A A A
Розмір шрифта: 22 листопада (за старим стилем) виповнюється 285 років від дня народження українського мандрівного філософа, письменника Григорія Сковороди

Непомітний чоловік, доволі химерний, відомий більшості українців лише за стислою сентенцією “всякому городу нрав і права”, Григорій Сковорода належав до тих творчих особистостей, які відмовлялися пливти за течією і шукати визнання серед “елітної” верхівки суспільства.
Народився Григорій Савович 1722 року, проте всього сто з лишком літ минуло з того часу, як почалися по-справжньому наукові дослідження його творчості. Сковороду називали ідеалістом, пантеїстом, а в часи тоталітарного режиму навіть припасували до нього “звання” матеріаліста з антирелігійним світоглядом – насправді ж це був антидогматик з глибокою вірою в Бога! Але попри все видатний філософ-просвітитель займає сьогодні визначне місце серед відомих діячів української культури і науки.
Саме він став першим в Україні філософом без будь-яких ознак постулатства та схоластики, першим автором української оригінальної байки, одним із батьків української літератури нового часу. Це завдяки йому українська інтелігенція кінця XVIII століття була більш-менш готова сприйняти нові зміни літературного процесу (так само, як завдяки Сократові, Платонові й Аристотелеві греки були готові сприйняти сакральний бік християнської Біблії). Він, за висловом Валерія Шевчука, “освітив розумом не тільки свою епоху, але й перелив своє світло у віки наступні, адже наука стосувалася основного в житті: яка ти, людино, що можеш і як тобі жити...” Роздуми мислителя зосереджувалися навколо проблеми людини, її праці за покликанням, морального вдосконалення, зрештою, волі кожної особистості. Життя його було присвячене передусім духовному розвиткові, а це було на той час екзотикою. Г.Сковорода за своїми інтелектуальним здібностями був провидцем, одухотвореною людиною, яка випереджала свій час. Він був глибоко переконаний, що справжнє щастя людини полягає не в багатстві чи тілесній насолоді, не в марній славі або в честолюбстві, а в розумному задоволенні власних потреб, душевному розвиткові, гармонійному поєднанні індивідуального й загальнолюдського. Життя філософа найкраще ілюструє його погляди: він із гнучкістю поєднав глибоку мудрість, її практичну реалізацію в житті з простотою. Він по-античному органічний: жив, як учив, і учив, як жив. Його вчення – це вчення усього його життя, яке він провів серед людей – спілкувався і з високоосвіченими викладачами Переяславського колегіуму, з якими якийсь час працював, і з простими людьми, котрим роз’яснював Святе Письмо.
То що ж таке “щаслива людина” Григорія Сковороди? Де воно, оте щастя?
Якщо зазирнемо у його збірку байок, названу тогочасною літературною мовою “Басни Харьковскія” (а писав Григорій Савович офіційною мовою тодішньої Російської імперії, додаючи до неї українські елементи), то зможемо легко дати відповідь на це запитання: чесність, справедливість, скромність, воля у виборі, розсудливість, розум, дружелюбність, щирість, любов до людей, до природи, до праці – такі риси людини щасливої, а отже – справжньої, істинної, ідеальної. Щаслива людина завжди знає, чого хоче від життя, від інших людей і від себе. Вона невтомно шукає себе, а знайшовши – шукає в собі Бога. Знайшовши в собі абсолютний ідеал, ця людина сама стане ідеалом, абсолютом... А який найкращий шлях людини до гармонії? Відповідь на це запитання дає вся творчість філософа-гуманіста. Передусім – збірка “Сад божественних пісень”. Свою теорію духовного розвитку людини Григорій Сковорода побудував на основі українського національного світогляду, народних традицій. Зовнішній світ для нього – неправильний, несправедливий, “суєта суєт”, “кипящій... вихром скорбей, напастей, бід...”. Картина дійсності, яку зображає Г.Сковорода, дуже сумна, але такою її робить сама людина, її думки, діяльність:
Знаю, что наша жизнь полна суетних врак,
Знаю, что преглупая тварь в світі человік,
Знаю, что чім живет, тім горшій он дурак,
Знаю, что сліп тот, кто закладает себі вік.
Суєтному світові протиставляється щаслива людина – вибрана, рідкісна, чиста серцем і душею, яка живе в непорочності й гармонії, перемагає смертний гріх, душа її – божий сад, боже місто. Така людина любить мир, невинність, спокій, простоту в їжі та побуті; вона проста й убога ззовні, багата й досконала внутрішньо. Це зовсім не та схоластична овечка у середньовічній отарі. Її внутрішній світ заповнений душевними пристрастями, боротьбою і сумнівами, напруженими духовними пошуками.
Осягаючи світ духовними очима, філософ-письменник окреслив риси “горньої” країни – місця, де панують усесвітні закономірності. Це ідеальний світ, де немає зла і добра, є лише або правильний шлях, або відступництво від божого шляху. Це місце – сама людина. Вона покликана пізнати саму себе завдяки природі свого існування, повинна сама вибрати шлях, яким ітиме до свого ідеалу – або “добрий”, або “злий”. Іншого виходу в неї немає, адже шлях, яким не йдуть і який не веде до визначеної мети – уже не шлях.
Думку про те, що Бог міститься у людині, можна підтвердити словами з трактату Сковороди “Вхідні двері до християнського доброчестя”: “Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же у законі вічного. Це безперервна ясна погода й сонце, що не заходить, що просвічує пітьму сердечної безодні”. І далі: “Численні тілесні потреби очікують тебе, та не в них щастя, бо серцю твоєму потрібне лише одне, і там Бог і щастя, воно недалеко. Близько. У серці і в душі твоїй”.
...Через такий новаторський погляд на людину Григорія Савовича було позбавлено викладацьких прав у Переяславському колегіумі. Бо ж перший спромігся показати людську натуру різнобарвною і багатоголосою, зі своїми складностями і протиріччями.
Хоча етика Г.Сковороди невблаганна і сувора, багато вимагає від особистості, все ж вона веде до пізнання істини як джерела душевних насолод, котре неможливо вичерпати ніколи.


Остап Ножак, Чернівці