A A A
Розмір шрифта: Кажуть, жінки, які добре виглядають, свого віку не скривають. А для чого? Коли і так позаздрити може кожен. Наша розмова з лікарем акушер-гінекологом Дарією Петрівною Максимів, була відвертою та щирою.

За плечима у цієї цікавої і приємної жінки 45 років стажу: вона приймала у світ нове життя і опікувалася нашим жіноцтвом. Тому не одна мешканка Чортківщини з вдячністю згадує її фахову майстерність. Коли у пологовому будинку на чергуванні була Дарія Петрівна, усі зітхали полегшено, адже вірили, що вона витягне з будь-якої ситуації. А віра на пустому місці не народжується.
Коли у кожної з нас одна - дві дитини, у декого трішки більше, то у лікаря акушер-гінеколога Максимів, мабуть, половина Чорткова. Розмова наша ткалася, мов нитка: у недавній вечоровий час, коли затишно лягало на фотоальбоми проміння від освітлення, вмостившись зручно у м'якому фотелі, Дарія Петрівна повіла багато цікавих історій. Їх у неї багато, мабуть не менше, аніж фотографій її племінників у альбомі. Нитка за ниткою ткалася бесіда, не інтерв'ю, власне, бесіда, приємна як струмінь джерельної води у літній полудень. І мені, як усім іншим жінкам, захотілося пригадати, за що я також все життя дякую Богу, що послав мені її у потрібний час. Згадала усіх жінок, які хочуть сказати "дякую" Дарії Петрівні Максимів, і для всіх жінок наше сьогоднішнє інтерв'ю.

– Даріє Петрівно, ви стали невід'ємною часточкою Чорткова. Ви зжилися з ним, врослися в нього. Багато наших людей завдяки вашим рукам і слову, отримали в дарунок – життя, дитинство і так далі... Звідки походить ваше дитинство?

– Дитинство моє було нелегке - домашня господарка, школа. Це нічого не вилучаючи. Я - сільська людина. Народилася у селі Цигани (за радянської влади воно називалося Рудки) на Борщівщині. Як бути точним воно знаходиться близько 7-8 кілометрів від райцентру. Але все одно село у ті часи було не таким, як тепер, не було техніки, телевізора тим паче. І "зігрівала" селянина щоденна праця. Мені в дитинстві випало випасати корову, допомагати мамі в господарці. Тобто все так як усім дітям, що походять з села. Це зрозуміла річ. Моя мама з дому Ганна Шуковська була не з бідної родини. Її батько був поляк. Мав дві доньки. Але мою маму охрестив у церкві, а мою цьоцю, тобто мамину молодшу сестру, у костелі. Так одна донька вважалася українкою, а друга - полькою. Пізніше моя мама вийшла заміж за українця Петра Мельник. Так народилися моя сестра Стефанія і я. Наприкінці Другої світової війни тата забрали на фронт. Знаєте, тоді з наших терен брали людей як гарматне м'ясо. Вони здебільшого ішли на фронт і ... не поверталися. Так і мій тато, майже одразу як пішов - не повернувся. Загинув. Мама залишилася одна з малими дітьми на руках: сестрі було вісім, а мені – чотири роки... Моя мама тяжко працювала в колгоспі. Літ шість тому ми її похоронили.

– То ви свого батька не пам'ятаєте?

– Не можу сказати... Чи то пам'ять, чи то уявлення, але мені часто згадується, що я маленька сиджу на колінах у тата і так горнуся до нього. А він - красивий, статний... Ось збирається вже йти, а мені так не хочеться його пускати...

– Ви одразу вирішили вивчитися на лікаря?

– Ні. Звідки. Я жила в селі. Звідки я знала як то бути лікарем. У нас тоді була мода на вчителів, по закінченні школи молодь вступала у педагогічне училище, потім в інститут. А я чомусь не хотіла стати вчителем. Не можу сказати чому.
Одного разу, в школі ми зібралися з однокласниками, кожен ділився ким хто хоче бути, а вчителька каже: "А Дарка буде дояркою". Тоді мене це так обурило. Чому я маю бути дояркою? Думаю, о ні, не дочекаєтеся.
Мама мене бачила фармацевтом. Хотіла, щоб я працювала в аптеці. Але я думала інакше.

– І що ви надумали, куди податися?

– По закінченні школи я взяла свій атестат, мама напекла пончиків і склала їх у куферок. Так я одна-однісінька поїхала до Стаслава (тепер Івано-Франківськ) поступати у медінститут. Сама все знайшла. Познайомилася з такими як я абітурієнтами. І поступила.
Потім всі в селі дуже раділи, що я буду дохторкою. Так я першою в нашому селі вивчилася на лікаря. Це був 1956-й рік. А у 1962-у році закінчила інститут.
Правда на четвертому курсі інституту я ще вийшла заміж. Тепер ношу фамілію мого першого чоловіка.

– Доля вас розвела в житті?

– Це була молодість. Максималізм. Господь не давав нам діток. Його родичам це не дуже подобалося. А я була гордою. Ось і розійшлися. І може з іншого боку й добре, адже в нього усе наладналося, є діти...

– Так склалося, що ви є мамою для багатьох людей.

– О, це правда. Коли порахувати скільки довелося прийняти пологів за 45 літ практики, то пів-Чорткова назбирається гарантовано. Окрім того, у мене немало племінників і рідних людей, яких пізніш подарувало мені життя, що сумувати не доводиться (сміється).
Колись один священик мені сказав, що, мабуть, Господь покликав мене допомагати появлятися на світ новому життю. Що саме ці новонароджені діти, які чекали моїх рук, моєї уваги, стали моїми. Ми всі покликані в житті заопікуватися кимось, так як Господь нами, тому моя опіка трохи ширша. Можливо так? Для Бога немає нічого випадкового.

– Ви 45 літ працюєте на стезі акушерства і гінекології, чи всі ці роки ви віддали Чортківщині і її мешканцям?

– Майже всі. Одразу ж по закінченні інституту мене направили працювати на Донбас. Там я відпрацювала два роки і перевелася до Чорткова. Як я не хотіла вчительсько-викладацької роботи, то тут мені довелося попрацювати, саме у цій царині. Це був 1964-й рік. Але мені дуже хотілося живої роботи, я хотіла практики, бути лікарем. В той час завідуючим пологовим у Чорткові був вже нині покійний лікар Б.М. Кметь. Він мене покликав, і я з великим задоволенням пішла до нього. Так я пропрацювала до 30 жовтня 1998 року у пологовому відділенні в Чорткові. А потім написала заяву на звільнення, і стала одною з перших лікарів, що відкрили свій приватний кабінет.

– Які були "плюси" і "мінуси" вашої роботи?

– Як вам сказати? Знаєте, як і в кожній роботі є те, що тобі вдається, а є таке, чим ти засмучуєшся. У мене, як у лікаря, було багато таких хвилин. Коли ти бачиш, що біда чатує над молодою мамою і дитинкою, а ти не здаєшся і боротьба за життя того вартувала - усі живі й здорові, то, звичайно, ти чуєшся радісно та весело. А коли буває навпаки, і часом й так, що, на перший погляд, проблем не було, а вони з'являються, то це тебе не просто засмучує - ти співпереживаєш. Не правда, коли кажуть, що лікар до всього звикає. Ні. Лікар не звикає, бо до біди привикнути неможливо. Коли ти знаєш, що зробив все, а воно чомусь не склалося, то що може бути гірше? Ти потім себе їж поїдом, переживаєш.
Хоча свою роботу я не те що любила - жила нею. Я з телефонною трубкою в руках ледь не спала: Де я - там і вона зі мною. Бо жіночі пологи не вписуються в рамки робочого дня. Бувало вночі люди собі спокійно сплять, а мені телефонують, я беру ключі сідаю в машину і їду не на каву, а у пологове відділення. Люди вранці - на роботу, а я - додому, щоб перевдягнутися, попити кави... Я – лікар-акушер-гінеколог, але в своєму житті найбільше любила акушерство, ніж гінекологію. Бо перше, то є життя, рух: жінки кричать, народжують, плачуть новонароджені, потім усі радіють, вітають один одного. Одним словом, то життя. Це такі щасливі хвилювання, які переповнюють тебе і ти знаєш, що маєш до цього нового життя причетність, що ти допомогла і воно житиме, з нього виросте Людина... Я просто не можу це висловити словами, бо таке радісне відчуття неможливо передати в такий спосіб.
Знаєте, я часто кажу, що загалом моя професія є нелегкою і я б ніколи не обрала її. Але ось тепер все згадала в деталях і задумалася: то я тепер у свої теперішні роки кажу, що б не обрала, а тоді, випала б мені така можливість, я б незадумуючись знову увійшла б у цей ритм...

– І все ж таки у 1998 році ви залишили пологовий будинок, створивши приватний гінекологічний кабінет, фактично обрали те, що менше любили...

– Знаєте, коли я працювала раніше у пологовому відділенні, були цілком інші пріоритети й підходи до справи. Мені згадуються такі мої давні колеги як Марія Федорняк, Марія Шевченко... Ми з іншого покоління. Тому я не змогла вписатися у теперішні умови праці. Спочатку залишила собі четверть ставки, а потім все залишила... пішла...

– Але ви стали першовідкривачем. Не страшно було?

– Страшно. Першим в області відкрив приватний кабінет лікаря один тернопільський професор. Я була другою після нього. Тоді все ще тільки починалося. Звичайно було страшно. Страхали, що не буде доходів, не зможу працювати. Та й на ліцензію необхідно було подавати документи. Я все вагалася, але йшла. І ось приїхала я до Тернополя на ліцензійну комісію, а коридором йде пан Князевич, тоді він очолював управління охорони здоров'я, та й запитує, чого я тут чекаю. Я відповіла. Зізналася, що не знаю як мені бути. Не хотіла, щоб ближче до пенсійного віку мої колеги рахували дні і думали, коли я вступлюся. Князевич мене підбадьорив і підтримав.
Так у 1997 році в Чорткові було створено перший приватний гінекологічний кабінет на Тернопіллі. І мені випала місія бути тісно причетною до цього.

– За час вашої роботи в пологовому будинку, що найбільше запам'яталося?

– Це така робота, що нікому не позаздриш. Спокою немає. Мабуть, легше тому, хто замітає вулицю і більше нічим не переймається. А тут? В пологовий приходить жінка здебільшого здорова - і такою вона з нього повинна піти. Але є й тяжкі випадки. Тяжкий випадок - це твоя рана. Та коли я за чимось в житті сумую, то, звичайно, як я вже говорила, за родзалом. Я віддала майже 50 років лікарні. І тому тепер можу все підсумувати... Знаєте, це держава невдячна, а люди вдячні. Вони через роки пам'ятають і не поскупляться на добре слово... Може для цього вартує жити?.. Пригадався випадок. Народжує нашої акушерки донька. Дитина йде ніжками. Проблем окрім цього немало. А я подивилася і зрозуміла, що у неї можуть бути класичні пологи. Я затратила море енергії. Дитинка народилася здорова і з мамою все добре...
Зайшла я після цього в ординаторську обезсилена... і задаю собі запитання: як ти на це рішилася? а як, не дай Боже, щось не так? а коли б дитинка народилася мертвою? Тобто були, були трудні випадки... але про них не хочеться згадувати, бо вони чіпляють за живе. Але коли все закінчується добре - це справжнє щастя...
Тепер у своєму приватному кабінеті я не веду великих прийомів хворих, але нещодавно двох жінок врятувала від близької смерті. Це наші жінки-заробітчанки, які приїхали додому з Італії в Україну і прийшли до мене на прийом. У них була онкологія жіночих органів. Я обстежила їх і поставила вищезазначені діагнози. Відповідно до моїх обстежень їх в Італії прооперували. І успішно. Але тепер я вже хочу переривати свою лікарську практику.

– Чи не шкода?

– Ні. Пора. Думаю вже досить. В житті треба вміти вчасно піти. Необхідно піти так, щоб люди за тобою шкодували, а не запитували один в одного: "А що, вона ще працює?" Я за характером холерик. Дуже люблю роботу. Але все має свої границі. І їх треба дотримуватися. Мені 68 років. Пора і відпочивати, пожити для себе.

– Чи є у вас улюблене заняття "для себе"?

– Є. Коли Дмитро Григорович Дмитришин, чоловік, який творив чудові вишивки помер, то мені ніби щось передалося. Я відчула сильний потяг до вишивання. І тепер вишиваю. Усі мої племінники чекають на подарунок від мене. Це мене "підстьогує"... (сміється).

– Ви є активною учасницею хору Непорочного Зачаття "Благовіст"?

– Так. Нині покійний, але надзвичайно талановитий його засновник Тарас Обідняк казав: "Моліться в пісні. Просіть Бога, щоб Він вас помилував..." Це були дуже глибокі слова. І ми, хористи, їх пам'ятаємо.

– Ви вірите в кохання?

– Так. Вірю. Любов, кохання, то є дар Божий. Треба мати в собі Божу іскру, щоб любити. Не всі це можуть. Але це не означає, що цього не існує.

– А що таке щастя?

– Щастя - це мить. Ціниться те, чого мало, до чого не встигнеш привикнути.
Ось я йшла одного разу по вулиці С. Бандери, що біля дяківської академії на дереві так чудово виспівує пташка. Це була така неймовірна мелодія, що й годі передати... Здавалося цей спів проникає глибоко в душу... Ось я й відчула це було щастям, для мене...

– Що б побажали ви нашим читачам?

– Те, що всі бажають - здоров'я. Бо в народі кажуть: "Здоров'я і слабому не зашкодить". Зичу усім - здоров'я, щастя і знати, що ти в житті комусь потрібний. Це - головне.


Леся Легіт