A A A
Розмір шрифта: Хто не знає в Чортковi вуйка Славка? Здається його знають всi. I не тiльки тому, що вiн, будучи iнвалiдом дитинства, змушений iнодi жебракувати. Однак, попри iнших його, так би мовити, колег по цеху, вiн завжди викликав i викликає повагу.

Пригадується, як нинi покiйна вiдома в Чортковi просвiтянка Надiя Процькiв зажди говорила: “ Дiвчата, пам’ятайте, що це наш чоловiк, вiн справдi бiдний i йому треба допомагати”.
Минули роки. Її вже немає серед живих. Але слова запали в душу. Певний час Славко допомагав продавати пресу. Не хотiв жити за чийсь рахунок. Тiльки не знаю, що там сталося, але пресу вiн вже давно не продає. Втiм, вуйко Славко користується повагою серед корiнних чорткiвчан i вже став своєрiдною вiзиткою мiста. Вiн не п’є, не палить, не лихословить, багато читає - а це усталений плюс у людських стосунках. Тому, коли окремi мають повагу через посаду чи статки, то вуйко Славко її має просто як людина, яка вписується в традицiйнi норми людської моралi. I вписується давно, зi стажем. Значить – надiйно.
Мабуть мало хто знає, що у цього всiм вiдомого чоловiка є повне iм’я та прiзвище. Звуть його Ярослав Йосипович Войчишин. I вiк у нього не такий вже й поважний, чоловiку немає щей п’ятидесяти... Складна доля внесла свої корективи у зовнiшнiй вигляд, але душу i щирий погляд вона не зумiла змiнити, лише збагатила досвiдом життя, внесла поняття змiсту, сенсу.
Останнiм часом часто можна зустрiти Ярослава Йосиповича Войчишина в Тернополi. Ще з минулого року вiн майже щонедiлi вiдвiдує... дитячий будинок в обласному центрi, що на проспектi Степана Бандери. Рiвно ж стiльки часу там проживають його знайомi дiти, колишнi сусiди. Батькiв цих двох хлопчакiв i їхньої сестрички позбавили батькiвських прав...
У книзi Бруно Ферреро “Життя – це все, що ми маємо” є чудовi рядки, якi дуже пасують до того, про що йтиметься мова: “Плекай у своєму серцi сад: куди б не закинула тебе доля, вiн завжди буде у твоєму життi опорою”. Чи часто ми самi, маючи непогане здоров’я, бiльш-менш пристойнi статки, задумуємося про цей сад, який має стати нам опорою не тiльки в часi земного життя, а й у Небi? Чи маємо мудрiсть бачити не тiльки себе i близьких рiдних, а й тих, хто поряд, i то так, без жадання майбутньої вдячностi, а просто – з добром заради добра, щоб “дане таємно винагородилося явно...”.
Дiти, якими опiкується пан Славко, є для нього некровними рiдними. Але завжди їздить вiн до них до Тернополя не з пустими руками i якось тяжко сприймає аргумент, коли хтось мимоволi зазначає, що дiти йому нерiднi. Боже упаси таке йому сказати: одразу ж у його чорних, як смола, очах прорiзається вогник болю – для нього це найрiднiшi дiти в цiлому свiтi. Вiн ними живе. I це без перебiльшення. Не можна байдуже спостерiгати, як вiн тремтячими руками розкриває фотоальбом, у якому зберiгаються фотознiмки “його” дiтей: найстаршому Сашковi скоро буде 17, вiн уже парубок, а Аркадiю – 14, Алiнка – рiк молодша вiд нього. Фотографiй надзвичайно багато. Вони вже й не помiщаються в фотоальбом. Вдалося запримiтити, що цi фото завжди при ньому – вони нiби грiють йому його замерзлу вiд самотностi душу. Пан Славко розгортає фотоальбом i коментує пратично кожне фото: коли i де воно зроблене, за яких обставин, i хто на ньому зображений. Iнодi, спостерiгаючи за ним у такi хвилини, думаєш: вiн переповiдає про цих дiтей як мати, котра гордиться своїми чадами. Вiн знає, у кого з цих дiтей i коли день народження, кому що необхiдно прикупити, вiн замiняє їм, уже майже дорослим, усю рiдню, бо, окрiм пана Славка, нiхто цих дiтей пратично не вiдвiдує. А вiн – завжди готовий скрасити їхнє сирiтство при живих батьках.
Колись давно i вiн, пан Славко, також виховувався у дитячому будинку. Тому, коли дiзнався, що батькiв цих дiтей позбавили батькiвських прав, защемiло серце вiд болю, i сказав собi тодi, що нiколи їх не залишить. Вiн навiть ладен ввiйти в борги (i ввiйшов, даючи грошi, щоб дiти в iнтернатi змогли справити день народження, але про це каже несмiло, сприймаючи такий жест як годиться). Як кажуть, коли людинi бiда – головне, щоб хтось постелив хоча б соломинку. Чи розумiють цi дiти, що для ний тiєю рятiвною соломинкою є цей пан Славка, якого вони кличуть просто Славко? Але це його не зачiпає – вiн радий тим, що має для кого жити, ким пiклуватися. Адже цим вiн i справдi живе, вiдчуваючи свою необхiднiсть. Пан Славко через багато лiт самотностi знайшов собi родину, i цiєю родиною йому стали Сашко, Аркадiй та Алiнка. Це розумiють i директор дитячого будинку Євген Вiкторович Вiтушинський та його спiвробiтники. Вони, так як i ми, розумiють, що випадок цей неординарний, але гiдний до наслiдування. Тому завжди з приємнiстю зустрiчають цього з виду непозного чоловiка, який чинить добро просто так, для власного серцi i радостi покинутим дiтям.


Леся Легіт