A A A
Розмір шрифта: Життя не завжди буває легким. Багате воно й на випробування: не тільки фізичні, але й духовні. Можливо тому на початку грудня ми маємо Міжнародний день інвалідів. І не тому, щоб зігрівати ласкою людей обмежених фізичними можливостями лише цього дня. Ні. Про це треба думати завжди, повсякчас, а для того, щоб вкотре нагадати нам усім, що серед нас є люди, які хоч і мають деякі фізичні вади, мають душі такі, як і у нас, а може і дещо світліші і якісніші від тих, хто пишається своєю фізичною досконалістю, а живе байдужим і жорстоким спогляданням на світ.

Цього дня, 3 грудня, голова районної організації Червоного Хреста Ірина Соляник та директор районного територіального центру з обслуговування одиноких людей похилого віку Тетяна Яхницька і я поїхали до села Пробіжної, саме там є геріатричне відділення нашого району. Ми мали намір поспілкуватися з людьми, які мають групи інвалідності, поцікавитися як їм живеться у даному центрі.
Як виявилося, нас у геріатричному відділенні не чекали, коли ми приїхали до будівлі пробіжнянської лікарні, піднялися на третій поверх, де знаходиться відділення, то застали картину, де у холі біля телевізора: хто на інвалідному візку, хто з ціпком на дивані примостилися "жителі" даного закладу. Довкола панувала задбалість і приємна домашня атмосфера. Ми із подарунками попрямували до кімнати відпочинку: там також стоїть телевізор, м'який куток. Як ми дізналися згодом, коли мешканці геріатрії не сходяться у смаках і хочуть дивитися передачі по різних каналах, то сидять мають нагоду окремі бути тут.
Невдовзі підійшла директор даного відділення енергійна і ділова Анна Михайлівна Середа.
При розмові з цією жінкою стало зрозуміло, що ідеальний порядок і затишок у даному відділенні, то справа її управлінського хисту. В минулому пані Анна була головою колгоспу, справлялася із більш ширшим господарством, проте, як видається не розтратила жіночості, вміння віднаходити підхід до людей хворих і немічних.
Попри те, що дане відділення є геріатричним, тобто тут перебувають літні люди, серед них немало тих, хто належить до категорії інвалідів. Є і одна доволі молода жінка 1959 р. н. - Стефа Оріх із Сосулівки - вона інвалід дитинства. Коли була жива її мати, то доглядала за нею, а як мати померла, залишилася Стефа із батьком, який також недужий. Тому сьогодні вони обоє проживають тут. Стефа не ходить. Природа не дала їй такої можливості. Пригадує Анна Середа, коли Стефу привели сюди, то її, як дитину, на руках на ліжко поклала одна медсестра, а тепер, коли необхідно її покупати - беруть двоє-троє осіб. Вона значно набрала в вазі, має добрий догляд, і нам поділилася Стефа, що тут їй дуже добре. У геріатричному - є хто без ніг, хто опісля інсульту, хто є інвалідом дитинства. У кожного своя доля. Є й такі, які досягнувши поважного віку, жили самотньо у тяжких умовах. Тут - усі самотні, але самотні в минулому, бо у цих стінах знайшли друзів, порозуміння і догляд. Так, добрий догляд. Це видно не тільки по чистих охайних кімнатах, а й по очах і рухах його "жильців" - вони чують себе навіть краще як у дома: діляться враженнями, хочуть спілкуватися відверто і щиро. В окремих кімнатах я побачила багато книг - тут живуть ті, хто любить читати і мріяти.
І ще у геріатричному є своя Love storу: недужий опісля інсульту літній чоловік часто приїздить на інвалідному віку до лежачої жінки-інваліда. Приїжджає, тримає за руку так ніжно - зворушливо, мовби хоче щось сказати приязно - ніжне, але... не може, через хворобу... . Люди за своєю суттю не можуть бути одинокими, навіть, коли тіло розбите жорстокою недугою, навіть коли коло радостей життя суттєво звужується, вони не перестають дихати, а значить - відчувати і сповнятися ніжністю...
Багато хотів мені переповісти і пан Роман, який живе тут, але опісля інсульту він також не може говорити, чоловік видавав звуки, з яких я нічого не могла зрозуміти: чи то хотів, щоб я йому написала, навідувалася ще. Мабуть так. А ще - забажав сфотографуватися у своїй кімнаті. Днями у нього був День Ангела, з цим ми і його привітали. А на саме 1 грудня привітав його увесь колектив геріатрії.
Тут вартує побути хоча б недовго, щоб зрозуміти, що незалежно від вікового порога, незалежно від недуг, які руйнують тіло, - ми всі залишаємося людьми. Всі однаково схильні переживати, думати, мріяти. Останнє ще ніхто ні в кого не зміг відняти. І це правда, це - реальність. У нашому геріатричному проживає 25 осіб. 25 - доль людських і характерів. Але усі вони в унісон стверджують, як тут їм добре живеться, як вони задоволені своїм теперішнім життям. Тільки шкода, що тут лише 25 осіб, пригріто, задбано, а в районі ми маємо набагато більше людей, які потребують такого ж догляду: не тільки медичного, а й доброго збалансованого харчування, щирої бесіди. Тут настільки вміють вести бесіду навіть із капризними мешканцями, що, будучи свідком однієї такої розмови, я просто приємно подивувалася умінню у даному випадку директора Анни Середи розвіювати усі хмари на небосхилі відділення. Звичайно і ми у такий день не прийшли з пустими руками. В гості без подарунків не ходять.
Голова товариства Червоного Хреста Ірина Соляник привезла медикаменти, миючі засоби та добротний одяг, який прислали жертводавці із міста Балтімора (США) для такої категорії людей.
Про дане відділення і його життя можна писати багато, проте подумалося: дай, Боже, здоров'я усім, хто створив таке відділення, і нехай на наших теренах воно буде не єдине. Адже маємо багато потребуючих, яких ще необхідно зігріти. А життя не чекає...


Леся Легіт