A A A
Розмір шрифта: Поет і художник... Такими словами не раз величаємо нашого генія Тараса Григоровича Шевченка - незглибиму криницю духу українського народу. А я відважуся назвати поетом і художником сьогоднішнього гостя рубрики "Віч-на-віч" Івана Петровича Возного, - мешканця села Оришківці, що на Гусятинщині. Хоча часто за близьке сусідцтво з нашим районом, ми Оришківці вважаємо селом Чортківським.

Вперше Івана Петровича я не побачила, а почула погожої осінньої неділі у центрі нашого міста - він декламував свої вірші, а кругом нього зібралося чи не десяток міського населення... На голос - такий весь піднесений, патріотичний я і звернула увагу, а потім приєдналася до цього товариства. Люди не приховували, що їм подобається творчість незнайомого оратора, аплодували, були між ними й такі, яким вже літа повернули на осінь, і зовсім молоді... Це приємно вразило і, водночас, здивувало. Молодь також захоплюється поезією! А чоловік і гадки не мав перепочити чи то зупинитися: гортав від часу пожовклі аркуші зошита і читав, читав, читав...
Ставши мимовільним слухачем оришківського поета, я вирішила завести розмову з цим цікавим чоловіком, а він і не заперечував. Відразу кинулося у вічі: веселий, комунікабельний, компанійський. Через кілька днів ми зустрілись ще раз і говорили на різні теми, спілкування було невимушене та приємне.

Осінь настала
Саме такими словами починається один із віршів Івана Петровича Возного, саме такими словами можна охарактеризувати сьогоднішній період його життя. Стрілки годинника на його життєписному циферблаті повернули на осінь - пору врожаю. А думки ще такі свіжі і готові виливатися у рядки на білому папері та милувати слух:
ечко минуло - осінь вже прийшла,
Ой як тепло було - вже літа нема.
Все кругом змінилось - небо вже не те.
Хмари його вкрили й сонце золоте. Це нині у Івана Петровича у житті золота пора, а він пригадує як ріс у своїх рідних Оришківцях, пас корів, у свої дитячі роки мріяв стати художником, малював усе як йому бачилося. А після служби у війську молодий Івась вступив на заочну форму навчання у Московський народний університет імені Н. Крупської на художника. "Художник" - така назва його віршованого твору:
то схід, чи захід сонця
Мерехтить воно у віконці.
Я спішу це передати,
Щоб красу всім показати.
А ось ліс, гарна поляна -
Красота кругом, як гляну!
Тільки грають тут - то там -
Я в картині передам. Після закінчення навчального закладу, Іван Петрович став учителювати - навчати діток малюванню у Копичинецькій загальноосвітній школі №1. Якраз у ті часи й почав захоплюватися писанням віршів. З-під його пера виходили й непогані замітки, які друкувались у газетах Гусятинщини. Це ще й служило додатковим заробітком до сімейного бюджету. Так сталося, що на довгі роки Іван Возний втратив інтерес до написання своїх творів, аж до недавна...
А малювання все ж не залишав поза увагою. Під час інтерв'ю Іван Петрович обережними рухами відкрив згортки вже "немолодого" паперу і показав свої творіння: портрет онучки з ніжним маленьким обличчям та великими розумними очима, портрет доньки, яка пішла по стежках батька - учителює у початкових класах. Іван Возний каже, що він не спроста вміє малювати. Це, напевно, гени, бо й доньки сестри, брата також дружать з мольбертом, і онука не байдужа до малювання.

Хто патріот - борись, не спи"
Вгадали? Ці слова також із вірша Івана Возного.
Хто патріот - борись, не спи!
Зневіра - то тяжка недуга.
Для неньки - України щось роби.
Не відступай, мерщій до плуга...
До написання віршованих творів Іван Возний повернувся нещодавно, під час Помаранчевої революції. Саме ця визначна подія у нашій країні надихнула вчителя-пенсіонера згадувати як це працювати з пером. Одним за одним полилися патріотичні вірші, сповнені глибокого змісту, української нескореності. Він на власні очі бачив ту невтомну силу духу українців, яка керувала ними на Майдані, пізнав смак волелюбства, вдихнув запах змін на краще і вже просто не міг тримати цього в собі. Зошит в клітинку став його слухачем, його товаришем, а ручка - невловимою трудівницею у руках оришківського поета-патріота. Вже більше двох років минулого з того "помаранчевого часу", а Іван Петрович й досі натхненний подіями, що відбувалися там, продовжує римувати і доносити до людей свої творіння. Отак, як я його вперше побачила у товаристві незнайомців, він частенько читає свої вірші. Та першими суддями-слухачами є все ж його односельці. Пан Возний, признався, що пропонували йому друкуватися в їхній районній газеті, але все проблеми, проблеми, і не було часу занести в редакцію свій доробок. Аж поки не зустрівся випадково, (а може і не випадково - хто знає усі повороти долі?) зі мною на Чортківській площі, де я й запропонувала поділитися його творчістю з нашими читачами.
Іван Петрович у своїх віршах частенько гірко описує нинішню ситуацію в країні, лихим словом згадує псевдо-доброзичливців при владі:
Вороги тебе шматують,
Мову відбирають,
Зашморг тобі знов готують -
Бідний люд карають.
Мій співрозмовник закликає усіх небайдужих до України людей боротися за щасливу долю Вітцівщини, бо інакше:
Будем, брате, гартувати,
Кепсько будем жити.
Будем знову бідувати -
В кайданах ходити.
Живе в душі і в душах Івана Возного й спогад про жахливе українське минуле, про страшні муки, які довелось пережити нашому народу. У віршованій формі автор намагається донести до сучасників чорні сторінки української історії:
В Тудорові сумно дзвони задзвонили -
То п'ятьох повстанців люди хоронили,
Немов живі повстанці на землі лежать.
" Нет ли сына твоего, ты скажи нам мать?"
"Нема мого сина", - відповідь звучить,
А синок її рідний у крові лежить.
Та кати "совєтскі" хочуть правду знати,
Щоб усю родину в селі розстріляти.
"Нет тут сына, если б была мать,
То, наверно, б стала за сыном рыдать.
Отпусти старуху, пусть идет домой".
"Спи ж, рідненький сину, чом ти не зі мнов?"
"Моя рідна ненько, не плач, не ридай,
Я поліг, рідненька, за свій рідний край,
Ми за Україну життя відділи,
Щоби українці вільнії були,
Щоб московський чобіт
Край наш не топтав,
За це, моя ненько, я і помирав".
Пише Іван Возний гірку правду нашої минувшини, скроплену солоними слізьми українських матерів...
"... і радісно мені, спокійно на душі".
Радісно Івану Возному, бо недарма прожив шістдесят п'ять літ на землі: має сина та доньку, має онуків. Його очі наповнюються п'янкою радістю, коли розповідає про своїх маленьких онучат Ілонку та Віталика. Щиро тішиться, та ні - навіть гонорується, коли розказує про те, що маленька Ілона показує йому свої малюнки. Дідусь Іван впевнений, що талант до малювання передався саме від нього. "Внуки мене дуже люблять", - каже мій співрозмовник. І чомусь у цьому в мене немає ніяких сумнівів, хоча бачу цю людину лише вдруге. Саме таких і люблять діти: з почуттям гумору, зі щирою турботливою опікою, з вмінням розважити, розвеселити.
Роса вже щезла, промінь грає,
І ліс ожив десь вдалині,
Туркоче голуб, сонце сяє
І радісно мені, спокійно на душі.
Та не завжди Івану Возному на душі спокійно, буває, як кажуть, і кішки шкребуть... Понад двадцять літ пан Возний живе окремо від своєї дружини. Сказати - не зійшлися характерами, нічого не сказати. За словами Івана Петровича, вони з колишньою дружиною зовсім різні: ні спільних інтересів, ні спільних тем для розмови. Він - веселий, в молодості любив на весіллях позабавлятися, з людьми порозмовляти. "А дружина - повна протилежність", - стверджує він. Отак і розпалася їхня сім'я. Та все ж не дають сумувати маленькі внучата, які наповнюють щебетом хату, дають стимул до життя, запалюють молодечий дух. На моє запитання, чому ще раз не спробував віднайти сімейне щастя, а саме супутницю життя, відповів, що вже запізно у його віці. Хоча... Як кажуть наші східні сусіди: "Любви все возрасты покорны..." На це засміявся Іван Петрович, і видалося, теж підтримує зміст російської поговірки...
Пан Іван стверджує, що сімейне життя - це другий університет. Може й так воно є, але, на жаль, не вдалось йому закінчити цей "життєунівер" з відзнакою, не умів на відмінно захистити дипломну роботу... "Я зараз може б і іншим був, може більше б поступався дружині, але вже пізно про це говорити", - зітхає Іван Петрович. "Ми з колишньою дружиною не гніваємося, розмовляємо - як цивілізовані люди", - сміється він.
Іван Петрович вірить в Бога, намагається відвідувати церковні служби, але інколи й пропускає їх. "Бог є, творець мусить бути", - серйозно відповідає мені Іван Возний. Крім того, що пан Іван годує курей, виконує всю сільську роботу побіля хати, знаходить час і для читання. "Дуже люблю читати. Читаю детективи, фантастичні твори, а ще - захоплююся історичними книгами та фільмами. До слова, написав вірш-звернення до Тараса Шевченка:
Встань, Тарасе, пробудися,
На Вкраїну подивися.
Нас за бидло знову мають -
Україну розкрадають.
Гірчить йому нинішня сваволя молодого покоління. Не всіх засуджує, та окремих щиро, по-батьківськи, нарозумити хоче:
Сини наші спиваються -
Отруту вживають.
Батько каже, не каються,
Та ще й батька лають.
Вже наркотики вживають
Молоді, безпутні.
Боже, чи вони не знають,
Яке ж їх майбутнє?
Мені видалося, що Іван Петрович є дуже активним мешканцям села, про це й запитала в нього. "Так, - зізнався, - люблю поговорити зі всіма, у всьому брати участь. Розповідаю людям новини, розтлумачую політичну ситуацію в країні, ділюся своїми думками, навчаю молодих. Я - агітатор. Як треба, іду селом, розмовляю з людьми, не шкодую свого часу, роботу домашню, на благо держави, залишаю невиконанню".
Потім, при розмові, пан Возний пригадав свою вчительську діяльність. Вважає, що з дітьми молодшого шкільного віку набагато легше працювати, аніж з старшокласниками. Та його, без сумніву, любили і одні і другі. Таких вчителів неможливо не любити. По собі знаю - ми завжди тягнулися до тих вчителів, які вміли і навчити і пожартувати.

Час рікою пливе...
У цієї пісні також невеселий зміст, як і у сімейного життя мого співрозмовника. Та що поробиш? Таке воно життя. "Про що доводилося пожаліти, Іване Петровичу, - запитую, - чи б хотіли ви, якби це було можливо, щось змінити у своєму житті? "Я майже наперед знала його відповідь, та все ж запитала... "Так, я б одружився з іншою дівчиною, подібною за світосприйняттям, за характерами, за вдачею. Я б вибирав..." І тут я його перебила: "А тоді хто вам вибирав, в молодості?" "А я знаю, думав, буду добрим їй чоловіком та й вона буде мені доброю дружиною..."
Впродовж усього свого життя Іван Петрович не гнався за багатством, за матеріальними статками - більше за духовними. "Гроші - це щоб щось купити, нічого більше", - каже він. "Маю 30 сотих поля, прожити є з чого. І картопля своя, і кукурудза для курей".
Прикро Івану Возному, що в їхньому селі занедбаний клуб - лише використовують інколи для якихось зборів, а так - ніяких концертів, виступів. Телевізор людям на селі служить і за клуб, і за співрозмовника, і за веселу компанію... "Молодь є більш перспективною зараз, ніж ми колись були. Але молоді люди намагаються добитися матеріальних благ, а забувають про духовні. Просто не помічають, як губляться їхні душі в жорстокому світі, де правлять бал гроші. Над цим варто задуматися".
Час минає дуже швидко, але надія живе довго, не дивлячись на роки, що біжать і біжать... Іван Петрович Возний має надію, що в близькому майбутньому покращиться життя на рідній Україні. Вірить, що таки будуть високо цінуватися людський розум, вірність, доброта.
А ще Іван Возний живе спогадами про юнацьке кохання, молодече веселе життя... Спогади... Вони також рівненькими рядочками стеляться в помережаному жовтющому зошиті. Зошиті життя...


Ірина Зенчак - Гулька