A A A
Розмір шрифта: Народилася Марія Андріївна Григор'єва на Хмельниччині. Більшу частину свого життя прожила в Чорткові. Господь дарував їй довгий вік, щоб повідати нам про ціну свободи і справжніх людських цінностей. Вона - символ нашої історії, бо на її долю випали арешт батька, два голодомори 1933 і 1946 років, а після, як вона писала у одній із своїх газетних статтей: "На зміну голоду прийшов його рідний брат-страх", тривали масові репресії. Про її спогади і те, що вона пережила, можна написати потужну книгу, а ми лише вдаємося до мізерного - інтерв'ю в газеті...

За день свого народження вона не хоче говорити, мовляв, не бажає, щоб її вітали, хоч зізнається, що народилася у 1918-у році і скоро їй виповниться 90. Пані Марія сама порається по господарству, читає, особливо Біблію, Євангеліє, цитує напам'ять. А пам'ять у неї куди краща, аніж у деного з нас... "Чому ви до каменя (пам'ятника) квітки несете? То архітектор зробив і взяв гроші. Ви до мене прийдіть, я жива, реальна, я - історія, бо все це пережила. Я вам розкажу як було" - каже пані Марія.
І вона має рацію. Погодьмося, панове, часто-густо пік нашого патріотизму - це покладання квітів до пам'ятного знака і ораторські гучні фрази щодо вагомості дати. На цьому місія вичерпується. А як же люди, які реально перенесли на власних плечах тягар гіркої історії?.. Чомусь у мене складається таке враження: чим більше ми дбаємо про увіковічнення історії в камені, тим більше наші серця камінно холодіють до проблем тих, хто залишився живим, хоч їх не так вже й багато серед нас. Вони, звиклі до скромних статків, і не вимагають чогось особливого, окрім уваги і потрібності на цій землі. Хіба це так багато? Хіба їхній досвід не навчить нас і наших дітей високої патріотики і школи життя?
А школа у цих людей велика і, борони, Боже, щоб її ніколи не прoходили ні ми, ні наші діти - правнуки...
– Я живу скромно, так мене москалі навчили - всі мали бути рівні, - запрошуючи мене в охайно прибране помешкання піджартовує пані Марія. І продовжує:

Так нас "розкуркулювали"

– Пані Маріє, ви часто згадуєте голод 1933-го року. Наші терени були приєднані до Союзу у 1939 році і тому про ці часи знаємо зі слів. Де ви народилися?

– Народилися в селі Оринові Кам'янець-Подільського району, що на Хмельниччині. З одного боку, начебто й недалеко звідси, але тоді була дуже-дуже велика різниця між нами. Знаєте, я все життя думала, чи настане час правди, коли б можна було все розказати про 1932-33 роки не криючись. Добре, що такий час настав.
...У 1932 році моєму батькові наказали здати 103 пуди пшениці. Пам'ятаю, молотив він ціпом, пригорнув нас, діток, і заплакав: "Що ж ми їсти будемо, з голоду повмираємо". Тато не зміг виконати тієї постанови, бо не вродило. А в кінці серпня 1932 року під'їхав фаетон до нашого обійстя, і тата заарештували. Посадили в тюрму у Кам'янець-Подільському. Сказали, що на 5 років. Але через кілька тижнів нам повідомили, що він помер. Йому тоді було 54 роки, але був немічний, спрацьований. Приїхали ми з мамою в місто, тай питаємо, як маємо забрати тата. Нам сказали: "Шукайте на кладовищі". Коли ми з трудом розшукали батька, він був закопаний в одній білизні, чомусь так ніби сидів наприсядки, чи били вони його там, не знаю. Забрали ми тата хоронити додому, а тут бачимо: руйнують нашу стодолу, "розкуркулюють нас". А що ми мали - коні, бичка, корову... Все те забирають. Мама плаче: "Залишіть коні, хоч покійника на цвинтар відвезти". Ні. Не залишили.
Пізніше наші коні, запряжені у фаетон возив суддю. Кінь у нас був такий мудрий. Часом їде, а я крикну: "Каштан!", то все впізнавав мене, повернеться, шукає очима. А суддя їде гонорово в фаетоні татовими кіньми... За що? За що?.. Як то тяжко згадувати...
Мама варила равликів, збирали різне коріння, їли кормові буряки. Я декілька разів спухала від голоду. То були дуже страшні часи. Мені йшов 15-й рік. Нас в мами залишилося троє дітей. Вона хотіла нас порятувати від голоду і кругом в стакани, куди тільки можна, понасипала в хаті пшениці. І що ви думаєте? Прийшли і то все забрали, все повисипали, щоб нічого не було. Так нас "розкуркулювали". Оце такі ми були куркулі. Ми тяжко працювали в дитинстві, не досипали, не доїдали. Пізніше із безвихіддя, мати подала заяву в колгосп, а їй кажуть: куркульський корінь!
Напевне і за фараонів не було такої зневаги до людини, як за Сталіна. Як тяжко було терпіти і нікому зізнатися, бо відразу як дізнаються, то будуть ще жорстокіше карати. Ми тоді не говорили, а тільки шепотіли. А як ввечері поверталися з поля, то треба було співати пісню: "Слово Сталіна між нами, воля Сталіна між нас". Окрім цього, дуже великими були податки. Як не в силі сплатити - приїдуть і заберуть все. Отаке було життя.

На зміну голоду прийшов страх

– А коли минув голод, що було тоді? Життя ваше наладилося?

– Це ззовні здавалося, що лихо минуло, їсти вже було що. Та на зміну голоду прийшов його рідний брат - страх. Багато сімей насильно висилали в далекі краї. Людей забирали ночами, і вони не знати куди дівалися. Одного разу на ранок люди не дорахувалися 40 чоловіків. Серед арештованих було чимало партійних, добрих, чесних, розумних людей. Забрали мою сусідку комуністку Марію Новицьку, залишилося в неї в хаті троє малих дітей, найстаршому було 7 рочків. Діти плачуть, кличуть маму, а її немає. Потім хтось з родичів їх забрав.
У нас не було як тут у вас: люди не воювали, а тільки плескали в долоні, що ніби то все добре. А наранок людей все меншало і меншало...
Мене все цікавило: куди діваються ті люди?

– І ви знайшли відповідь?

– Знайшла. Пізніше. Мого чоловіка після служби в армії взяли у Кам'янець-Подільське відділення НКВС (возити начальника). Переїхали ми жити до міста. Але прожили там недовго, може з рік. Зате тоді я дізналася, куди діваються репресовані. ... Одного пізнього вечора, а чоловік чергував уночі, вдень був вдома, я прийшла на його службу, щось термінове хотіла з'ясувати. Він сказав, щоб я зачекала на нього на вулиці і не заходила в середину будинку. Раптом з-за паркану почулися страшні крики, хтось ридав. Налякалася я, прибігла до чоловіка: "Іди подивися, когось там убивають чи ріжуть, ніч-бо вже". Він якось ніби налякався, накричав на мене, щоб я хутчій йшла додому.
А пізніше довелося вдруге прийти до чоловіка на службу: ступила в коридор, ніхто, на диво, не спинив, і побачила людей, яких вели на допит. Тільки охнула від ляку - перед моїми очима були живі мерці: катовані, закривавлені, бліді, обідрані, очі перелякані в шоковому стані. Побачене до смерті не забуду. То було так страшно. Що то за роки такі були, що так мучили людей?..
Коли доводилося навідуватися в рідне село, то жінки все перепитували, чи не бачила я там їхніх чоловіків. А я не могла їм нічого сказати. Може, така доля й мого чоловіка спіткала б, але він, так ніби захворів, і на щастя звільнився. Бо сторожа, що з ним працював, таки вбили. Вони слідів не лишали. То було знущання над народом.
Я часто собі думаю: чи не заради цього був створений голод, щоб залякати людей і робити з ними, що хочеш?..

– Але вас не обминув ще один голод?

– Після війни у 1946-му році. Тоді також був великий голод. Нашому сину Григорію було 5 років, а я ходила вагітна з донькою Галею, яка в молоді роки померла. Тоді ми з чоловіком жили в Скалі-Подільській. Пригадую, чоловік поїхав отримувати нову машину, відкривався асфальтний завод. А нам дали таку квартиру, що як відкриєш двері - одразу на тротуар, де ходили люди. А в підлозі були такі шпари, що все в підвалі видно. Зима люта. До того ми голодували там, що не можу передати, як то моя дитина в мене просила їсти: "Мамусю, дай хліба, дай їсти..." А мені вже все було однаково, обезсилена була. Стала на порозі, бачу: йде солдат і каже до мене: "Дівчино, ти, напевне, їсти хочеш?" І дав мені зі свого банячка трохи "зупки". Яка та зупка була добра, що нам з сином здавалося, в житті ми такого не їли.
Одного разу пішла я долиною до села і попросилася в однієї жінки, щоб взяла мене сапати. А та подивилася на мене кволу ще й вагітну, підпухлу з голоду і каже: " Я не маю чим платити, хіба трохи хліба...". У сина була скарлатина. Я замикаю сина самого вдома і йду до роботи, сапати. Боже, сапаю, сил не маю, світ мені крутиться. І дає мені жінка на обід 100 грн. квасного молока і окраєць хліба, через якого все видно. А я той хліб ховаю до кишені. Жінка помітила і каже: "Ти з'їж хліб тут, а я тобі додому ще дам". Так я до вечора сапала. Ввечері вона дала цілушечку хліба. Приходжу додому, а дитина просить: "Хліба хочу, їсти хочу..." Я йому даю той хліб, а в нього висока температура, він нічого не тямить. Тоді я вагітна беру його наперед себе і несу до лікарні. А там тоже - біда, головідка. Думаю, чи будуть лікувати, чи ні. Прийшов солдат якийсь і дав мені цілу літру спирту. Яке то було щастя! Я вхопила той спирт і дала лікареві, щоб подивися до дитини. Так на всякому ділі мені Господь допомагав. Потім дитина мені трошки відійшла. Настав червень. Сонце пече. А я сіла з ним на руках коло білого дому в Скалі-Подільській, а мій синок просить: "Їсти хочу..., їсти хочу...". А я кволим голосом: "Їж мене, їж мене...". Йшли жінки офіцерів, вони жили краще, бо то не всі голодували. І закликали нас до себе. Дали нам їсти і 6 склянок гречаних круп, я мала їх на тиждень. Боже, як ж то мій син тяжко голодував. А чоловік тоді самотужки добирався додому. То як прийшов додому, був такий змарнілий і виснажений, що я не можу передати.

– Потім ви переїхали до Чорткова?

– Так. В тому ж 1946-му році. Тут мій чоловік став на роботу в автотранспортне підприємство. Зайшли ми жити в глибокий підвал. На верху жили комуністи. Дуже були пани такі. А ми в підвалі спали на підлозі, бо нічого не було. Вранці як я одягалася, то сильно вдарилася рукою в стіну і чую, не можу вирівняти руку. А в стіні була голка: половина її залізла мені в лікоть, стала впоперек в суставі, а половина - в стіну. А я на днях маю родити. Сусіди мене спровадили на рентген. Лікарі кажуть, що відправляють до Львова. А який мені Львів?.. Біль страшний. Три дні я день і ніч кричала, так нестерпно було. А потім все зрослося. Так і донині живу з голкою в суставі.

Біда приходить не самa

– Доля вам давала не одне випробування.

– Так, мій чоловік був сиротою з дитячого будинку. Пройшов війну. Повернувся живим, здоровим. А коли йому було 45 років він помирає від нещасного випадку. У 41 рік я залишилася вдовою з двома дітьми з Жорою і Галею. Пізніш донька Галя вийшла заміж. Чоловік її випивав. Народилася у неї перша дитина. Лікарі винесли страшний вердикт: не буде ходити, не буде говорити, не буде їсти... Тоді я в відчаї кажу: "Де то щастя?!" На столі стояла Біблія. І це була для мене підказка від Бога. Тоді я навернулася до Нього. Взяла до рук Біблію і сказала: "Боже, дай мені це все перенести, бо до моєї біди ще ся добавило!"
Та дитина прожила п'ятнадцять років. Моя Галя стала ходити в плавання і залишила її на мене. До семи літ дитя не стояло на ногах. Я перед тим працювала на швейній фабриці. У 55 років мусіла лишити роботу, а стажу ще не мала. Змушена була. То була суцільна мука.
А тут нова звістка. Зять напився, штовхнув доньку з балкона, вона впала і дістала перелом шийки стегна. Це невиліковне. Окрім цього, лице в неї побите, рука поламана... Його мали садити в тюрму. Я пішла до прокурора і дуже плакала перед ним: "Не судіть його". Прокурор хотів мене бити: "Казав, як ти можеш, зять скалічив твою доньку до кінця життя!" Але я була на своєму. Що з того, що його засудять і він потім повернеться?
Тому прокурору сказала, що Бог найкращий суддя. Я добилася, щоб зятя вислали з Одеси, аби ми його не бачили. І він поїхав до своєї Карелії. Там його батьківщина.
З донькою було зле. Складно передати те, коли ти надієшся, що твоя дитина буде тобі опорою, а потім бачиш як вона згасає. Галя п'ять років була "на групі", а потім необхідно було робити операцію. Оперували її у Саратові. Там вона й померла у віці 40 літ. Одинадцять діб я не могла її забрати. Грошей не було. А окрім тієї першої дитина, яка була інвалідом, у Галі залишилася ще друга дівчинка, якій йшов дев'ятий рік. Я була в шоковому стані. Ввечері говорила з професором по телефону, все було добре. Але Галя, видно, як почула нашу розмову крикнула два рази: "Мамо!". Це, напевне, були її останні слова. Бо вранці мені подзвонили, що її немає. Прийшла рано медсестра взяти в Галі аналізи, а вона повернулася і тромб обірвався.
Мені було тоді 73 роки. На руках мала дитина. Я думала, що збожеволію. Це не той вік, щоб когось утримувати, тут вже і самому потрібен догляд. Але мені життя не давало спуску. На п'ятнадцятилітньому віці померла та перша дитина, що була фізично неповносправна.

Життя – не книга

...Ми говорили з Марією Андрієвною Григор'євою довго. Життя для неї, то велике випробування. А випали їй на долю і роки Другої Світової, де через її село проходив фронт, де, залишившись з малолітнім сином на руках, вона дочекалася з полону чоловіка, завагітніла і майже одразу втратила дитину, втікаючи від бомбардувань. Потім виходжувала, вигодовувала груддю донечку своєї сестри. Остання була тяжко поранена під час цього жорстокого бомбардування. Разом з усіма іншими жінками носила їжу в окопи нашим воякам. Пізніше вже не боялася бомбардувань. Мабуть, звикла. А її племінниця, яку вона вигодувала груддю, стала директором школи...

Життя – не книга. Його неможливо придумати, його вартує тільки пережити, щоб набратися нових сил, нової енергії до нових випробувань. Її енергією є Бог. Вона глибоко віруюча людина. Щодень, щогодини проживає з молитвою. У пані Марії своя глибока мудрість. Вона хвилюється за свою внучку Вероніку, якій змушена була у старшому віці замінити матір, адже дівчина сьогодні далеко від неї. Любить і інших онуків від сина, як вона його називає, Жори і невістки Галі. А ще, дуже переживає за майбутні вибори. Молиться за Верховну Раду України. І просить в Бога мудрості усім "не від букви а від розуму..."

Вона має добру пам'ять і глибоке мислення. Тільки ось із здоров'ям проблеми. Пережите не проходить марно. Тільки молодий невропатолог Грабовецький нарешті встановив діагноз недуги, яка стала наслідком тих літ. ЇЇ життя - це нелегка історія нашого народу в особах, в людських долях... Цінуймо це.


Леся Легіт