A A A
Розмір шрифта: Наприкінці минулого року у газеті "і плюс" було інтерв'ю зі мною під назвою "Душа - на струнах пісні мелодією луна...". У ньому я розповідаю, як у далекому 1957-у році разом зі своїм товаришем Петром Ємчуком, сиділи на печі і слухали як наші батьки виспівують українські пісні.

Нам це також подобалося, і ми підспівували старшим. Це було тоді, коли мого батька направили працювати лікарем на Іванофранківщину.
Минули роки. Наші дороги з Петром Ємчуком розійшлися. Я став лікарем, одружився. Мої діти вже дорослі, маю онуків. Але все життя живе в мені наша українська народна пісня. Пісня привела мене до хору Чортківської райлікарні. Тому я не тільки є солістом хору "Галичина", я живу цим колективом. Інтерв'ю в газеті приурочене моєму 60-літтю і 35-річчю моєї сольної діяльності у хоровому колективі.
Але я ніколи не думав, що через вашу газету я буду плакати від радості. А було так. Одного дня до мене на мій мобільний телефон зателефонували: "Петре, то ти? - почув я з слухавки незнайомий голос. - Так, я, - відповідаю. Здраствуй, друже! Це Петро Ємчук до тебе дзвонить!.."
Можете собі уявити мій стан. Ми з Петром не бачились майже 50 років!
Пізніше я дізнався, що син Петра Ємчука шукав в Інтернеті відомості про своє прізвище і натрапив на наше інтерв'ю. То ж запитує в батька: "Тату, а ти знаєш такого Петра Діденка? А, це той, з яким я в дитинстві на печі співав, - згадує Петро. – Так, тату, дивись, тут газета про це саме пише...". Так газета через багато літ повернула мені мого друга дитинства. Він раніш не знав нічого про мене, а я - про нього. Наша зустріч з ним відбулася через багато літ, але нам є про що згадувати. Це так важливо в зрілі роки мати таку приємну зустріч. Я повернув собі друга...


Петро Діденко, мешканець Чорткова