A A A
Розмір шрифта: Про тих, хто сьогодні проживає у казармі по вулиці Незалежності, ми вже писали десь рік тому. Стаття називалася: “Чому людей поділили на білих і чорних?”. Сьогодні мало що змінилося з того часу, окрім того, що рішенням Чортківської міської ради від 21 березня 2007 року за №246 йдеться: “Присвоїти будівлі колишньої військової казарми, що знаходиться по вул. Незалежності у м. Чорткові, адресу: вул. Незалежності, 68 “в”.

Так, один крок уже зроблено, будинку без адресу вже немає, але колишні військові, які проживали у цій казармі, тут не прописані, хоч у більшості з них – стаж проживання близько 15 років. Хоч є список з штампом: Міністерство оброни, Західне територіальне квартирно-експлуатаційне управління – квартирно-експлуатаційний відділ м.Тернопіль із круглою печаткою та підписом начальника квартирно-експлуатаційного відділу м.Тернопіль підполковника В.В.Піка. Список виданий 4 травня 2007 року за №22/595. Це список “жильців гуртожитку (казарма 27/10), які були заселені в дане приміщення командуванням в/ч А4079 по вул. Незалежності, 68 “в”, які проживали на 01.07.2006р.” Тут у таблиці вказано 22 сім’ї, кількість членів сім’ї, площа займаної кімнати та рік “прописки”. Приміром, сім’ї Перепелиці, Фуштей, Провальнюк, Баран тут прописані у 1994 році; Віцінські – у 1993 році; а сім’я “афганця”(!) Мандрика ще у 1992 році(!). Далі є роки військової “прописки” у 1995, 1996, 1997, 1999, 2002, 2003, 2005 і одна сім’я у 2006 році. Є і акт прийняття-передачі основних засобів на казарму 27/10 (гуртожиток), затверджений начальником КЕВ м.Тернопіль В.В.Пік 31.03.2006 року. Усі: і голова, і члени комісії – підписані; є акт прийому-передачі будівель військових містечок №22, 23, 27, затверджений командувачем військами Західного Оперативного Командування генералом-лейтенантом М.М.Куциним (до цього додаються графічні матеріали).
Цікаве й інше: рішенням дев’ятої сесії п’ятого скликання від 15 грудня 2006 року за №427 йдеться: “...міська рада вирішила: 1. Прийняти у комунальну власність територіальної громади м.Чорткова відомчий житловий фонд, комунальні споруди та інженерні мережі військових містечок №27 та №22, а саме: гуртожиток, № по г/н 27/10 по вул. Незалежності, б/н...”. Є акт приймання-передачі відомчих житлового фонду, комунальних споруд та інженерних мереж військових містечок №№27, 22 у комунальну власність територіальної громади міста Чортків і затверджено Чортківським міським головою Ігорем Билицею, число: 17 листопда 2006 року. Це, правда, що це не всі документи, які є в наявності у жильців. Окрім цього, Міністерство оборони України наприкінці 2006 року направило міській раді субвенції з Державного бюджету в сумі 300 тис.грн. згідно акту приймання-передачі від 17 листопада 2006 року на відновлювальні роботи у військовому містечку; за ці кошти заплановано: військовому містечку №27 зробити капітальний ремонт шиферного даху площею 1400м.кв. на суму 241 тис.грн., заміну віконних рам 76 штук на суму 39,378 тис.грн., а по містечку №22 – ремонт артезіанськиї свердловин, 4 штуки, на суму 18,960 тис.грн. Тобото разом – 300 тис.грн. Тепер ремонт даху п-подібної будівлі вже на викінчені. Але останню меншу частину майстри взялися перекрити у цю дощову погоду. Одни словом – розкрили, і тече вода людям до хати. Минулої суботи справжній потоп бачили депутати міської ради Любомир Махомет, Олександра Іванців та заступник міського голови з економічних питань Андрій Левкович. Ось, цікаво, чи розкрив би так господар власну хату перед дощем?.. А тут, виходить, можна.
Мешканці будинку Олександра Мандрик, Іванна Фуштей, Оксана Огородник, Анжела Горошкіна та інші запевняють, що майстри їм кажуть, що вони тут, в казармі, ніхто. Це, звичайно, на рівні слів, але ранить душу немало. А тому, що ці люди є громадянами України, чоловіки яких служили у Збройних силах України. У них зростають діти, в окремих мешканців казарми діти в цих стінах зростали, одружилися, завели онуків. Казарма чи то гуртожиток – заселена людьми, а в кожного з них своя доля.

Олександра Петрівна Мандрик проживає в даній казармі з 1993 року. Чоловік її Анатолій воїн – “афганець”. Прослужив в Збройних силах близько 19-ти років. Мають два сини. Стершому – 24 роки, а молодшому – 12.
Анатолій Мандрик:
- Хіба ми винні, що нас кидали по світу? Я в Афганістані такого надивився, що й страшно казати. А що, тепер я маю залишитися ні з чим?”

Ірина Миколаївна Провальнюк:
– У цій казармі ми живемо з 1993 року, прописали в профчастині нас у 1994-му. Мій чоловік Ярослав Іванович Провальнюк прослужив в армії 27 років. Все добивався, щоб нас хоч тут прописали, ходив по всіх інстанціях. Я вважаю, що з нервів дістав “онко”, і сім місяців тому ми його поховали... Всі обіцяли нам допомогти, але ніхто нічого не зробив. Тут в казармі виросли і наші діти, тут справляли їм весілля. А загалом ми всі тут живемо на нервах, п’ємо заспокійливе, бо більшу частину військових “розігнали”, а жити нема де.

Іванна Степанівна Фуштей:
- Я живу в цій казармі з 1993 року, у мене також тут діти зростають. Ми багатодітна сім’я, у нас з чоловіком троє дітей, а живемо як на пороховій бочці. Міська рада нас не прописує. Слава Богу, що хоч дали адресу нашій будівлі. Але як жити далі? Нам нема куди іти, ми більшу частину життя прожили тут. Ми боїмося, що нас захочуть виселити, щоб робити реконструкцію будинку, а потім – залишимося без житла. Тому усі хочемо, щоб нас тут прописали і дали нам можливість самим здійснювати реконструкцію. Ми готові це зробити за власний кошт.
З її думкою погоджуються і всі вищезазначені та всі, хто зібрався поділитися своїм болем.
Чому цих людей не приписують у цій будівлі, незважаючи на їхні прохання і папери з Тернопільської КЕВ, які свідчать про те, хто там має виділену площу, ми звернулися до заступника міського голови з питань житлово-комунального господарства Василя Івановича Кіндяка:
- Ця казарма, це справді проблема для нас. Справа в тому, що тут треба виготовити інвентарну справу, щоб на якісь квадратні метри закріпити, приписати людей. Ми не знаємо механізму, як це правильно зробити. Днями плануємо поїхати у Теребовлю, там також розформували частину. Може вдасться перейняти досвід чи отримати пораду. Питання – складне. Думаю поки що рано про щось говорити.
...Рано? А коли буде вчасно? Чому наші люди, які за будь-яких умов хочуть жити затишно, мати дах над головою після розформування військових частин, змушені жити на пороховій бочці без впевненості у завтрашньому дні?


Леся Легіт