A A A
Розмір шрифта: "Не хвали себе сам - нехай люди похвалять", - існує така приказка у нашого народу. Про Ігоря Крикніцького - молодого та цікавого чоловіка, мешканця нашого міста, часто говорять з неприхованим захопленням: його голос чи не кожного дня оповіщає про силу Господню, торкається душ спраглих духовного світу.

Ігор Крикніцький - дяк-регент-катехит Собору пресвятих Верховних Апостолів Петра і Павла, що у місті Чорткові. З року в рік, з дня у день Ігор втоптує стежини до Храму Божого і до людської совісті. Ним задоволені прихожани Собору. Ігор - як наш соловейко, його співпраця з настоятелем Собору не дає серцям людей вкритися червіньковими плямами", - розповідає пані з помережаним сивиною волоссям у громадському автобусі. "Так, як вслухаєшся в його спів, то ніби і справді вчувається голос Божого провісника", - підтримує її сусідка по кріслі і по відвідинах церковних служб, бабця Марія. "То треба ще такий талант мати, він недаремно пішов по християнській дорозі - сам Всевишній його обрав, давши такий могутній голос", - продовжує сивочола жінка, що чомусь ніяк не побажала називатись. Привітна пасажирка автобуса не хотіла фігурувати на шпальтах газети, бо вже, за її словами, "застара для такої шани", але наполегливо прохала не проігнорувати її слів, написати про дяка Ігоря Крикніцького.
На свято Преображення Господнього або Спаса, минулого тижня, я, як і усі бажаючі посвятити груші, яблука і як колись називали "обжинкові віники", а тепер чарівні букетики квітів, що служать оздобою для фруктів направилась до церкви. Знала, що окрім свого основного завдання - освятити пучок осінніх дарунків, маю взяти інтерв'ю у дяка. Хоч знайома з ним не перший день, цього разу якось слухала його по-особливому, дивилася на нього по-іншому, і повсяк час згарувала слова жінки з автобуса "наш соловейко". І справді, разом парохом церкви та хористами тут була створена дійсно святкова аура.

– Ігоре, розкажи про себе.

– Після успішного закінчення 11-го класу вступив у Заліщицький сільськогосподарський технікум на факультет "Технологія ведення фермерського господарства". Вчився я там недовго: місяць чи два. Зрозумів, що то не моє і залишив. Це був 1995 рік, а в 1996 році поступав в Тернопільську академію народного господарства - не вступив. Час вступних іспитів пройшов, а тут моя мама вичитала в газеті оголошення, що проводиться набір студентів на дяків-регентів до Івано-Франківська. До цього я не уявляв себе в духовній сфері, навіть з однокласників ніхто не міг подумати, що я стану колись дяком, так як я завжди відрізнявся веселою вдачею, жартівливим характером. Мама пішла до сільського священика за порадою, який направив нас до свого знайомого отця Миколи Малого у Чортків. Завдяки о. Миколі та, вже покійному директорові торішньої дяківсько-регентської школи (тепер це академія) панові Володимиру Терещуку, я став студентом цього навчального закладу. Мій атестат без трійок і хороші музичні здібності також зіграли вирішальну роль. Закінчив навчання теж успішно - це був вже 1999 рік. Тоді й одружився в Чорткові. Дружина Леся. У 2000 році народився у нас син Ярослав, який цьогоріч стане першокласником. Того ж 2000 року я пішов дякувати в церкву Успіння Пресвятої Богородиці, де працював майже два роки. За окремих обставин, а саме через віру, довелось піти з посади. А детальніше було так: в мене народився син і ми його понесли хрестити в капличку, що передувала нинішньому Собору Верховних Апостолів Петра і Павла, а не в ту церкву, де я дякував.

– Ігоре, розтлумач, що саме входить в обов'язки дяка, регента і катехита, адже не всім відоме значення цих професій?

– Я ще й організатор культурно-просвітницької роботи за професією. Дяк виконує різні таїни: служби, хрещення і т. д., а регент - це керівник церковного хору. Катехит – навчає дітей катехитизації, що я й роблю уже третій рік поспіль.

– Ти завжди співав, повсякчас був "соловейком", так як про це говорять люди?

– Так, співав з дитинства. Завжди співав, це у мене від батьків, які співали у сільському хорі за час його існування. Пам'ятаю, як в школі з сестрою та мамою, яка вчителювала, разом співали на сцені. Мені було дуже незручно, тому що на нас всі дивилися... (Сміється). А потім багато разів виступав у будинку культури. Мене навчав вокалу, на жаль, вже покійний М. В. Вонарх з педучилища - хороший спеціаліст. Багато заслуги у моїх вміннях є саме його.

– То це не була мрія стати дяком?

– Ні, так склалися обставини.

– А ніколи не пожалів про обрану професію?

– Ні, ніколи. Це вже стало моїм безроздільно, це - зміст життя.

– Ігоре, ось простій людині багато прогріхів прощається людьми і сприймається як належне, а, до прикладу, священика чи дяка вже осуджують. Не важко бути не таким, як всі чи все ж людина твоєї професії не відрізняється від інших професій?

– Священики, дяки - вони всі звичайні люди в житті, але з покликанням. Звісно, мають більше духовності, аніж прості світські люди.

– А ти не хотів бути священиком? Задатки до цього у тебе є?

– Я, може й хотів. Але так склалося життя, що не зміг продовжити навчання - одружився, народився син. Потрібно було піклуватисясім'єю. Якби у 1999 році після закінчення дяківсько-регінтського училища я б вступив у семінарію, - став би священиком. Але сімейні обставини змушувати жити по-іншому. Заочного навчання тоді вже не було, воно практикувалося лише в той період, як церква вийшла з підпілля.

– Ігоре, скажи, будь ласка, є для тебе яеась суттєве значення: православна та католицька віра?

– Фактично, значення нема. Слова "православність" дехто боїться. В історії пише; "Ми є православні. Східний обряд". Це довга оповідь. Треба людям більше пояснювати релігійні обряди, історію церкви, віри щоб вони краще розумілись в цьому. Дехто не знає походження слова "греко-католик", а почує від священика "православні християни" і каже: "О, Ганю, йдемо вже додому, бо ми католики, а він співає, що православні". Це ще раз свідчить, що люди незнайомі з історією церкви. Також, щодо сповіді: люди не повинні битися в груди. Навіть в молитвенику пише: "Священик завдає мені покуту, а я хрестячись, мовлю: "Боже милостивий, будь мені грішному". Саме хрестячись, а не б'ючись в груди. І ще багато всього можна навести до прикладу, що ми робимо не відповідно до нашого обряду.

– Ігоре, впродовж шести років, день у день ти ходиш на роботу до Собору. Чи не стала вона для тебе вже просто звичкою, чи з кожним новим приходом дня відчуваєш якесь піднесення, якийсь особливий стан душі, коли переступаєш поріг Храму Божого?

– Буває по-різному. Як в священиків, так і в дяків. Інколи справді відчувається аура в богослужінні, піднесення душевне і фізичне, а буває - щось не вдається, як в людей інших земних професій. Всі ж ми просто люди! Але в основному із задоволенням виконую свою роботу, живу нею...

–Таке приземлене, якщо так можна сказати, запитання. Тобі, як і всім, потрібно за щось жити, дбати про свою сім'ю. Чи прибутковою є твоя робота?

– Чесно кажучи, не дуже. В газеті писати зарплати не будемо... (Сміється). До слова, в дяків не йде стаж. Це дуже болюче питання: все життя люди вносять у Пенсійний фонд, і коли вже не здатні служити отримують пенсію. А дяк мусить дякувати поки ноги носять. Може в найближчому часі вирішиться це питання.

– Ігоре, а відпустки у дяків є?

– Практично, ні. Але у нас в Соборі є ще мій старший колега по роботі дяк-регент пан Іван Кікис, з яким ми можемо інколи при потребі замінити один одного. До речі, пан Іван Кікис надзвичайно розумний чоловік, він досліджує, вивчає історію церкви, тому може відповісти на будь-яке запитання духовно-релігійної тематики.

– До речі, запитання: чому в церквах немає, як у костелі, скриньки, де можна було б вкинути записку-прохання до Матері Божої чи до когось іншого зі святих?

– Це однаково, що в нас давати за здоров'я. Думаєш, там священик править службу за твоє побажання? Ти, навіть, якщо даси на службу Божу і пишеш за щасливу дорогу, успішну здачу екзаменів, хорошу роботу - можеш просто написати: за здоров'я і всяке прошення. Головне намір мати, а Бог бачить без того всього написаного на листочку.

– Ви з отцем Миколою Малим, немов зійшлися душею, часто разом, доповнюєте один одного. Скажи, як працюється з ним?

– Легко. Досить довго разом працюємо і розуміємо один одного. Правда, було, що він на рік відлучився в Коропець, а в нашому Соборі змінювались дуже часто священики - було їх 12. Я був змушений пристосовуватися до кожного, звикати до їх амбіцій, манер, характерів. Чесно скажу, було нелегко. Але про багатьох згадую з приємністю та з повагою.

– Чи є в тебе друзі між священиками?

– Так, є. Знайомих, в тому числі і друзів серед духовних наставників є багато.

– Ігоре, в тебе така серйозна професія: дяк-регент-катехит. Але незважаючи на це, ти зумів зберегти хороше почуття гумору, вмієш радіти кожній миті життя, що й притягує до тебе людей...

– Це вже просто такий характер у мене. А почуття гумору у мене ще від школи, від училища. Люблю жартувати, веселитися. Це не є гріхом.

– Бувають у тебе різні служби: весілля, хрестини, але, на жаль, невід'ємною часткою людського життя є похорони. Які почуття супроводжують тебе в такі хвилини, не важко морально?

– Так, важко. Мені моя дружина Леся каже, що священиком і дяком не була б лиш через те, що треба хоронити людей. На перших порах моєї роботи мені було ще важче, аніж зараз. Сльози, розпач... Навіть коли помирає людина похилого віку - залишаються діти, онуки, правнуки. Морально важко. Але надзвичайно тяжко, коли помирає молода людина, або, не дай, Боже, дитина. Аура того болю, батьківського горя дуже гірчить у серці, навіть після похорону думки людської біди не дають відпочити. Отець Микола Малий надзвичайно важко переносить такі похорони, в нього зам'яке серце до таких випадків. Але, на превеликий жаль, ми мусимо психологічно бути готові до цього - це наша робота. Хтось вчить, хтось лікує, хтось будує, хтось хоронить - в кожного своє покликання і значення на землі.

– Перейдемо до веселішого. У народі є така поговірка: "Ксьондзові можна, а дякові - зась". Що скажеш з цього приводу?

– (Сміється). Це жартівливий вислів. Мається на увазі, що дозволено священикові, то не можна дякові.

– А що дозволено священикові, а не можна дякові?

– Це так як в будь-якій сфері: начальнику можна, а підлеглому - ні.

– Ти б хотів, щоб твій син наслідував твої кроки на духовній стезі?

– Так, я б хотів, щоб мій син став священиком, але це він вибиратиме сам. Я не буду йому нав'язувати своїх бажань, але, як і кожен батько, хочу йому щасливої долі.

– Що побажаєш читачам нашої газети?

– Найперше - здоров'я: фізичного та духовного, натхнення, терпіння, уваги від людей та, звісно, Божої опіки.


Ірина Зенчак-Гулька