A A A
Розмір шрифта: Днями мені пощастило побувати у дружній сім’ї Ольги та Яромира Чорпітів. Наша розмова відбулася у невимушеній обстановці. Їх обох розділяє вікова різниця у шістнадцять років, діти від перших шлюбів. Але, мабуть, і це тепер єднає. Бо на цьому ця розрізненість закінчується. Є просто одна-єдина сім’я, де вони обоє підтримують одне одного.

Яромир Іванович – заслужений працівник культури, член Спілки краєзнавців, історик за фахом, дослідник, краєзнавець за покликанням, котрий вже понад 40 років займається збиранням, дослідженням і вивченням матеріалів рідного краю.
Його дружина Ольга – його права рука в усьому, старший науковий співробітник музею, член Українського центру розвитку музейної справи, член Всеукраїнської спілки краєзнавців.

– Яромире Івановичу, ви відома в районі і за його межами людина, розкажіть про себе...

– Я народився в Чорткові у сім’ї, як тоді казали, куркулів. Мій дід купив у Липниках багато поля і лісу, хоч у роки війни і після нам доводилося дуже складно. Мої батьки були обидвоє з досить заможних і патріотичних сімей. І в такому дусі виховали й мене.
Мама – з дому Головінських. Вчилася в одному класі в гімназії разом із нині вже покійною Марією Потикевич-Заболотною. Батька свого не пам’ятаю. Мені було всього лиш декілька місяців, коли він пішов воювати в УПА. Його псевдо було “Меткий”. Марія Штепа переповідала, що вона йому звітувала. Адже він був надрайоновим.

– Я знаю, що ваш батько Іван-Орест Чорпіта був непересічною особистістю.

– Так як в ті часи престижно було здобути освіту у державному навчальному закладі, то батько закінчив гімназію Яна Казимира в Чорткові. До речі, як я пізніше дізнався, вчився разом із отцем Регінальдом Вишневським. Коли ми з отцем Регінальдом зустрілися і він довідався про те, що я син Янка, як він називав, Чорніти, то дуже з того тішився. Опісля гімназії, мій тато поступив до Відня студіювати право, мав бути адвокатом. Провчився там три роки, а так як одні люди з нашої родини переїхали до Польщі, то його тато, хоч і був людиною не бідною, в цілях економії, щоб не платити за помешкання, звелів йому перевестися до університету в Люблін. Це католицький університет. Його й він закінчив і приїхав сюди до Чорткова. Але адвокатом не був, працював у фінвідділі.
У роки Другої світової війни вступив в ОУН. Мені переповідали, що він був людиною розумною, виваженою, але рішучою.
Загинув мій батько під Іванковим Борівського району. Їх тоді там було одинадцять чоловік. Люди їх таємно захоронили там де був колись смітник. А у 1994 році, через п’ятдесят років я мав другу зустріч зі своїм батьком. Тоді відбулося перезахоронення. Мене знайшли організатори і запросили. Я був єдиний з дітей загиблих, бо всі інші не були одруженими. Окрім мене, ще була старша жінка – рідна сестра одного з повстанців. Ми з нею двоє йшли слідом за урнами з прахом загиблих. Пізніше професор з Америки, з міста Буффало Михайло Бурдтняк дав кошти на спорудження пам’ятного комплексу. Ми щороку з моєю дружиною Олею і дітьми їздимо на могилу мого батька.

– А як далі складалася доля вашої матері? Чи була у неї сім’я?

– Мама довго не виходила, а потім вийшла заміж за Гриця Легкого. Це була просто золота людина. Я як про нього згадую, то мені так на серці тепло стає, що не можу передати. Він не мав якоїсь високої освіти, але був дуже мудрим і добрим чоловіком. Вони з мамою виховали мене в дусі патріотичному і християнському. Бо він раніше був монахом – василіанином. Тому розділ “Кравецьке ремесло” у книзі “Чортків” я присвятив йому.
Так як я жив у мікрорайоні Залізничному, то пішов до школи під № 15. Це нині шоста школа. Тоді рахунок не був по кількості шкіл у місті, а відлік нашої школи йшов по Львівської залізниці. Так наша “колійова” школа була під №15 серед шкіл “залізничників” загалом. А вже потім вона стала належати до міста. То я вже як закінчував її, вона була під №6.

– Знаю, ви навчалися у Львівському університеті на історичному факультеті...

– І що цікаво, навчався я у відомого Івана Крип’якевича – учня Михайла Грушевського. Я встиг його ще “захопити”. Це був, професор, академік. Під час навчання він звернув на мене увагу, і я один мав честь заходити до його оселі і навіть користуватися його бібліотекою, зокрема книжками, які були забороненими. Він складав мені протекцію і в інших бібліотеках Львова. Про це знало можливо лише два-три студенти, з якими я був у дуже тісних стосунках. Він мені одному довіряв. Я дуже дорожив цим і було дуже прикро, коли він зібрав наші курсові, а на наступний раз його вже не було. Він помер. Він жив під переслідуванням НКВС.

– А яким ви його пам’ятаєте, яким був Іван Крип’якевич?

– Скромною людиною. Ззовні на професора не виглядав. Я б навіть сказав, що швидше скидався на дрібного урядовця: середнього зросту, худорлявий, шевелюра поріділа. Мова у нього була тиха, спокійна.

– Як далі тривало ваше навчання?

– Пізніше нас вчив такий Юрій Миронович Гросман, єврей за національністю, дуже порядна людина. Я мав вступати до аспірантури, але дуже хворіла мама і був змушений більше уваги приділяти їй. Хоч мені всі вдома стверджували, що я все ж таки мав вчитися, я не погоджувався. Була скрута, то вирішив сам заробляти гроші, щоб допомогти сім’ї. Так спочатку працював вчителем у Копичинцях. Доїжджав з Чорткова. Мама вже догоряла. Було надзвичайно тяжко, тому я розумію звідки та гривня береться.
Тоді я взяв наукову роботу і став над нею працювати. Відтак, був у бібліотеках Польщі, Москви, Ленінграду (тепер Петербург), Риги, Вільнюса, Тарту. Вже моя робота пройшла всі ваківські комісії і треба було захищатися. З графіком назначено було захист у Тарту. Але незадовго до цього прийшов лист, у якому йшлося про те, що так як я використав у роботу, авторів польської “Солідарності”, то мені радять переробити її або взяти другу тему. Але на це було вже стільки потрачено часу і можливостей, що у мене просто вже не було сил. До речі, коли я тільки працював над науковою роботою, то мені було багато пропозицій працювати у вищих навчальних закладах, запрошували в Чернівці, в Тернопіль. Мовляв, ми знаємо, що ви захистите кандидатську. Але не так сталося. Лише по спливі багатьох літ мені мій викладач зізнався, що це була звичайнісінька відмовка, бо тоді пройшла інформація, що я син воїна УПА. І мій викладач сказав, що він про це також знав давно.
Ось так. А моя мама, як я поступав до університету, все казала: “Слава Богу, що все призабулося і ніхто про Івана-Ореста не згадує”. Але не так то було насправді. Все вони знали. Хоч в мене вже був другий тато. До речі, Гриць Легкий дуже любив мене і хотів записати на свою фамілію.
Казав: “Нехай Ярко буде моїм, перейде, як хоче, на мою фамілію”. Я був не проти і мама – також. А моя бабця, каже: “Ні, а як вернеться Україна, а там в Липниках є багато поля і лісу, він же не буде мати до того права”. І ми погодилися. Коли б то знали раніше про те, що мені згадають через роки мого тата і не пропустять десь вище, то можна було б, думаю, змінити прізвище і все.

– Що вас зв’язує з Уманем? Знаю, до цього міста, де загинули в’язні нашої чортківської тюрми у вас особливий сентимент?

– У 1941 році ув’язнили рідного брата моєї мами Михайла Головінського. В Умані його закатували. Тому Умань є прихистком душ загиблих родичів чортківчан.

– Які реліквії живуть у вашій родині?

– Мами тато Іван Головінський був начальником залізничної станції в Копичинцях. Одного разу він познайомився у Львові з Іваном Франком. Побував у нього в гостях. Так як вони обоє були Іванами, заприятелювали. Дідусь запросив Франка до себе в гості. Іван Франко гостив, в Копичинцях три рази, і ось їв з цих тарілок (показує). Моя бабуся залишила їх для нас як реліквію. Ми маємо три таких порцелянових тарілки. Мама зберегла їх для нас. А ми – для своїх дітей. (А й справді, тарілки досить красиві, тонка робота – Авт.).
Коли у Вищому професійному училищі Оля проводила виховну годину Івана Франка “Тричі мені являлася любов”, то ми ці предмети нашої родинної реліквії брали з собою.

– Ваша бабуся жила з вами весь час?

– Моя бабуся Юлія Василівна була другою дружиною Івана Головінського. Перша померла. Дуже розумна була жінка, ерудована. На вулиці Середній жили Шевчуки, вони давали нам читати заборонену літературу. Бабуся багато читала. Вона була для мене другою мамою.

– Яромире Івановичу, ви є Заслуженим працівником культури України, з початку незалежності України очолюєте наш краєзнавчий музей. Чи легкою була дорога до цього?

– Як ви знаєте, ще зі студентських років я більш детально цікавився історією рідного краю. Тому у 70-х роках, коли я працював вчителем у загальноосвітній школі №2 міста мене попросили створити громадський музей міста. Я став їздити від села до села і збирати експонати. Приміром, знамениту китайську вазу панів Лянцкоронських я знайшов в одному хліві. Як тільки наблизився до тої реліквії, бачу – звідти вискакує курка. Вона там неслася. Цю безцінну вазу я виміняв на звичайнісіньке відро. Ось такий парадокс. Загалом багато речей мають свою історію. Так я окрім освітньої роботи займався ще й музейною.
Але коли музей було створено. Він мав багато експонатів. І, пройшовши шлях усіх музеїв від громадського, наш Чортківський музей дістав статус державного.
На жаль, хоч я й доклався до його створення і забезпечив його експонатами, впродовж багатьох літ там керували тодішні партійні функціонери, а мені навіть не дозволялося бути його науковим співробітником. Лише говорили, що я необхідний в школі. Чомусь тоді так вважали, що партійні лідери, опісля того, коли йдуть на пенсію, мають відбувати директорами музею... Такий був час.
Лише на самому світанку нашої незалежності нині вже покійні Марія Потикевич-Заболотна, Надія Процьків та нині суща Галина Сушельницька домагалися того, щоб музей очолив я. Мені тоді вже було 47 років і я вже не особливо хотів щось міняти у своєму житті.

– Але, знаю, їхній крок був не першим у поверненні до більш активної роботи краєзнавця Чорпіти...

– Так. Теперішня газета “Голос народу” у 1989 році звалася “Зоря комунізму. Редактором газети призначили молодого енергійного Зиновія Фриса. Саме він мене розшукав і я став опубліковувати в газеті нариси про історичні пам’ятки Чорткова.

– А тепер, Яромире Івановичу, ви попросили собі “підмоги”, вже довгий час в музеї працює ваша дружина Ольга?..

– Це дуже надійна людина. Вона не тільки веде пошукову роботу, а й проводить дуже гарні заходи і цікаві екскурсії. Як вона є в музеї – я спокійний.

– Пані Ольго, ви з цікавістю спостерігаєте за нашою розмовою і замиловано поглядаєте на свого чоловіка. Чим він вас привабив?

– Це надзвичайно уважна людина і просто енциклопедія знань. Він вміє так цікаво переповідати, просто слухав би і не наслухаєшся. У нього феноменальна пам’ять. Більшість віршів зі шкільної програми він знає напам’ять. І не помилиться. Те саме з датами і не тільки.

– Яромире Івановичу, ви присвячували вірші дружині?

– Колись писав вірші, грав на скрипці і віолончелі. А тепер вже – ні.

– Скільки часу ви разом?

– В грудні цього року буде 10 років.

– То наше інтерв’ю ювілейне? А хто у вашому домі господар?

– Яромир Іванович: Я більше люблю дослухатися в тому, коли на мою думку, я щось менше розумію. А коли знаю, що я тут краще знаю, то я “керую”.
А так в більшості – Оля. У мене, так би мовити, інтендантська служба: знаю чого в домі немає, що треба прикупити і то до найменших дрібниць.

– А ваша улюблена страва, Яромире Івановичу, яка?

– Я не відрізняюся у цьому від більшості українців, полюбляю борщ та вареники, люблю яблука. Я яблучна людина. Тільки ось не дуже хочу, аби Оля простоювала на кухні і ліпила вареники. Шкода мені її часу. У неї є здібності і знаю, що вона може примінити себе в чомусь кориснішому, аніж просто кухня.

– Що побажаєте нашим читачам у передсвяткові дні?

– Обов’язково – здоров’я, злагоди, порозуміння, миру в душі.


Леся Легіт