A A A
Розмір шрифта: Служба ОБС ("одна баба сказала")

Ой, вже так сє згризла за свойов колєжанков, же нема ради. І думаєте чого? 1 листопада наш нарід йде на цвинтар молитися за померлих рідних, знайомих. Так тут в нас заведено, хоч отець каже, же то не наше свєто, а „польське”, а наше, то на Дмитра палєт свічки. Але кілько себе помн’єтаю, то тут все 1 листопада свічки палили на цвинтарі. Може тому же жилис’мо то за Австрії, то за Польщі. Але то добрий звичай і тра згадувати в молитви за померлих щодень, - а не но на свєта. То я си думаю, же нам і на 1 листопада, і на 8 листопада можна пом’янути тих, хто вже на тім світі.
То шо ви думаєте сталосє з мойов колєжанков? Змарнувала си здоловлє фест. І то в її літах! Її Казьо похований в Чорткове на цвинтарі, на колисічній вулиці Міцкевича, а теперка С.Бандери, а жиє вона коло мене «на колєї». Там вся родина його похована. Хтіла моя Франє, так сє називає моя колєжанка, підлити квітки на цвинтари, та й ще трохи обмити Хрест і довкола мармур. А води на тотім цвинтари тепер нема. Хоч бідний нарід вже не раз нарікав. Але влада не чує. Чи не хоче того чути? То моя бідна Франка двигала путню води на тотой цвинтар, та ще й під горб, так ніби фест дівка яка. Хоч навіть і молода би того не втєла.
Казала, же вона не одна така. Так наш нарід, же мусе воду хто в фляшках, хто в чім інакшім нести, на цвинтари шлєкував владу, же не годен то було чути: ні рук вимити, ні ніц. Та колись там була вода! А де сє діла? Хоч би зробили людьом полегшу в такі важні дни. Хоч в Чорткові, кажут люди, на жоднім цвинтарі води нема. Ото так дбают і за живих, і за мертвих! Гріха не бояться. Тепер моя Франка дуже сильно заслабла. Боже, боюсє, коби не вмерла. Ото буде гризота. Перше, же сє здвигала, а друге – була мокра і її продуло… Добре, же мій зєть машинов завіз нам тоту воду, бо не знаю, чи я б ще дихала на сім світі.
Але як я пішла на тотой цвинтар, то багацько моїх знайомих лежит, а молодий люд як паде - тото страх. А ще як взріла я, як поляки файно свій пам’ятник відлагодили і капличку обштукатурили, же любо стати і помолитися, а порид з тотим пам’ятником – наші нещасні могили січових стрільців... Не годна тото запущене описати... І, як назло, порид з польськов акуратнов капличков – наша облуплена стоїть... Бігме, ніц не має встиду ні наша влада, ні ніхто. Колись ми розповідали, як то мер польського міста Лежайська не міг сє нарозказувати, як сильно файно жиє мер Чорткова. То ше було за попередного мера, як вони до нас приїздили. Але, думаю, і сей жиє не гірше, та й не він один. Втім-то справа, же наша влада ліпше жиє, чим їхня. То може тому вони ше можуть думати про пам’ять тих, кого нема, і про свої душі, бо вже не мают сили?..


Бабця Параня з Колійової