A A A
Розмір шрифта: Чомусь наша свідомість спланована так, що в більшості, ми щиро ридаємо над мексиканськими телесеріалами, йдемо на поводку облесливих слів, хоч розуміємо, що то звичайнісінька фальш, але... ось шкода тільки, що за високопарними словами на хвалу свого “я”, ми часом не бачимо інших людей, іншого життя. А воно є. І не забувати про це таки вартує.

Віталику, що проживає у м. Чорткові по вул. Залізничній, 90, за його ж словами, 26 років. Від закінчення школи ніде не працював, хоч у школі вчився як більшість дітей. Лише вирізнявся тим, що хворів на епілепсію, і ще тим, що “сім’я” його суттєво відрізнялася від інших – мама прикладалася до чарки. В грудні місяці 2006 року її на 46 році життя нестало. Добрі люди, а таких багато, допомогли, поховали.
Тепер хлопець один як палець. Але без паспорта, без групи інвалідності по хворобі, без світла і газу в помешканні і без багатьох необхідних та важливих речей також. Умови, в яких живе Віталик, справді жахливі. І то без перебільшення: мати випивала, сюди приходило багато бомжів і т.д. Зважаючи на це, мені сусіди наполегливо “порадили” до помешкання його, боронь, Боже, не заходити. Небезпечно. Чого там тільки нема. Можна додому принести всякого “добра”.
А ще, нам сказали, що хлопець голодує, часом їсть зацвілий хліб. І ще зазначили, що скільки сусіди не зверталися по різних інстанціях – ніхто не реагує. Тому як тільки ми про це дізналися, одразу вирішили поговорити з мешканцями триповерхового будинку, неподалік залізничної станції Чортків, під номер №90 та сусідніх будиночків, що прилягають до цього двору.

Першою мені зустрілася Вікторія Каролівна Сніжко: “Той хлопець сильно бідує. Він не має що їсти. Сусіди йому трохи носять, особливо ті, що знають біду. Я йому вчора тоже носила і нині понесу, бо маю що. Але до хати туди не йду, так закличу його через вікно, і він вийде. Він же має чорну хворобу, ним кидає. Моя донька Люба часто до нього навідується, швидку викликає. Бо він має дуже часті приступи”.
Зразу ж надійшов мешканець будинку №90 старший чоловік з паличкою (на знімку) і представився Анатолієм Левковичем, він також підтвердив, що Віталій живе в жахливих умовах, голодує, і сусіди носять йому їжу, ще й до того хворіє. Через вікно першого поверху своєї квартири несміло виглядав сам Віталій. Ми покликали і його. Спершу хлопець неохоче відзивався, але таки вийшов. Вийшов, злобно зазначивши, що квартири він не продає. Я запитала його, чому він так говорить. Хлопець відповів, що вже були такі, що пропонували йому гроші. Але чи це правда, чи хлопець щось-таке вигадує, - невідомо.
Наша з ним розмова і клеїлась, і не дуже. Справа в тому, що на перший погляд Віталій соромився свого становища. На запитання, чому у нього побита голова, відповів не зрозуміло. Звісно, знаємо, що він є епілептиком. На запитання, що він їв сьогодні, відповісти не міг. Потім зазначив, що їв хліб. Який саме: черствий чи ні – не конкретизував. Однак зазначив, що часто йому їсти приносять сусіди; здебільшого, “що мають, те й дають”.
– Віталику, ти знаєш, що ти хворієш і тобі необхідно пройти комісію, аби виплачували якусь підтримку, тоді було б хоч щось на прожиток, – зазначила я. На що хлопець чомусь досить боязко зреагував і зазначив, що йому в Тернополі хочуть вскривати голову і дивитися, що там у ній. Хто в цьому переконав хлопця – невідомо. Напевно ті, хто користуючись його недугою, де, можливо, мають місце і якісь психічні зрушення, використовує його помешкання для частих “попойок” і нічліжки. А таких, за свідченням сусідів, тут буває немало, тобто людей без прописки і місця проживання. На запитання, чи важче йому стало жити, коли померла мама, Віталик зазначив, що погано себе почуває, його болить голова і зіслався на зміни в погоді.
Агресивності у спілкуванні з нами в хлопця не було. Було враження, що він трохи комплексує своїм становищем. На зауваження, що у нього подерті черевики, він сказав, що вони просто не зашнуровані, а на те, що у нього цілком розбиті вхідні двері, мовив, що їх треба просто поміняти. Ми, звичайно, говорили з ним довше: запитували, а він –відповідав. Відповідав, як міг, вмів.
Коли сходами згори стала спускатися інша сусідка і ми вирішили з нею поговорити, то, подякувавши Віталику, сказали, що він може йти в свою кімнату, і хлопець чемно пішов.

Ярослава Ланюш, сусідка з третього поверху: – Ви самі подивіться як він живе. До нього ніякому діла нікому нема. Приїжджали десь раз-два з лікарні і міліція, так і на тім кінець. Ви знаєте, у нього чорна хвороба, йому треба допомогти більше, аніж можуть просто сусіди дати їсти і все. Біда в нього. Він молодий. Рятувати хлопця треба. Це хвора людина. Ви ж говорили з ним і все зрозуміли.

Юлія Кубіцька, пенсіонерка, сусідка з будиночку навпроти: – Нас всіх тут болить доля Віталика, бо його молодша сестричка на державному утриманні. А хлопець нікому не потрібен. Ми, сусіди, вже писали заяву у Чортківську міську раду, так як хлопець проживає на території міста, щоб допомогли йому, але, здається, що всі махнули на нього рукою. Так не можна. Він же людина. У нього ж навіть паспорта немає. Хіба ми, тут, пенсіонери, можемо йому в цьому допомогти? В Тернопіль необхідно хлопця відвезти, щоб йому групу інвалідності призначили...
Ви б побачили як там в хаті. Треба, щоб санстанція провела дезінфекцію. Туди страшно вступити: туалет вже давно забитий, світла і газу немає. Та й то ще не все. До нього ж приходять бомжі. А це багатоквартирний будинок, гуляють діти...
Як його мама померла, ми доклалися усі, щоб поховати її по-людськи. Особисто я теж багато грошей видала. Але то на Боже, бо біда там страшна. Страшно, що в наш час таке робиться і нікому не в голові.
Приводила наш дільничний лікар Інна Степаненко лікаря психотерапевта Йосипа Свіжака, хотіли його в Тернопіль відвезти, але щось не вийшло.
Марія Миколаївна Матушек, наша сусідка, посприяла в тому, що його поклали в лікарню і трохи “відкапали”. Але на тім все скінчилося. Віталик звідти втік.
Ми вже втомилися стукати у різні двері, щоб допомогли, бо, бачимо, що спочатку кажуть “добре, добре”. А потім хтось раз-два загляне і все. Ось підемо зараз до Ястремських, що живуть двері – в двері з Віталиком. Скільки вони вже находилися і напросилися, а натерпілися...
...Ми повернули через двір до будинку №90, де проживає Віталик, і зайшли у вузенький коридорчик на декілька квартир. Подзвонили в двері навпроти Віталикового помешкання. Нам відкрила двері інтелігентна жіночка старшого віку. Це дружина Михайла Івановича Ястремського – Ніна Миколаївна. Наша розмова була з обома цими людьми.

Михайло Іванович: “Десь місяців два тому, ми з сусідами написали спільну заяву у Чортківську міську раду. Я особисто вручив заяву секретарці голови, що сидить в приймальні. Нас з сусідами було троє: я, Петро Щербак та, прізвища не пригадую, сусід наш з другого поверху Віктор. Ми приїхали тоді автомобілем. Потім зайшли до інспектора з громадського порядку Миколи Гарбери, взяли його в машину і поїхали з ним в санстанцію, райлікарню і по інших інстанціях. Спочатку Гарбера казав, що то не його робота. Але проблема – на території міста, і я знаю, що відповідати за це має міська рада. В лікарні пан М. Копистинський сказав, що посприяє. Але, як ви знаєте, хлопець втік з-під капельниці. Що там було не знаю. Гарбера ще приходив сюди ще з одним депутатом. А тепер все затихло. Тільки з ПП “Житло” вставили вікна у Віталиковім помешканні. Обіцяв Байденко ще дати хлопців, щоб навели лад в квартирі, але не було нікого.
Про те, що стукали ще не до однієї інстанції підтвердили Ніна Миколаївна Ястремська (ходила до санстанції), Марія Миколаївна Матушек (домовилися покласти хлопця в лікарню), але справа так і не зрушується з місця.

Микола Гарбера, інспектор з громадського порядку міської ради: Я пам’ятаю про справу Віталика. До мого кабінету заходили сусіди, вони були своїм автомобілем і я разом з ними був у санстанції, в райлікарні, ми говорили із заступником головного лікаря Михайлом Копистинським. Той пообіцяв, що посприяє, що відправить хлопця в Пробіжну. Але юридично ми не можемо це робити примусово. Ви розумієте, що хлопець не хоче, він же раз був втік з лікарні.
Я був у його квартирі разом з депутатом Олексієм Омельчуком. Розумію, що сьогодні це єдиний в Чорткові такий випадок. І сусіди – молодці. Вони дуже активні.
Я особисто вивчав справу Віталика, він з сестрою прописаний у комунальному помешканні, котре обслуговується ПП “Житло”. Після смерті їхньої матері – це їхня власність. І те, що там треба навести лад, я з вами цілком згідний.
...Окрім, цього ми мали зустріч з молодшою сестричкою Віталика, котра ще з п’ятого класу живе і навчається в Коропці. Нею опікується служба у справах неповнолітніх. Цього понеділка з представником нашої служби у справах неповнолітніх Василем Семеновичем Доцюком, мамою господині будинку сімейного типу, в який десь з літа має перейти Наталя, з Олесею Федорівною Микитишин, дівчинка відвідала помешкання, де живе Віталик. Він був не один і вже нетверезий, на підпитку. На сестру майже не звертав уваги. Вона пройшла в кімнату, знайшла трудову книжку мами для нарахування їй пенсії по втраті годувальника і все.
Як зазначив В.С. Дацюк, в квартирі ще гірша ситуація, як була два тижні тому. Сморід – не виносимий... і наша санстанція повинна звернути на це увагу. “На мою думку, цією проблемою має зайнятися не окремий депутат, а міська рада в цілому, включаючи міського голову чи заступників. Від цього не треба відхрещуватися. Це, як нарив, – треба вскрити, бо буде біда” – зазначив Василь Семенович.
Ми не хочемо нікого звинувачувати в інертності і пасивності. Тим більше, вислуховувати оправдання. Головне – до нині тут фактично нічого не зрушено з мертвої точки. Сусіди, поважні люди, і мають рацію. Це ще добре, що є такі сусіди. Вони прагнуть, щоб допомогли хлопцеві стати громадянином України, отримати паспорт. Це ж не проблема. Має бути створена комісія і продезинфіковане приміщення. А тоді можуть працівники ПП “Житло” наводити порядок, щоб вони не набралися “чогось”. Необхідно пробити, почистити туалет, щоб не ходили “бомжі” на підлогу туалета... (це засвідчено було останнім візитом...), хлопця треба відвезти в Тернопіль, для надання групи інвалідності. А це немалі затрати. У Віталика є й психологічні зрушення, окрім цього – він голодує, хоч сусіди приносять їжу, але не можуть це робити постійно... І загалом, думаю, тут стільки проблем, що самотужки ні сусіди, ні райлікарня справитися не можуть, потрібні допомога, координація дій і сприяння... Проблема є, вона – немала і її треба вирішувати – вже і негайно.
А ми обіцяємо через певний час поінформувати читачів, як просуваються справи.


Олександра Іванців