 14.11.2007 - Філософія її серцяПрізвище Гарматюк передовсім будить у моїй пам`яті здаленілі шкільні роки й нагадує вчителя географії Панаса Миколайовича, котрий наш випуск не навчав - лише іноді, на підміні, а ось у моєї старшої сестри (на жаль, нині покійної) був навіть класним керівником. Час від часу працювала на підміні, «охоплюючи» й нас, його дружина, вчителька української мови та літератури Катерина Якимівна Терехівська. Це були Вчителі з великої літери, справжні інтелігенти. Жили вони удвох, а їх діти, подейкували, розбрелися світами, діставши визнання у відповідних інтелігентних колах. Пізніше я почула прізвище Гарматюк у сполученні з іменем Анатолій, коли вже у старших класах відвідувала школу робітничо-селянських кореспондентів при редакції районної газети. Виявилось, що то - славетний байкар, знаний в Україні майстер пера, умілий майстер поетичних сатиричних та гумористичних рядків. А коли вже працювала в редакції спочатку «Зорі комунізму», відтак - «Голосу народу», зокрема завідуючою відділом листів та масової роботи, не один раз готувала до друку його добірки, перебираючи ті перлини й додаючи передмову. Бо Анатолій Панасович ніколи не забував рідної газети, де свого часу було опубліковано його перший вірш і звідкіля постелився згодом йому шлях у велику літературу: обов`язково надсилав збірки власних творів щойно з друку.Так було й торік у січні: газета вмістила кілька байок з чергової збірки Анатолія Гарматюка «Вибрані сміхотвори», виданої до 70-річчя автора. А вже через два тижні його не стало. І тоді навесні до Чорткова приїхала дружина байкаря Ніна Михайлівна Гарматюк. Разом з сестрою покійного чоловіка Неонілою Панасівною. У центральній районній бібліотеці було влаштовано вечір пам`яті поета, лауреата літературних премій ім Степана Руданського, Степана Олійника, Микити Годованця, Всеукраїнського конкурсу «Байка-2001» Анатолія Гарматюка. І якось так само собою викристалізувалося, що центральною постаттю там стала Ніна Михайлівна. Зрештою, мабуть, так і мало бути - адже вона його «половинка», понад чотири десятиліття вони ділили навпіл радощі та прикрощі сімейного життя. Хоча... Не лише сімейного, а й творчого теж. Недарма ж і в передмовах декотрих книжок, і в періодиці дружину письменника справедливо названо його вірною подругою. «НАМ БУЛО ВІДМІРЯНО 44 РОКИ РАЗОМ...» З Ніною Михайлівною, чесно кажучи, ми не спілкувалися віч-на-віч, хоча ця публікація й вміщена саме під такою рубрикою. Просто-напросто не випало такої можливості. Однак ми спілкувалися всі разом - працівники міських книгозбірень та відділу культури - за чашкою чаю. І то двічі - у два її приїзди до Чорткова: торішній і цьогорічний. Із тих розмов й випливло це інтерв`ю. - Ніно Михайлівно, де й коли Ви познайомилися з майбутнім чоловіком? - У Донецьку, місті нашої юності, у 1963 році. Туди Анатолій одержав скерування на роботу після закінчення Київського політехнічного інституту. Там нас і звела життєва дорога. - Як чарівно виконав пісню на слова Анатолія Панасовича - музика Василя Папаїки - «Освідчення дружині» студент Чортківського державного медичного коледжу Михайло Лисиця! Там - такі прості й водночас чарівні слова - замилування Вашою душею - дружини, матері, бабусі. - Звичайно, ця пісня дуже дорога мені. Особливо тепер, коли чоловіка немає поруч. А ми ж прожили разом 44 роки - саме стільки нам було відміряно. Хоча мені й тепер не віриться, що його немає. -Ніно Михайлівно, а важко бути «половинкою» поета? - Справжньою «половинкою» бути завжди важко. Я ось не так давно повернулась з Донецька, де влаштовувались зустрічі у «Стусовому колі». Микола Колісник, Володимир Лазаренко, Володимир Міщенко - це все побратими Анатолія по духу й перу. Пригадую, як ми тоді ще молодими сім`ями, з малими дітьми, збиралися на квартирах то в одних, то у других - по черзі - і читали там те, що було десь на денці серця. А потім виявилось, що це заборонено. Якось «спливла» на поверхню душі молода поезія тоді ще київського студента Миколи Холодного - пізніше неоднозначно відомого не тільки читачам, а й органам КДБ. Пізніше Анатолія викликав до себе директор видавництва «Донбас», де він працював, представив двом незнайомцям, які виявили настійне бажання поговорити з ним у «іншому місці». Тим місцем стало КДБ. Анатолієві «нагадали», що у нього молода дружина і маленький син і що, мовляв, йому б слід подумати про своє та їх (тобто наше з сином) майбутнє. Через три дні розмова повторилася. Після подібної «профілактики» з боку КДБ декого з молодих літераторів - наших друзів - було звільнено з роботи. Покарання Анатолія обмежилось тим, що після суворого обговорення колектив видавництва «взяв його на поруки». Однак, не маючи перспективи (через увагу КДБ) вступити до Спілки письменників, а дітей навчати в українській школі (у Донецьку не було жодної!), ми врешті-решт переїхали до Вінниці. - Ви ще минулоріч якось у бесіді зауважували, що Анатолій Панасович був прийнятий до письменницької спілки через купу літ після того, як подав заяву. Це якраз зі згаданих причин? - Так, він став членом Спілки аж через 13 років, а у 70-х роках - це я вже так, забігаючи наперед, - його твори узагалі часто-густо не брали до друку. Знаєте, побувавши тепер на зустрічі у «Стусовому колі», пройнявшись тією атмосферою, я пригадала все. Воно мовби ожило не тільки в моїй уяві, а і в душі. І у пресі, до речі теж: ось газета із вінком сонетів «Стусове коло». У ДОБРОМУ ГУМОРІ - Ніно Михайлівно, а скільки загалом вийшло книжок Вашого чоловіка? - За життя гуморист Анатолій Гарматюк видав 22 книжки, на них було написано понад 60 відгуків. Уже після його смерті я за сприянням і щирою допомогою друзів по творчому цеху видала веселу прозу «Усміхніться, люди добрі!», публіцистичні роздуми про українську мову «Рідна мово моя», збірки ліричних та жартівливих пісень «Коли душа співає...», веселі вірші для дітей «Чому півні кукурікають» та «Кульбаба чи кульдід». Спектр широкий. Ось тут у вас у Чорткові, як і на Вінничині, звідкіля Анатолій був родом, збираю спогади про родину Гарматюків, щоб видати книжку «Гарматюк у критиці і спогадах». - То, може, ми за нагоди звернемося до наших краян із пропозицією відгукнутися, завітавши до центральної бібліотеки? - Думаю, було б дуже добре, це прекрасна ідея! - А що у Ваших найближчих подвижницьких планах? - Знайшла рукопис Анатолія «Усміхається нове тисячоліття» - під такою назвою він мав намір видати усе написане, починаючи з 2000 року. Цей рік - Рік української книги, отож, думаю, наша Вінницька ОДА не відмовить, посприяє. Ще планую згодом видати книжку «Літературно-журналістським пером». Зібрала і систематизувала усі його ліричні твори. Ще один рукопис - «Народ сміється - значить, не здається». Є ще в намірах видати книжку , що писали ЗМІ про А.Гарматюка. А найбільше-найбільше прагнення - видання повного зібрання його віршованого гумору й сатири. ОДА ЖИТТЮ - Ніно Михайлівно, ще під час зустрічі за Вашого торішнього приїзду Ви так піднесено декламували останній вірш чоловіка «Ода життю». Звідкіля це? - Такою піднесеною була філософія його серця. Знаючи, що незабаром відійде із цього світу, він не хотів, щоби за ним плакали. Знову повторю його останні рядки: Як умру я, сміхолюби, Прошу: не ридайте, А зберіться і веселих Пісень заспівайте... - Ви ось згадали про те, що Анатолій Панасович писав не тільки байки, а й осилив складний, як на мою думку, літературний жанр - пісню: і ліричну, й жартівливу. - Так, він справді захопився піснею в останні роки життя. Разом з композиторами Василем Ткаченком, Дмитром Шевчуком, Василем Папаїкою написано до півтора десятка пісень. Деякі з них увійшли до репертуару вінницького хору ветеранів війни і праці «Добродар», у якому кілька років співав і сам автор слів. - А книжка про українську мову - це взагалі щось незбагненне... - Знаєте, Аналотій всіляко пропагував українську мову упродовж всього життя. Адже мова - явище суспільне. Без неї немає народу. Вона - головна ознака нації. Ось послухайте його слова: Коли забув ти материнську мову І вернеш ніс, почувши рідне слово, - Не зменшиться духовний скарб Вітчизни, Себе ж ти обікрав обов`язково. - Ніно Михайлівно, а от Ви ж за національністю росіянка, як Ви самі про себе кажете, «саратовская девченка», а так досконало володієте українською. - А хіба ж можна по-іншому? Я тут, в Україні, стільки літ живу. В усьому завжди розділяла і розділяю позицію свого чоловіка. До речі, я була першим рецензентом і друкаркою його творів. - І в торішній свій приїзд на Чортківщину, й тепер Ви привозите літературу «з прицілом» на наші районні, міські і навіть сільські книгозбірні. Адже це нелегко. - Звичайно, трохи важко. Та ви ж самі згадали про мою подвижницьку працю! А як я без неї? Не мислю себе без цього. СМІХ, ЩО ВИПРАВЛЯЄ ВСІХ! - Ніно Михайлівно, бесідуючи з Вами, мимоволі ловлю себе на думці: а чи важко бути дружиною творчої особистості? - Узагалі-то непросто. Але якщо в людини є ота Божа іскра, творчий талант, то її треба підтримувати. От я й підтримувала. Завжди. - Ви за фахом юрист. -Так. І я - теж завжди - здебільшого й розраховувала на свою зарплату. Адже вдома у нас було то густо, то пусто. Густо - це коли чоловік отримував гонорари за книжки, хоча вони були не такі уже й великі. - Знаєте, якось в одному із видань випало прочитати (і то з великою приємністю!), що наш земляк Анатолій Гарматюк обіймає поважну посаду курінного отамана Вінницького куреня гумористів імені С.Руданського. Понад те - є автором маршу куреня гумористів: Сміхозалпами вразім Все потворне нині! Підіймаймо сміхом настрій Рідній Україні! - Він і справді дуже радів, що є курінним отаманом. І вдавався до англійського прислів`я, що одна унція гарного настрою варта тонни меланхолії. - Будь ласка, розкажіть трохи про своїх дітей та онуків. - Ми нажили з Анатолієм двоє синів - Романа й Тараса. Молодший надається до красного письменства. Однак його профіль - проза, до того ж, надто філософська. А онуків маємо троє. Дідусь дуже любив їх. - Ніно Михайлівно, а ось таке запитання, як кажуть, «на засипку». Подейкують, що книги, надто гумористичного плану, дарують максимум здоров`я. Це правда? Ви мали змогу відчути? - У тому, що дарують гарний настрій, веселу усмішку, вселяють оптимізм та віру, навіть не сумніваюся. А ось ветеран війни та праці Євген Побережний уже давненько написав про «чудодійні ліки» від Гарматюка так: «Книжки Гарматюка у мене завжди під руками, як і необхідні ліки. Заболить щось у тілі - ковтаю порошки та пігулки, заболить душа - читаю книжки нашого гумориста». Ось така оцінка. - Ви упродовж 44-х років ішли з Анатолієм Панасовичем, як кажуть, нога в ногу. І ось вже пройшли 45-й без нього, крокуєте 46-м, проте його ж стежками - стежками його творчості. Це стан Вашої душі? - Це, скоріше за все, її філософія... Анна Блаженко Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=689 |