A A A
Розмір шрифта: Так співається у власній пісні Лесі Горової і... не дарма.

Леся Володимирівна Горова – композитор, виконавиця власних пісень, викладач імпровізації та композиторської техніки Вищого мистецького коледжу Київської дитячої Академії мистецтв народилася у Львові. У 1994 році закінчила Львівську державну консерваторію ім. Миколи Лисенка, спеціальність – композитор, викладач теоретичних дисциплін. Навчалася у класі відомого українського композитора професора Мирослава Скорика. До того часу, поки не переїхала зі Львова до Києва, працювала викладачем у Львівському державному музичному училищі. З 16-ти років на професійній сцені.
Сьогодні співпрацює із товариством “Просвіта”. Дебютувала у жанрі авторської пісні на першій “Червоній Руті – 89” в Чернівцях. Учасниця конкурсів і фестивалів “Пісенний Вернісаж”, “Мазепа-фест”, “Тарас Бульба”, “Вітер зі Сходу”, “Сопот” (Польща), “Лауреат” (Молдова), молодіжний рок-фестиваль у м. Дербі (Великобританія), “Женерія” (Польща). Її колискова з альбому “Залишитися собою”, (1995 рік) протягом трьох років звучала на УТ-1 у передачі “На добраніч, діти!” Альбом “Я патріот”, який Леся випустила в травні 2005 року є її четвертим.
Леся Горова – член Національної Спілки композиторів, має у репертуарі більше 200 власних пісень. Пише пісні для молодих виконавців, дітей, інструментальну музику. Перебуваючи у Чорткові, композитор і виконавиця власних пісень Леся Горова дала інтерв’ю для “і плюс”.

– Пані Лесю, даруйте за дещо традиційне для гостей запитання. І все ж, яке враження справив на вас наш Чортків?

– Я дуже люблю подорожувати і по Україні і закордоном. Для мене знайомство з новим містом – то дуже велике враження і одночасно радість. І сьогодні видався гарний сонячний день. Тому екскурсія, яку мені провели одразу ж по приїзді до Чорткова, була дуже приємною. Я побувала на пагорбі, де є село Горішня Вигнанка, і з його висоти побачила усю чудову панораму Чорткова. Мені переповіли де що знаходиться. Це було невимовно цікаво. Знаєте, я дуже люблю такі маленькі містечка. Вони зберігають свої традиції. Це не так як у великих містах, де все намішано, тут є свій стиль і свій шарм. Люди дуже привітні, усміхнені, радісні. Я пройшлася трішки і центром міста. Дуже затишно. Тому від Чорткова у мне світлі враження, і хочеться сюди повернутися ще раз.
І, знаєте, навіть пізніше, коли вже був концерт, я побачила на скільки люди у вас активні, діти активні, молодь прогресивна, гарно приймають, розуміють мої пісні. Я тут не тільки побачила привітне містечко, а й знайшла свого слухача.

– Сьогодні у часі концертної програми ви працювали із зразковим хором дитячої музичної школи, як уклалася ця співпраця?

– Ще раніше я дала їм свої пісні. Діти вивчили, і ми буквально перед концертом близько години прорепетирували.

– На перший погляд здавалося, що ви добре знайомі з окремими виконавцями?

– Загалом я працюю з дітьми і у мене одразу ж налагоджується з ними контакт. Впродовж останнього півроку я мала багато концертів з дитячими колективами, тому що у мене є дитяча збірна творів “Відчинилося життя”.

– Що це за збірка?

– У збірку “Відчинилося життя”, входять мої твори для дітей. Тут є близько 30-ти пісень. Вона – ілюстрована, з чудовими малюнками і з компакт диском. Загалом, пісні є різної тематики і розраховані на дітей різного віку. І оскільки зараз маємо мало пісенного репертуару особливо на периферії, у мене була мрія, щоб зробити благодійні акції і подарувати ці книжки дитячим музичним школам. Ця збірка видана за сприянні Зиновія Щипановського з Тернополя, і тому саме по Тернопільській області 600 книжок буде подаровано музичним школам, дитячим дошкільним закладам, сиротинцям і дитячим будинкам і, коли вистачить, подаруємо вчителям музики загальноосвітніх шкіл. За сприяння “Народного Союзу “Наша Україна” межі меценатства розширяться. Тобто Зиновій Щипановський – це Тернопільська область, Експресбанк – Львівська область, а “Наша Україна” взяла на себе місію розповсюджувати ці книжки по всіх інших областях. Таким чином кожна музична школа України отримає хоча б один примірник такої книжки.

– У ході концерту ви зазначили, що є галичанкою. Звідки ваше коріння?

– Я – Львів’янка. У нас День Злуки – це сімейне свято. Мій тато із Шосткінського району на Сумщині, а мама з Львівської області. Мама, хірург, а батько фізик, колишній репресований. Тато – член Спілки політв’язнів України, видає газету “Нескорені”. У нас ще є бабуся, мамина мама і дід. Завтра вранці я до них їду, їм вже по 93 роки. Вони живуть у селі Богути близько Поморян, на межі Львівської і Тернопільської областей. Там я виросла і всю енергію, яку я взяла і несу впродовж свого життя, маю саме звідти.
У мене дуже енергійна бабуся. Вона і строга, і смішна, і мудра, прогресивна. У свої 93 роки знає що таке Інтернет, мобільний телефон, всім цікавиться, мене підтримує, я з нею раджуся, обговорюю свої проекти, буквально все. До того ж, вона не тільки має дуже світлий розум, але й ні разу в житті не хворіла. Така енергетична у нас бабуся. Я думаю, що це все її передалося й мені.

– Власне я хотіла спитати за енергетику вашої пісні. Навіть сумовита ностальгічна пісня у вас має елементи українського етносу і оптимізм.

– Знаєте, я за характером оптимістка. Не люблю скаржитися на життя, у безвиході завжди шукаю вихід з проблеми. Я переїхала до Києва близько 11 літ тому з однією сумочкою в руках і практично на порожнє місце. Часом були такі моменти, що не мала грошей на жетон, щоб проїхатися в метро. Тому вважаю, що все в житті – в руках людини. Просто іноді ми багато скаржимося, але нічого не робимо для того, щоб змінити своє життя. У мене зовсім інша позиція: я буду лізти зі шкіри, щоб змінити і покращити своє життя, щоб втілити свої мрії, щоб навколо себе створити своє товариство, свій комфорт, свій затишок.
Звісно, і гени мають своє місце. Це все від моєї бабусі: впертість, цілеспрямованість, постійна праця. Скажем так, я дуже багато працюю і не люблю лінивих людей, тому що “під лежачий камінь нічого не потече”. Іноді буває, просто недосипаю, недоїдаю, але я бачу кінцевий результат. Заради нього я іду.
Мені завжди в житті хотілося займатися улюбленою справою, і те що я сьогодні на сцені – це для мене велике свято. Це, перш за все, великий енергетичний обмін між мною і глядачами. Ось і сьогодні. Я відчуваю, що я глядацький загал пробила. Тобто артист повинен не тільки співати. Адже тільки співати у нас можуть всі. Всі українці співають. А ви попробуйте зробити так, щоб серце пробити, емоції розбудити, це так, щоб люди набрали на повні груди повітря і його їм вистачило на місяць – два. Ось це і є завданням митця. У мене не зразу так було, але тепер я цього досягла. Я сама також понесу із собою і вашу енергетику, і вона мене ще дуже-дуже довго буде гріти.

– Сьогодні українську музику дуже мало пропагують, а ви беретеся за цю справу?

– Так, на жаль, усе у нас платне, усе русифіковане. Сьогодні справді ви мало побачите на телеекранах українських виконавців. А причина в тому, що ти не вписуєшся у відповідний формат. Тому що сама українська мова іноді в Києві є не формат для окремих радіостанцій.
Я не роблю з цього проблеми. У мене є інший слухач. Я пішла іншим шляхом. Людям потрібно, щоб йшло від душі.

– Сьогодні молодь, яка слухає рок, не хоче слухати попсу, надає перевагу класиці, елементи класики є наявними у вищезазначеному стилі.

– Так. Ми хочемо послухати музику і відчути, що у наших душах щось сталося. Я розумію, є музика для забави, але в основному ми повинні свою душу загартовувати, дбати про неї, зберігати її. Слухати ту музику, яка надихає нас, живе в нас, заряджає доброю енергією.

– Як ваша мама хірург сприйняла те, що ви не пішли по її стезі?

– Добре сприйняла. Моя сестра, лікар-ендокритолог у Тячеві. В нашій родині багато лікарів. Я ж до музики пристрастилася рано. У свої півтора року знала багато українських пісень. Все це мене вчила моя бабуся Текля. Це були і колядки, і щедрівки, і церковні пісні. Ви знаєте, бабуся була у нас дуже смішна. Коли ми стояли і співали у церкві, вона мене штовхала і наказувала: “Співай голосніше, ніж Кашкині внуки!” І я співала голосніше, аби бабуся Текля гордилася, що її онуки голосно співають.
З чотирьох років я пішла до музичної школи, грала на бандурі. І тепер в своїх творах використовую елементи гри на бандурі. Мій тато багато моїх пісень мого дитинства записував на касети. Тобто, все в мене з дитинства. На пустому місці немає нічого. Коли ти маєш стрижень організований в собі, тобі вже нічого не страшно.

– Своїй донечці ви також прививаєте любов до музики?

– Моїй Ліді-Марії (покійна мама мого чоловіка звалася Ліда, а моя мама називається Марія, в честь них обох ми з чоловіком назвали доньку) скоро виповниться шість років. З двох років вона їздить зі мною на гастролі. Лише тоді, коли їду за кордон, то залишаю її у своїх батьків у Львові. Батьків мого чоловіка вже немає в живих. Часом вона допомагає мені, співає. То тепер каже, що буде краще мене співати і пісні писати, але зазначає: “Ти будеш обов’язково мені допомагати”. Ось така розумниця.
Тепер у нас проблема, в яку школу віддати нашу Ліду, тому що в Києві багато є російськомовних шкіл. А нам би хотілося, щоб наша донька вчилася на своїй рідній мові.

– Мовна проблема все ж таки залишається в Києві?

– І так, і ні. Сьогодні вже можна на Хрещатику почути більше української мови, до того ж ходять молоді люди у вишитих сорочках. Це приємно. Я думаю, що все залежить від виховання батьків. Одного разу моя Ліда прийшла з дитсадка і каже, що буде говорити російською, бо діти її не розуміють. Щож, я провела декілька виховних сеансів вдома, і тепер діти дослуховуються до неї. Вона у нас лідер.
Мій чоловік Сергій Опанасенко (я на своєму дівочому прізвищі), за фахом економіст і працює замдиректора у видавництві “Вища школа”, у них у видавництві трішки проблеми, то він шукав роботу. І що ви думаєте? Ситуація така: коли робота більш-менш престижна, добре оплачується, то працювати обов’язково треба на російську фірму. Мало того, вимагають обов’язково спілкування на російській. А коли є робота в українському середовищі, то зарплата така, що й не проживеш. Це шоковано для мене. Але нам таки вдалося знайти компромісну роботу, він буде працювати в українському колективі.
Втім, мені подобається інше. Мій чоловік – киянин. Як ми познайомилися, він говорив суржиком, але дуже хотів мати жінку галичанку. І тепер говорить чисто українською і дякує, мені що зі мною одружився, зберігає мову, наші традиції.

– Сім’я і Україні у вас якось поряд, як в творчості, так і в житті.

– Так, нехай у мене немає великих статків, скільки мені треба, я це ще зароблю. Але це моя земля. Мені тут комфортно жити. А люди у нас добрі, відкриті, щирі. Де ж таке знайдеш?! Ну, не склалося у нас якось з владою, але може ще все складеться. Ми маємо красиву землю, красивих людей, багату історію, таланти. Що нам ще треба? Тільки жити і працювати для України, для своєї землі. Того і всім бажаю.


Олександра Іванців