинною працею будувати християнську Україну”. Щодня, через негаразди, нерозуміння, цеглина за цеглиною. Мама була прикладом згорання для інших людей. - Життя пані Марії обірвалося напередодні Дня пам’яті героїв Крут. Це - символічно. - Невіруюча людина скаже, що це є випадковість, збіг обставин. А віруючі, - що це Боже провидіння. Бо для Бога немає нічого випадкового. За життя мама дуже хотіла, щоб я повертався на свою малу батьківщину, до Чорткова. Остання воля її була такою, щоб я був близько до неї. По-моєму, тепер вже ближчого місця немає, як від нашої єпархії до цвинтаря, де вона спочиває. Перед тим, як їхати до нашої канцелярії, я заїжджаю дорогою на цвинтар, молюся, прошу пробачення за свої провини і помилки в житті. І – повертаюся до праці. Те, що я сюди, до Чорткова, приїхав, то було останнє бажання матері. Прийшов час віддавати борги малій батьківщині. - Яка ваша місія тепер у Чорткові? - Моя посада в Бучацькій єпархії з осідком в Чорткові називається синкел у справах з мирянами. Є у нас ще синкел по душпастирській роботі - отець Іван Сеньків. Ми є заступниками першої особи в єпархії – Апостольського Адміністратора о. Дмитра Григорака ЧСВВ. Ми прагнемо працювати відкрито. На часі тривають ремонтні роботи у нашому майбутньому концертному залі, де будемо надавати громадським організаціям, особливо товариствам з обмеженими фізичними можливостями, для проведення різних заходів. Плануємо працювати в руслі боротьби з алкоголізмом. Маємо програму Шукаємо людей, які б нам у цьому допомагали, бо сьогодні багато сиріт при живих батьках. Це – біда. Тому це стало одним із наших першочергових завдань. Це так коротко. Загалом є наміри до активної праці з громадою району, головне, щоб ми не ділилися поміж собою, бо ділити нам нічого. - Щоб ви хотіли сказати читачам? - Наше життя дуже коротке. Треба спішити вміло жити. Вміти подякувати Господу Богу за те все, що маєш, навіть за труднощі і перешкоди на життєвому шляху, які викристалізують мудрість. Вміти належно сприйняти ці уроки. Намагатися, в першу чергу, змінити себе, а потім – світ. До останнього подиху, до останнього погляду людина має шанс змінюватися. А Господь буде по-своєму нас судити. Не за те, ким ми були, які посади займали, а якими ми були. Бо тоді Бог до нас скаже: “Чому ти кажеш, що ти був гарний і високий, мав гарний голос? Це Я тобі дав. Ти скажи мені, як ти цим всім скористався, чому ти не кричав, коли треба було кричати, чому ти не робив добро, коли треба було робити ?!.” Ще хотів би подякувати світським людям Чорткова, які часто надавали нам допомогу: начальнику відділу культури РДА пані Галині Чайківській, пану Любомиру Білику за постійне сприяння нашій єпархії, особливо у забудові церкви на території слідчого ізолятора. Складаю сердечну вдячність усім добрим людям, які мають чуйну християнську душу. Хай вас Бог Благословить. Леся Легіт Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=751 |