A A A
Розмір шрифта: Коли він виступав у Болгарії, особливо в часі сольних концертів, його звали українським Гяуровим. На що Петро Миколайович Голінатий тільки знизував плечима, бо не може себе прирівняти з всесвітньо відомим болгарським співаком, що співав у Міланській опері.

Але так оцінювали його талант ті, хто мав нагоду ознайомитися з ним тільки дотично. Однак, хоч і здобув Голінатий серед людей слави фахівця і людини великої працьовитості, у владних коридорах, на той час, завдяки його здобуткам, приписували заслуги собі самі. А про нього лише згадували, коли було треба. У Бережанському районі три керівники хорових колективів мають звання “Заслужений працівник культури, а у нас Петро Миколайович Голінатий – перший і єдиний за стільки літ. Хоча його ім’я внесене в книгу “Хорове виконавство України” (з Чортківщини їх внесено тільки твоє, ще є покійний Обідняк Т.Я та І.В. Кікис. Правда у книзі зазначено дещо ширший “послужений” список хорових колективів і географія гастролей у Голінатого, ніж у досить молодих од нього колег.
Зокрема зазначається: “Керівник хору с. Біла Тернопільського району (1962-1966), з 1960 – народного хорів с. Базар та Чортківського м’ясокомбінату (звання “народного” присвоєно у 1977 році). У 1990-1999 рр. – керівник хору с. Колиндяни, з 1989 до нині – керівник хору с. Стара Ягільниця. Відтак, ще були хорові колективи с. Малі Чорно кінці, загально шкільного хору музичної школи тощо. В 1969 по 1972 рр. – хормайстер капели бандуристів Чортківського районного будинку культури.
Виступав на сценах Тернопільської області і Тернополя, усієї України, Білорусі, Болгарії. Автор методичних праць, власний обробок народних пісень та своїх авторських”.

– Петре Миколайовичу, ось і дочекалися. На минулій сесії районної ради, вам, депутату, вручали звання “Заслужений працівник культури України”. Це трохи збіглося і з вашим днем народження. Як ви оцінюєте цей довгий шлях розміром у тридцять років?

– Так шлях був довгим. 17 січня 1978 року Базарський хор, яким я керував 23 роки, першим на той час із сільський колективів району, отримав звання народного. Тоді ж одночасно з нами сільський хор з Більче-Золотого Борщівського району, керівник – Мандрик, тежотримав звання народного. То Мандрик після цього в червні місяці того ж рокуотримав звання “Заслужений працівник культури”, а я – аж тепер. Але може й то так і треба, бо коли подивлюся, що на нагороді зображено наш український Тризуб, а не радянський герб, то мені стає легше на душі. Напевно тільки заради цього треба було чекати?..

– Знаю, що хор Чортківського м’ясокомбінату під вашою орудою також мав звання народного.

– Так, це було майже одночасно. Базарський хор отримав звання “народного” як сільський хор, а м’ясокомбінат 27 грудня 1977 року – як робітничого колективу. Втім, сільських “народних” на той час у нас не було. Ми були перші. Тоді не так легко доводилося отримати звання: приїжджала київська комісія, треба було мати програму на два відділи. На той час це було дивно, щоб два хорових колективи, в яких є один керівник, отримали звання. Навіть була одна секретар парторганізації, котра писала в газеті, які колективи отримали звання, зазначила мене лише як керівника Базарського хору, а м’ясокомбінату пропустила. Пізніше, як я вступав до Київського інституту культури і мені писали рекомендацію, то теж зазначали тільки один колектив. Коли я запитував чому, мені відповіли: “Нас неправильно зрозуміють, бо то щось забагато два хорових колективи і оба народних для одного керівника (сміється).

– Коли ви вибороли звання хоровим колективам, то це було нормально, а для паперу – забагато. А хто ж отримував звання за ваші досягнення?

– У нас чомусь так було, що керівники хорів не отримували звань. За радянські часи звання “заслужений” мали два керівники відділу культури, секретар райкому партії, директори будинків культури, музею. А керівники художніх колективів, завдяки яких усі вищезазначені отримували звання, не отримували нічого.

– Але ви тоді таки були серед перших?

– Так, таки дійсно серед перших. На той час тільки танцювальний колектив Марії Чайки районного будинку культури мав звання “народного” ще з 60-х років, а в 1978 році – я зі своїми хоровими колективами. Але у нас багато талановитих керівників приміром Теслюк, який тридцять років керував хором райлікарні, мій незмінний концертмайстер Богдан Тракало... Але нам не давали нагород.

– Але вас двічі нагороджували значком “Відмінник культосвітньої роботи”, багато разів лауреатськими медалями, грамотами Міністерства культури, у республіканському конкурсі на кращу наукову – методичну роботу по теоретичних предметах посіли друге місце в Україні, а ваша музика до лялькових вистав “Арлекіно” і “По щучому велінню” удостоєні срібної медалі на республіканському рівні... Яка це частина ваших досягнень?

– То не так легко те все перелічити , це ж пройшли роки. А я така людина, що не можу сидіти спокійно. Коли тепер почну згадувати як жилося і що робилося, які твори писалося, які хорові колективи були і з кожним доводилося працювати, - не віриться. Це ж скільки партитур треба було тримати в голові і не змилитися! Але, то-молодість. У неї світ широкий.
Пригадую собі. До обіду проведемо уроки. А після – одразу треба було їхати на репетицію хору в село. Зима була. Мороз – більше вісімнадцяти градусів. По мене і мого концертмейстера Богдана Тракала приїхала машина з будою. В кабіні сиділа жінка, то ми з ним, звісно, в кузові. Холод – страшнючий. А в кузові ще дві залізні бочки були. Ми ще ті бочки ногами відштовхували, як вони на нас накочувалася. І сміємося обидвоє!.. Для нас така романтика була. Правда, і від людей, наших хористів, завжди була добра віддача.

– Звідки ваші витоки?

– Я родом зі Старої Ягольниці, родини хліборобів. Мій батько мав 6 гектарів землі, окрім цього був головою товариства “Просвіта”, старшим церковним братом, завідував хатою-читальнею в селі, грав у виставах і добре співав. Куди ходив, там співав. І моя мама також мала чудовий голос. Пригадую, як малим був, то все чекав, коли мама поробить усю хатню роботу і сяде за швейну машину та будемо разом з нею співати на два голоси.
Нас в сім’ї було шестеро дітей. Два моїх брати і одна сестра повмирали ще дітьми, то нас залишилося троє: брат Михайло, сестра Ганя і я, наймолодший. Брат самотужки навчився грати на баяні. Сестра закінчила педшколу, грала на гітарі, мандоліні, співала... Ми, загалом, дуже співоча родина. Нічого без нічого не народжується. Хоч голос як м’язи треба тренувати, нарощувати. Напевно і я з дитинства тренувався так (сміється).

– Для корінних чортківчан ви уособлюєтеся разом з вашою дружиною, також музикантом за фахом Зиновією Йосипівною. Де ви зустрілися?

– О, це секрет (сміється). А загалом, коли відверто, то вчився я на той час у Тернопільському музичному училищі, а Кременці навчалася дівчина з Базару, дуже гарна дівчина, вона всім подобалася. То ж я мав по закінчені училища їхати до Кременця. Так ось було це у 1966-у році в Тернополі. Був звіт художніх колективів у драмтеатрі. Чортківське педучилище також звітувало. Співав зведений хор. Зиновія у ньому співала. Так ось: до Кременця я вже більше не поїхав. Зиновія Йосипівна: Ми співали в хорі, і я ще з трьома нашими дівчатами, що часто виступили в квартеті, стояли в хорі у верхньому ряду, а Петро разом з хлопцями з училища – в першому. Та все хлопці до нас, дівчат, зачіпалися. А я злилася. Не думала, що щось з цього буде серйозне. Петро Миколайович: Так, не вірила. А чому ж це я до Кременця не поїхав тоді? (сміються згадуючи).
Тож ось, зустрілися ми у 1966-у, а у 1967 – одружилися і я переїхав до Чорткова. Мав направлення до Львівської консерваторії, але треба було вже думати про сім’ю, батьки мої вже на той час повмирали. Тато помер, коли мені було ще 7 років. То допомагати нам не було кому, усе треба було робити самим: і дітей ставити на ноги, і продовжувати навчання, здобувати вищу освіту, спочатку у Київському інституті культури, а потім через те, що часто відкликали мене з сесій для виступів, перебрався ближче до Івано-Франківського педінституту. Ми з дружиною вчилися разом і їздили на сесії з дітьми. На той час були вже у нас Оксанка і Андрійко. По черзі з ними залишалися: хто не здавав екзамену, той “чергував” з дітьми. Хороші були роки. Приємно згадувати. Ми з Зиновією Йосипівною прожили хороше життя. Цього року, 30 серпня, буде вже 40 років, як ми разом.

– Ви разом не тільки йдете по життю?

– Так. Це правда. Ми і працювали разом з дружиною у музичній школі, вона завжди була солісткою у хорових колективах, якими я керував, навіть у хорі лісгоспу, де були одні чоловіки, і то мала сольні партії.

– Ви також є відомим солістом?

– Така ми, сімейка. Бувало так, що спочатку я керую хором, потім – я учасник хору, а Зиновія – солістка, відтак – я виконую соло, і це чергування могло тягтися половину концертної програми.
Я, безумовно, брав участь у сольних концертах. Практично з 1958 року почав виступати як соліст-вокаліст у концертах та оглядах-конкурсах, фестивалях різного рівня. Виступав по телебаченню та по обласному і республіканському радію. Лауреат багатьох фестивалів. У 1969 брав участь у фестивалі “Слівенські вогні” у Болгарії, нагороджений медаллю лауреата, зробив запис на Софійському радіо. Виступав у складі групи художньої самодіяльності Тернопільщини і в 1986 році також у цій братній країні Болгарії. Залишив там багато друзів. У 1972 році всесоюзною фірмою грамзапису “Мелодія” записаний на платівку з піснею “Клятва”. Це було моє соло в капелі бандуристів Чортківського будинку культури.

– Знаю, серед ваших учнів є і наш професійний композитор Ігор Уруський. А хто були вашими вчителями?

– У музучилищі ім. С.Крушельницької по класу диригування навчався у Ростислава Бабича, а по вокалу – у Алли Білінської. В інституті моїми вчителями були Ольга Стецик, Василь Лужний. Двічі по 20 днів проходив стажування в Українському Народному академічному хорі ім. Г. Верьовки під керівництвом Героя України А. Авдієвського.

– Що вам найбільше запам’яталося з творчої практики?

– Я вже 28 років керую хоровим колективом у рідному селі. Це моя меценатська робота, для душі і від душі. То ж пригадую, як у 1991 році після Всеукраїнського референдуму, 4 грудня, на Введеніє, у нас в селі празник. Наш хор проводив Богослужіння. Було надзвичайно велике духовно-емоційне, патріотичне піднесення. Під кінець Богослужіння хтось запропонував заспівати “Ще не вмерла Україна”. Тоді ще не затверджений Гімн України. Співали всі. Це було щось надзвичайне і незабутнє.

– Що побажаєте нашим читачам?

– Любити свою державу, працювати для неї, шанувати і не забувати наші пісні. Вони – неповторні. І ще – обов’язково бажаю щастя, здоров’я. Без цього немає повноти життя.


Олександра Іванців