 07.11.2007 - Чаруючий світ вишиття…Людина і праця, людина і пісня, людина і витвір мистецтва ― це все вічне, безсмертне, щось своєрідне і глибоко вражаюче. Наш український народ працьовитий, щедрий на таланти, здібний, обдарований. Якщо працювати ― то до сьомого поту, якщо співати ― то дзвінко, якщо створити щось ― то щось неповторне, захоплююче. Тому напевно ми й уявити не можемо нашу українську хату без прикрас: вишивок, рушників та інших витворів мистецтва. Саме з батьківської хати починається пізнання світу. А чи в кожному домі зараз є вишиванка, вишитий рушник? Певно, ні. Чомусь призабули це дивне народне мистецтво. І тому, коли бачиш роботи молодої людини, то мимоволі приворожуєшся та дивуєшся цьому й неодмінно хочеться її пізнати ближче.Наша розмова – із 21-літньою Галиною Каліцькою з Чорткова.  ― Галино, чим тебе привабила вишивка?― Любов до вишивки мені привила ще бабуся у дитинстві, вона постійно вишивала і в’язала. І, граючись, я мимоволі захоплювалась цікавими малюнками, які виходили з-під її рук. Ставши дорослішою, техніці та іншим хитрощам у рукоділлі я навчилася у мами. І вже десь років п’ять, як я постійно вишиваю. ― Якими були твої перші роботи? ― Першими, напевно, були рушнички на Паску, які ми з моєю мамою, Надією Орестівною Поповською, вишивали на замовлення. ― Чи пам’ятаєш свою першу роботу? ― Це був весільний рушник, який я вишивала на своє весілля. Мені дуже шкода, що зараз молодь забула про споконвічні традиції, коли дівчина повинна була до сватання вишити весільний рушник, вкладаючи у нього свою душу та сповнення мрій про щасливу сім’ю. Тепер наречені за день, а то й в той самий день, коли сватання, біжать до магазину за рушником. І тому я вдячна моїм рідним, бабусі та мамі, за те, що вони мене навчили цьому мистецтву. ― Я так відчуваю, що ти прихильниця і ревносна захисниця наших українських традицій. Але у твоїй вишивці більше присутня сучасність. ― Так, звичайно, я дуже поважаю звичаї дідів та прадідів, але живу тепер, і вишивка сучасна мені ближча до душі. ― Галю, яку ти маєш освіту? ― Після закінчення Чортківського педагогічного училища, музичне відділення, поступила до Кам’янець-Подільського університету, також на музичне відділення, і зараз я продовжую навчання, правда, на заочній формі. Уже п’ятий курс. ― Мені здалося чи ти вже дуже хочеш чим швидше закінчити навчання. Чи можливо ви вже втомилася від поїздок з дому? ― Це мабуть, здалося, я дуже люблю навчатися, а ще більше люблю місто у якому навчаюся. Кам’янець-Подільський – це старовинне місто, але воно настільки затишне, зелене, чисте; багате на скверики та парки, що коли відвідаєш його хоч один-єдиний раз, то неодмінно завітаєте до нього знову. Звичайно подорожі з дому до навчального закладу є не самим приємним заняттям, але це дрібниці, на які не варто звертати увагу. Я дуже вдячна своїм дорогим і гарячо любимим батькам. Якщо б не вони, не їхня строгість і добре слово, я б не навчалася у такому дивовижному місті і старовинному університеті. Та й взагалі мене б без них не було. ― Ти так пишаєшся своїми батьками, то, будь ласка, розкажи про них трошки більше. ― Так, я дуже пишаюсь своїми найріднішими людьми у світі. Мій тато, Андрій Остапович – добрий майстер. Немає такої роботи, з якою він би не впорався. Я не перебільшу, якщо скажу, що в нього золоті руки. Мама - Надія Орестівна постійно привчає мене до працелюбства, вчить любити рідну землю. І так як я вже говорила з рукоділля мене також ознайомила мама. Вона вміє не лише чудово вишивати, також чудово в’яже на спицях та гачком. У мене безліч речей, які мама вив’язала своїми руками. І тепер коли вона за кордоном, ці речі дають мені змогу відчувати її поруч. ― А хто твоя мати за фахом? ― Моя мамуся за фахом фельдшер. Але за своє життя ким їй тільки не доводилось працювати: і нянею в садочку, і вахтером у гуртожитку медколеджу, і продавцем, пробувала підприємницьку діяльність. А врешті-решт поїхала за кордон. Але і там вона не полишає своє улюблене захоплення – вишивку. Я постійно передаю їй нитки та полотно для вишивання. ― Побачивши, Галино, твої роботи, я просто вразилась, як молода людина може таке творити, це не щось інше, як дар Божий. А як ти вважаєш, вміння красиво та акуратно вишивати - це талант чи цього можна навчити будь-яку людину? ― Та ні, ви перебільшуєте. Це просто хороша витримка і бажання створити щось оригінальне і дивовижно прекрасне. На мою думку, вишивати може навчитися кожний з нас. Ми усі одинакові маємо руки, очі – це найголовніші органи, які потрібні для вишивки. Але ось любові до вишивки навчити не можливо, її потрібно відчувати душею, нею потрібно просто жити. ― Галю, ти казала, що навчаєшся заочно, значить у тебе тепер більше часу на вишивку. ― Чесно кажучи, після того, як я перейшла на заочне відділення, часу більше у мене не стало, тому що тепер є робота. Я працюю у дитячому садочку №8 музичним керівником. І тому весь вільний час йде на роботу. Праця у дитячому дошкільному закладі мені приносить неймовірну радість. Можна навіть сказати, що йду я на роботу мов на свято. Я безмежно люблю дітей, вони усі такі різні та веселі й доволі кмітливі. Тому на вишивку залишається лише пару годин ввечері. І я радію їм. ― А як твій чоловік ставиться до того, що ти цілий день на роботі, а ввечері сідаєш за вишивку? Не ревнує він тебе до захоплення? ― Трапляється, що Віталик, мій чоловік, трішки злиться, але коли я вже закінчую вишивати, то мені здається, що він відчуває гордість за мене. Коли я щось вишию не вірно, то він навіть більше дратується, ніж я сама. Також свариться, щоб я вночі не вишивала, бо у мене дуже поганий зір. Але це мене не зупиняє, тому, що я себе без вишивки уявити не можу. Беручи до рук вишивання, я все рідним кажу, що буду вишивати не більше, ніж півгодини, але потім я не помічаю як летить час. Мені здається, що я вишиваю хвилин п’ять, а на справді може промайнути й година. ― Які орнаменти ти використовуєш у своїх працях? ― Більш за все люблю вишивати портрети, але зрідка можу вишивати і натюрморти, пейзажі. Портрети, чесно кажучи, важко вишивати, особливо обличчя. Там використовується багатоколірна гама, яка на перший погляд є непомітною. Але яке це диво, коли ти спостерігаєш, як за кожним новим хрестиком вимальовуються риси обличчя: сумні чи веселі, гордовиті чи добрі. А коли вишиваєш пейзажі, то таке відчуття, що ти мимоволі переносишся у світ своєї вишивки, відчуваєш плескіт річки, подих вітру, від якого колишуться дерева. І ти знову у казці, яку тобі дарує вишивка. ― Все-таки, чому саме портрети є твоїми улюбленими? ― Портрети просто мене зачаровують і, коли я побачу якийсь новий, то не можу заспокоїтись доти, поки він у мене не буде вишитим. ― Серед твоїх робіт я побачила картину з вишитими ведмедиками. Значить і дитячі орнаменти тебе не залишають байдужими? ― Безперечно, мене як жінку приваблюють і вишивки для дітей, але саме цю картину мене надихнули до вишивання мої вихованці у дитячому садочку. Діти як маленькі неповороткі ведмедики, але це лише на ранковій зарядці, тому що пізніше вони прокидаються і стають непосидючими зайчиками... ― Галю, поділіться з нашими читачами, з чого насамперед треба починати вишивку? ― Для початку треба знайти картинку, яку б ви хотіли вишити, підібрати нитки, взяти панаму (тканина для вишивання). На панамі розграфити квадрати розміром 10 на 10 хрестиків, це можна зробити простим олівцем(його потім можна стерти звичайною гумкою) або ниткою, яку пізніше можна витягнути. Вишивку починають знизу вверх. Бажаю вам успіхів у перших кроках до вишивки. ― А які ви використовуєте матеріали для вишивки? ― Я вишиваю на звичайній панамі, маленьки картини нашими, так званими, «гуцульськими» нитками. А над великими роботами працюю з нитками DMC. На мою думку, немає великої різниці, якими нитками вишиваєш, головне, щоб робота була виконана акуратно, щоб хрестики лягали в один бік, щоб не в’язати вузлів і звичайно не блудити, тобто вишивати за схемою. Декотрі роботи «гуцульськими» нитками є набагато яскравішими та живішими, ніж нитками DMC. Тут вже просто все вирішує ваш смак. Скільки людей - стільки смаків. ― Над чим ти працюєш тепер? ― Тепер я вишиваю, можливо, найбільшу зі своїх робіт - портрет Джоконди Леонардо Да Вінчі, виводячи кожний хрестик голкою та ниткою, мов художник пензлем. І стає на душі так спокійно й легко. Я дуже люблю вишивати. ― Галю, скільки ти працюєш над однією картиною? ― Десь приблизно, три, я той чотири місяці, а інколи й більше, коли не вистачає ниток або часу. Хоча, звичайно, стараюсь час знайти та й на дечому зекономити, щоб купити потрібні нитки. ― У твоєму будинку досі над образами є вишиті рушники, вони створюють затишок і не забутні почуття традицій. Не буває бажання забрати рушники? ― Звичайно, що ні. Я не можу собі уявити, щоб з мого батьківського дому зникли мамині та мої вишиванки. Це було б для мене велике горе і втрата самої себе. Нам ніколи не варто забувати свої традиції. ― Що ти можеш сказати читачам нашої газети? ― Вишивка – це велике захоплення і коли ти вже у світі вищивки, то дуже важко з неї вирватись. Бажаю вам хоч раз у житті відчути радість від праці над вишивкою і почуття гордості після закінчення роботи. А загалом, будьте здоровими, щасливими і коханими, і тоді добро неодмінно прийде у вашу хату. Наталя Бжитських Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=682 |