A A A
Розмір шрифта: Ім’я Анни Блаженно на теренах нашого району для багатьох його мешканців асоціюється з місцевою журналісткою. Бо чи то жарт, скоро чверть століття ця журналістка, висвітлює життя Чортківщини та її мешканців на сторінках раніше “Зорі комунізму”, а тепер (з доброї руки неординарного Зиновія Фриса ) – “Голос народу”. Анна Блаженно часто друкує свої дописи і у нашій газеті “і плюс”. Усі вони виповненні її особливим творчим штрихом.

Сьогодні член Національної спілки журналістів України Анна Блаженно є найповажнішим працюючим трудівником пера і диктофона на Чортківщині. Це – метр нашої місцевої журналістики, в якої творчої майстерності навчалася більшість колег по перу, серед яких і я. Для читацького загалу, особливо більш поважного віку, вона й досі є рятівною соломинкою у проблемних ситуаціях. Більшу частину свого життя Анна Петрівна Блаженко пропрацювала заввідділом листів, була заступником редактора та головою місцевого осередку Спілки журналістів.
Анна – людина, безмежно віддана своєму фаху і залюблена у свою справу. Хоча у часі інтерв’ю й зізналася, що, відкрила для себе одну вагому річ: давати інтерв’ю набагато важче, аніж брати. Ну, зрештою, все колись треба починати.

– Анно Петрівно, як ви вирішили у своєму житті стати журналістом і коли розпочали свої перші проби пера?

– Десь з років п’ятнадцяти чи чотирнадцяти. Ще зі шкільних років я давала дописи в районну газету “Зоря комунізму”. Спочатку у мене ще не було такої мети, щоб обрати саме цю професію. В той час хотілося бути багато ким: і артисткою, і вчителькою, і лікарем. Тобто, як усі діти. Мене тривожило те, що з якою професією чи в житті, чи в книжці, чи з телеекрана не зіткнуся, хотілося обрати не те, що кожну з них, а всі разом. А треба було вибрати щось одне.
На допомогу прийшла мені обласна молодіжна газета “Ровесник”. Там була публікація з факультету журналістики Львівського державного університету, у якій йшлося про заохочення молодих людей до вступу на факультет. Пригадую, там були такі рядки, що надихнули мене на вибір саме цієї професії. Тут я могла спробувати себе у ролі будь-кого. Це припало на восьмий клас мого навчання в школі. Відтоді я вирішила обрати саме цю професію. Так я стала відвідувати заняття робітничо-селянських кореспондентів при газеті “Зоря комунізму”. Це були однорічні курси. За декілька років я закінчила їх три за кожен рік. Потому стала в газеті своєю. Мені вже давали завдання, і я писала. Пізніше вступила на факультет журналістики до Львівського державного університету імені І. Франка. Тепер це національний університет.
Загалом наша професія завжди була і є престижною. Бо навіть у ті застійні роки найвищий прохідний бал був на юридичному і журналістському факультетах. При вступі на останній треба було мати вже свій доробок. У мене тоді були і статті, і власні поезії.

– У вас дуже ліричне перо, чому ви не продовжуєте писати вірші?

– Про це ми не раз з вами говорили раніше. Просто, коли я читала поезію відомих і улюблених наших авторів, то зрозуміла, добре, що я цим більше не займалася. Я переконана, що не потрібно братися за те, чого ти не можеш створити досконало.

– У часі ваших перших кроків у журналістиці до кого вам хотілося дорівнятися?

– До Надії Сторож. Надія заполонила мене своєю принциповістю, будь за все. Вона не могла роботу відпустити на задній план, зрадити своїм ідеалам чи піти на компроміс. Її вигідно вирізняла висока працездатність. Надія очолювала відділ сільського господарства, то ж могла зранку поїхати в село, взяти матеріал, повернутися в редакцію і буквально за дві години видати “на гора” цілу сторінку: і там були й замальовки про людей, чим живе село. Усе в неї було на одному диханні.

– Коли ви прийшли працювати в редакцію райони, і хто тоді був редактором?

– Я прийшла працювати у 1984 році. Тоді редактором газети був покійний тепер Василь Оврамович Шуляк. Я вдячна йому за ту школу, яку ми тоді пройшли. Тому, що вона не зрівняється з жодними університетами.
Тепер трапляються газети, які намагаються просто заповнити площу якимись звітами, перебігом нарад. Даруйте, але за Василя Оврамовича, хоч то були часи застійні і начебто була радянщина, але коли йому подавали матеріали, у яких не було фактажу, а просто якась водичка, то він все говорив: “ця туфта не пройде”. І все. Такий матеріал Василь Оврамович одразу викидав у корзину. Я вважаю, що взагалі – це було добре. Хай там що говорять, але за Союзу ми більше давали критики і було на неї реагування. А тепер чомусь котимося в іншу сторону. Це стало проблемою для багатьох газет, а не тільки для якоїсь окремої. І ще – в газеті обов’язково мав бути присутній людський фактор. Саме він тоді домінував у газеті, і я переконана, що він повинен домінувати і тепер, і завжди. Тому, що людина візьме до рук ту газету, у якій вона побачить своє відображення як у дзеркалі.
Ось у вашій газеті є рубрика “віч-на-віч”. Ця рубрика дуже людяна, вдячна. Я її читаю з насолодою. Тому що тут дійсно присутній людський фактор. Цим треба брати читача, а не звітами з нарад. А у наступного талановитого редактора газети “Зоря комунізму” і пізніше – “Голос народу” Зиновія Фриса було гасло: “Проблематика, проблематика, тільки проблематика...”. Коли у статті не було проблеми, то він цей матеріал не давав. Можливо був тоді такий невгамовний час, але працювати було надзвичайно цікаво. Зиновій Фрис і сам вмів побачити у долі якоїсь людини типову для багатьох проблему, проблему суспільну, бо, допомагаючи одній людині, ти допомагаєш суспільству.

– Що ви найбільше любите і чого боїтеся в журналістиці?

– Люблю саме присутність людського обличчя в газеті, людського фактора. А чого найбільше боюся в журналістиці - це її кишеньковості. Преса має бути незалежною і служити найперше людям. Представники влади часто змінюються, а люди – залишаються, і газета все одно живе. Сьогодні вже на стільки зріс газетний ринок, що конкуренція є достатньо велика.
Коли ми часто буваємо у наших селах і запитуємо людей, яким періодичним виданням вони надають перевагу, то зазвичай люди називають львівське видання “Експрес”. Часом ще називають “Нову Тернопільську газету” чи “Вечірній Тернопіль”, але в той же час у нас є свій місцевий “Експрес”, тобто ваша газета “і плюс”. Вона ще доволі молода, але, на мою думку, напрямок підбірки матеріалів у вас зроблено вдало.

– По вас можна писати історію журналістики нашого краю, розкажіть, з ким ви працювали раніш.

– У нас взагалі тоді був колектив міцний, згуртований. Той же Фрис, коли прийшов у наш район, казав, що йому пощастило. До нас приїжджали вчитися з інших областей, про райони я вже навіть не кажу, тому що наша газета була на досить високому рівні. А Зиновій Фрис завжди посміхався і говорив, що ми тому найкращі, що у нас такий сильний колектив. Тобто, він хотів підкреслити, що це не тільки його заслуга, а усього колективу. І справді колектив у нас був зі стажем роботи, з творчим мисленням, бажаннями працювати. Кожен вирізнявся у своєму напрямку: той же Іван Петрович Возний, який пропрацював в пресі 35 чи 38 років, для всіх нас був ходячим орфографічним словником. Надзвичайно грамотна людина. Ми все його запитували про правильність написання того чи іншого слова, і він одразу ж відповідав. Граматика була його слабістю. Він на ній добре знався.
Пригадуєте, той же покійний Петро Степанович Шептицький, який міг там, як згадувана мною вище Надія Ярославівна Сторож, швидко і одразу ж одним розчерком пера видати художньо-публіцистичний нарис. Він мав нахил до цього. Хоча відав у газеті питаннями промисловості і транспорту, але орієнтувався у всьому. Ольга Ваврик, котра зараз за кордоном, теж на доброму рівні могла написати. Особливо добре їй вдавалися матеріали про людей, про людські долі. Уміла у проблемі пересічної людини побачити щось глобальне, сконцентрувати, як у краплині роси, весь спектр почуттів, переживань простої людини. Василь Мельник – також цікава особистість. По-різному склалася доля у цих журналістів, але хочеться, щоб люди про них не забували.

– Журналістське життя дуже цікаве. Часто доля підкидає нам надзвичайно приємні зустрічі з цікавими людьми. Не секрет, що в журналістиці є відомий прийом: для того, щоб людина тобі відкрилася, - її треба полюбити. Але трапляється так, що одного разу, взявши в людини інтерв’ю, ти розумієш, яка велика перед тобою потуга в людській особі. І ти отримуєш подальший заряд до життя, до праці, ніби в спрагу напився джерельної води. Хто на вашому шляху був таким?

– Це було три роки тому, але до цих пір від цієї людини енергетика в мене є – це спілкування, на жаль тепер вже з покійним, академіком Олександром Шалімовим. То - потужна постать, але настільки велика простота в ньому закладена, така розкутість, що й годі казати. Це був справді метр вітчизняної хірургії, всесвітньо відома людина, у якої надзвичайно багато регалій, яких складно порахувати, але то була відкрита до спілкування особистість. Пригадується наша зустріч із ним у актовому залі Чортківського державного медичного коледжу, де була присутня вся наша медична спільнота краю, були й професори з Тернополя. Усі очікували його з душевним трепетом, а він підійшов до трибуни і вмить розвіяв цю напругу. Стало з ним легко і комфортно в спілкуванні. Але ще більше Шалімов заполонив своєю простотою.
Про таких, як він, кажуть: “Возвишений до простоти”. Мені пощастило взяти з ним коротке бліц-інтерв’ю. Вразило те, що йому було під дев’яносто років, але у нього була висока громадянська активність, пригадуєте в час виборів президента акцію “З серцем до серця”, яку під егідою Олександра Шалімова здійснювали його учні. Адже академіки Амосов, Шалімов – вони в першу чергу лікували просту людину, виконували свій обов’язок лікаря.
Ще запам’яталася мені зустріч з пентагонівським підполковником, українцем в третьому поколінні Степаном Голутяк-Галиком. Він народився в штатах. Коли у нас в Чорткові ще були військові, він мав навчати англійської мови наших льотчиків. Але він їх тут в Україні навчав не тільки англійської, але й української, бо сам бездоганно володів батьківською мовою. В розмові він виважував кожне слово, любовно, трепетно. Казав, що цю любов передає дітям. Цікавою була і зустріч з генералом МНС Георгієм Марченком. Він був у нас на Чортківщині при ліквідації наслідків буревію у 2000-му році. Цікава і проста людина.
Але річ не в посадах. Просто кожна людина – це особистість неповторна. І ми це, журналісти, відчуваємо. Звичайно, часто нам необхідно допомогти їй розкритися цікавою гранню, притаманною тільки їй, і діамант засяє.

– Що ви б побажали колегам з нагоди професійного свята?

– Бажаю діяльної критики, тобто із позитивним кінцем. Як я вже зазначала, колись мій перший редактор Василь Оврамович Шуляк, застерігав нас, щоб не “сунули” в газету “тухту”. Тобто не щось таке, аби просто написати. Проблематика, проблематика – щоб саме це стало нашим дороговказом на всі часи. Пригадуються слова Ліни Костенко “Життя іде, і все без коректур”, і як напишеш, так уже й буде. Тому необхідно, перш ніж щось писати, зважити на білизну чистого аркуша, щоб і совість була такою ж.


Олександра Іванців