A A A
Розмір шрифта: У цей важливий для кожного християнина час ми зустрілися і повели бесіду із людиною, яка усе своє життя всеціло поклала на вівтар служіння Господу. Знайомтесь - це парох костелу Станіслава в Чорткові отець Дмитро Андрійчин ОР.

- Отче Дмитре, більшість людей вас вважає рідним, чортківським. Які сторінки свого життя ви пов'язуєте з Чортковом?

- Чортків - це чудове місто. Хоча, на жаль, тепер воно виглядає трохи інакше, як за часів мого студентського життя. Я був одним з перших випускників Чортківської дяківсько-регентської школи - тепер це Дяківсько-катехитична академія. То був початок 90-х років.
Я родом із Яремчі. Планував вступати до греко-католицької духовної семінарії в Івано-Франківську. Але коли приїхав, щоб здати документи. Тобто, робочий день завершився. А неподалік висіло оголошення, що Чортківська дяківсько-регентська школа проводить набір студентів. Не знаю чому, але мені до душі припала ця адреса і я більше не пробував вступати до семінарії, бо одразу ж наступного дня поїхав до Чорткова, де зустрівся з отцем Тарасом Сеньківим. Він справив на мене дуже позитивне враження. Запам'яталися отці Богдан Школьницький, Григорій Канак, Микола Романів, які викладали у нас і залишили по собі добру згадку. І звичайно - наш тодішній директор світлої пам'яті, Володимир Терещук.
Звісно, і сам Чортків мене притягував, хоч до свого вступу у дяківсько-регентську школу, мені не доводилося тут побувати. Запам'яталося, як я йшов по вулиці Незалежності зверху вниз, тоді стояла палюча спека, а вздовж вулиці під парканами будинків рясніли спілі бордові вишні... Той аромат мені так зафіксувався в пам'яті, що забути Чорткова я просто не міг.
Ще згадую, як ми з хлопцями одного разу побували в костелі на Пастерку (Різдво). Костел тоді ще був у рештуваннях, але оте колядування: "Свята ніч, тиха ніч..." мене зачарувало. Тоді я й гадки не мав, що лише 12-13 років і я знову повернуся до Чорткова, але уже у іншій іпостасі буду учасником Пастирки. У Бога свої плани щодо нас.

- Але священиком ви все одно хотіли стати, бо спочатку наважувалися вступати до семінарії в Івано-Франківську.

- Було покликання. Господь в якомусь моменті життя кличе нас за собою. Я походжу з віруючої родини. Моя мама Софія є набожною жінкою. Вона завжди була і є для мене прикладом, яким має бути справжній християнин.

- Як ваша мама сприйняла той факт, що ви хочете бути священиком?

- То було не одразу. Мама знала, що я хочу висвятитися. І тому, коли це сталося, дуже зраділа. Однак, коли я сказав, що присвятив себе домініканському ордену, то останнє сприйняла більше запитально. Адже мама є греко-католичкою. Я ж, мріючи стати священиком, не надав спочатку особливого значення, якому обряду дам перевагу. Я шукав, шукав своє.

- Чому ви обрали домініканський орден?

- Тут в Чорткові я спостерігав за отцем Регінальндом Вишневським. Для мене було дивним, чому усі священики ходять в чорному, а він у білому габіті. Мене притягували умиротвореність, спокій, які йшли від нього. Хоча в моїй родині нема жодного поляка і тоді, будучи на Богослужінні в костелі, я не розумів нічого, проте мене це притягувало. І ще одне. У мене був знайомий греко-католицький священик. Він бачив, що я націлений на мету, але в пошуках куди податися, де правда? як знайти своє покликання?
Той священик порадив мені поїхати до Фастова. Каже: "Знаєш, там є орден домініканців. Подивишся, як вони живуть".
А відповідаю: "Так, я бачив одного такого в Чорткові". І знаєте, я їхав у Фастів, навіть не здогадуючись, що через тиждень повернуся додому за своїми речами. Я знайшов своє покликання. Там я пізнав те, що очікував. У Фастові був священик-отець Зигмунд. Його життя змінило дуже багато в моєму житті. Це була людина, котра присвятила себе Україні. Народившись у Польщі, він на стільки полюбив Україну, що вирішив назавжди залишитися тут. Він дав мені відповідь чим є Бог. Отець Зигмунд рідко спав у своїй кімнаті, бо багато часу проводив у каплиці, віддаючись молитві. Там і засинав. І коли рано-вранці брати йшли в каплицю молитися, що знаходили у ній сплячого отця Зигмунда. Це була людина глибокої самовідданої віри і прикладу для наслідування. Ми жили, як на монастирські умови, досить скромно, але завжди було місце за столом, для тих, хто прийде до нас в гості. Траплялося, що кухарка приготує на п'ять осіб, а до столу могло сісти двадцятеро, і усі були ситі. Ось таким був отець Зигмунд.
Через десять літ по тому, коли він був недужий, я приїхав провідати його до лікарні і був свідком, коли кореспондентка з однієї газети його запитала: "Чим, отче, є ваше покликання?" Він сказав їй: "На це питання я відповім завтра". А назавтра отець Зигмунд помер. Це була відповідь, чим є покликання людини - служити Господу...

- Часто кажуть "священиче покликання", що ви вкладаєте у цей сенс?

- Передусім - це усвідомлення вагомості, коли тримаєш чашу із дарами і промовляєш: "Це є тіло моє, котре за вас буде видане за відпущення гріхів...", - відчуваєш якийсь страх Божий, присутність тут Найвищого. Тоді задаєш собі запитання: "Чи гідний я бути істинним священиком, щоб під час євхаристійної літургії бути так близько з Богом ?.. Особливо це важливо задавати собі питання у наш час, у нашому суспільстві. Ми стоїмо на шляху відродження церкви, і не важить: римо-католицька чи греко-католицька. Покликання - то так, наче людина дозріває в чомусь, набуваючи певного плоду. І в кінці нашого життя буде судити нас Бог. Кожен священик постане з правдою перед Богом, бо він передусім - слуга.

- Побутує така думка серед місцевого населення, що отці-домініканці обов'язково польської національності?

- Це, передусім, є проблемою нашого суспільства, де ще мають місце стереотипи. Не обов'язкоово, коли ти росіянин маєш бути тільки православним, коли ти щирий українець-галичанин - то греко-католик, коли ти поляк - то обов'язково маєш бути лише римо-католиком. У більшості країн пострадянського простору такий стереотип вже минувся. Ми знаємо, що католицька церква не є регіональною. Римо-католицька і греко-католицька - то одна церква, підпорядкована Папі Римському. Лише обряди богослужіння в дечому різняться. Окрім того, ми живемо в країні, у якій Конституція (Основний Закон) гарантує нам рівні права, вільне віросповідування.
Я належу до оренди домініканців. Святий Домінік народився в Іспанії. Він висилав своїх братів проповідувати до Франції, Італії та інших країн. Святого Гіацинта він відправив до Польщі, пізніше він проповідував і в Києві.
Від того, що я, українець, навчався у Польщі, не змінилася моя національність. Сьогодні багато українців навчається в Англії, Німеччині, США, але це не говорить про те, що вони стали англійцями, німцями, американцями.
У нас в костелі я - українець, у мене навіть в родині не було поляків, а наш отець Іриней родом з Луганська...
Серед наших віруючих тільки двоє осіб мають польські паспорти, а всі решта - українці. Звичайно, багато зі змішаних родин, але це відбиток історії.

- Часто можна чути, що Різдво перед Новим роком, то є польське Різдво?

- Мені також доводиться чути від окремих людей таке. Але це свідчить про неосвіченість тих, хто таке говорить. Більша частина світової спільноти святкує у цю пору Різдво і ніхто не називає його німецьким, італійським, угорським, англійським чи канадійським. Різдво - це прихід Сонця, Світла, готовність впустити новонародженого Ісуса у свою душу. Різдвяний час віщує і зміни в природі. В ці дні настає зимове рівнодення, коли день перемагає ніч, світло - темряву. І це позитивно впливає на нас, людей - ми відчуваємо в собі оновлення, прилив сил, енергії. Так, колись прості люди називали Різдво латинського обряду на цих теренах польським. І це було зрозумілим до того часу. Люди поралися по-господарству і в більшості за життя не виїжджали за межі свого населеного пункту. Телевізорів не було, не всі мали освіту. Єдиним свідченням, що є інший світ, була присутність то Австрії, то Польщі. Польщі - більше. Останнє ще й відзначене близькістю границі і цілими польськими поселеннями на даній території. А часом сусідили і товаришували українські сім'ї з польськими і ходили один до одного на Різдво, Великдень. Але тепер цілком інші часи. Українці тепер є по цілому світу. Та й не тільки українців. Є велика міграція людей. Тому дуже важливо ставитися один до одного з повагою. Історія нам вже довела до чого призводить невміння домовитися і небажання чути один одного.

- Попри все, не секрет, що отці-домініканці їх аскетичний спосіб життя, імпонує людям різних конфесій.

- Ви ж помітили, що отці-домініканці не засиджуються на одному місці. Кожен з готовністю йде служити туди, куди відправляє церква. Ми - на службі в Господа. Сьогодні я, приміром, в Чорткові, коли завтра скажуть їхати до Африки, то без вагань поїду туди, сповняти своє покликання.
Святий Домінік, закладаючи орден, спочатку створив монастир закритого типу для дівчат, які молилися там довгий час, молитвами готуючи грунт для приходу братів. Відтак, на цей підготовлений духовний грунт прийшли брати, яких підтримувала і несла молитвасестер. Наші чортківчани, які їздили на зустріч з Папою, зустрічалися із домініканками, в Монастирі св. Анни біля Ченстохови все життя в заперті. Були сестри, які по 60 років не були за мурами монастиря. Про те, що у них важке життя, можуть лише сказати люди світські, але наші паломники були подивовані настільки життєрадісними і щирими були сестри у спілкуванні, їх надихає молитва до Господа і керує ними Божа Любов. У нас існує така традиція, що не можна бути в монастирі, коли ви чуєтеся ущербленими: вас залишила дівчина чи ви відчуваєте конфлікт з суспільством. Тільки духовно здорова людина може служити Господу.

- В Україні є соціально престижним, коли людина має сім'ю, і часто не розуміють іншого вибору, намагаються знайти йому пояснення, більш зрозуміле для загалу.

- На жаль це спостерігається. Можливо тому, що роки комунізму витравили з нашого суспільства духовність. Тепер багато людей живуть у пошуку Бога. І наш Чортків сьогодні є багатоконфесійний.

- Папа Іоан Павло ІІ був екуменістом, шанував усі віросповідування.

- Так, екуменізм нам і сьогодні необхідний для того, щоб навчитися співіснувати разом. Чому, приміром, до Другої світової війни православні, греко-католики, римо-католики могли бути на богослужінні в одному храмі? Ніколи між ними не було суперечок? Відповідь на це питання мусимо дати собі самі.

- Як починається день для отців-домініканців в Чорткові?

- У нашому домі, на проборстві, є каплиця блаженного Чеслава. Щоранку ми приходимо сюди для спільної молитви. Молимося за цілу парафію, увесь Чортків і нашу Україну. Бо, дійсно, без молитви не можна розпочати будь-якої справи, а тим більше розпочинати день. Ця капличка - то місце у якому кожен священик, кожен брат намагається шукати Бога наодинці.
Ми, отці-домініканці, радіємо з того, що в Чорткові багато людей моляться, тут є багато церков, серед яких і наш костел, який влітку дарує приємну прохолоду і щоразу - умиротворення, спокій. Це місце, омите кров'ю мучеників, місце чудотворної Матері Божої Чортківської, котра дякувати Богові і старанням наших священиків, незабаром буде коронована. І яка то буде велика честь для Чорткова мати свою опікунку.

- Ви багато уваги приділяєте роботі з молоддю. Що вами керує?

- Наш отець Томаш і сестри займаються з дітьми і молоддю. Ми бачимо, що робота з молоддю є дуже необхідною. І добре, що молодь горнеться до науки Божої. Це важливо. Бо маємо багато дітей, батьки котрих повиїжджали за кордон. Молодь потребує уваги. Коли взяти наш невеликий Чортків, видно, що молоді немає куди себе подіти: кінотеатру нема, клубів за інтересами мало, тільки ігрові автомати майже не на кожному кроці.
В Києві є наш духовний інститут, де навчається молодь з різних конфесій (вихідці з Чорткова теж). Навчання безкоштовне. Окрім цього у канікулярний час ми веземо молодь на відпочинок. Намагаємося в першу чергу брати тих дітей, чиї родини є малозабезпеченими, з сільської місцевості. Молодь - то майбутнє про яке треба дбати. І церква в цьому вбачає одне з головних своїх завдань.

- Отче, в часі католицького Різдва і в передчутті Різдва східного обряду, що б ви хотіли сказати нашій громадськості?

- Для католиків скінчився Адвент - час очікування народження Ісуса. То не була казка. Ісус народився в яслах, йому не було місця в жодній оселі. Сьогодні Христос шукає місця не в стайні чи в помешканні, Він шукає його у нашому серці. Передусім Він прагне, щоб нам було затишно у нашому житті. Пригадаймо час, коли Папа був в Україні, він говорив: "Відкрийте двері для Христа!" Треба відкрити двері свого серця, бо Він прагне туди ввійти. Христос прагне народитися в кожному з нас. Пам'ятаймо це. Бог є тим, котрий все бачить, навіть наше серце. Знає нас краще, аніж ми себе. Це свята ніч, у яку, кажуть, навіть звірі розмовляють людськими голосами. А як важко буває людині людським голосом промовити до свого ближнього: "Пробач мені чи прошу вибачення..."
Різдво Ісуса - це подія, яка постійно повторюється. Вже знаємо, що йому передує Адвент, час очікування, піст. Наше ціле життя є таким Адвентом. Бо в кінці його зустрінемо Ісуса, але вже не Новонароджене Дитятко, котрого можна було вбити, котрий мусів втікати з батьками до Єгипту, а зустрінемося з Богом-Суддею, який буде судити народи. Різдвяна ніч передусім є свята, бо в цей час дива відбуваються по цілому світі. І важливо, щоб Христос народився у нашому серці. А для цього треба навести порядок не в оселі, а в душі. Пам'ятаймо про святу сповідь, причастя. Важливо підвести рахунок сумлінню: чи зреалізував я себе в своєму покликанні бути християнином ?.. Церква - це не тільки тоді, коли я кидаю гроші на тацу. Церква - це я, це - спільнота, коли ми йдемо разом дорогою до Бога.
Я дуже ціную вашу газету. Ви робите багато, щоб висвітлити події нашого життя. Несете правду про місто. Місто, яке також потребує навернутися і зазнати багато змін. Але ці зміни ми маємо розпочати від себе. В часі Різдва Христового бажаю вам усім і собі також Божої благодаті. Відкрийте двері для Христа.


Леся Легіт