 21.03.2007 - Віталій Кузів: “Педіатрія – це повністю мій стиль життя..."З появою на світ дитини ми відчуваємо, що означає опинитися на п’єдесталі. Дитятко робить наше життя щасливим, сповненим позитивних емоцій, але не позбавляє щоденних турбот про маленьку людину. На допомогу приходять дитячі лікарі, які при потребі наставляють, порадять, підтримають правильний діагноз. Саме до таких належать дільничний педіатр Віталій Франкович Кузів – твердий за характером та м’який душею, справжній спеціаліст своєї справи. Лікар та Людина з великої літери. Адже для того, щоб зажити собі слави професіонала, потрібно не лише добре знатися в медицині, але й нести добро у свідомість кожного маленького пацієнта, знаходити спільну мову з батьками дитини, бути не тільки лікарем, а й психологом. Усе це сказано про Віталія Франковича, який не раз жертвує своїм вільним часом, улюбленими заняттями заради здоров’я наших дітей. Його журналом “Твой малыш”, який проводив соціальну акцію “Золоте серце” по праву визнано одним з найкращих лікарів України. Про нього написано такі слова в жовтневому номері журналу за 2006 рік: “В жестах, голосе чувствуется уверенность профессионала, который знает и любит свое дело”. Дійсно, хочеться, щоб спеціалісти такого масштабу працювали ще довгі роки. До вашої уваги відверта розмова з дитячим педіатром Віталієм Франковичем Кузівим.– Віталію Франковичу, де проходило ваше дитинство? – Дитинство проходило у селі Біла Чортківського району, а у п’ятирічному віці я з сім’ю виїхав до Росії – на Урал, у Свердловську область. Тайга, “поселок” – саме так це тоді звучало і було інтернаціонального типу. Дуже багато рис характеру заклалося в той час, адже з 5 до 10 років я проживав там. І саме добродушність, щирість закладалися ще тоді – в ранньому дитинстві. – Ваші однокласники кажуть, що ви дуже добре навчалися в школі. Це так? – Так, вчився добре. Тягнув часто на відмінно, і школу закінчив з усіма п’ятірками. – А ще кажуть, що ви були мрією багатьох дівчат у селі... – Це молодість, юнацькі роки, школа, багато цікавого... – Де ви здобували освіту, і яким було студентське життя? – Навчався я у Тернопільському медичному інституті з 1987 по 1993 рік. Звичайно, студентські роки по-своєму оригінальні, насичені повноцінним студентським життям. Курс у нас був цікавий, група – надзвичайно згуртована, рідко можна було знайти таку групу на курсі – всі розуміли один одного. До цього часу телефонуємо, зустрічаємося. – Віталію Франковичу, коли ви зрозуміли, що медицина – це саме той шлях, яким ви маєте йти по життю? – Спочатку у мене не було такого гарячого й палкого потягу до медицини. Усе було поступово. Пішов я в інститут, хотів себе спробувати саме в медицині. З часом зрозумів, що у цій справі є можливість для людини, яка в житті в у певній мірі є поетом, художником, яка хоче свої думки, мрії, мислення реалізувати більш широко. В медицині також є певні можливості для цього, можна себе реалізувати, досягнувши певного досвіду у цій роботі. Тоді можеш вже більше щось аналізувати, пробувати у лікуванні. Так поступово медицина почала мене притягувати. Закінчуючи інститут, я не знав, що буду саме працювати у напрямку педіатрії, але так сталося, що була можливість розприділитися в Чортків за цією спеціальностю. Я погодився і робота стала настільки цікавою, що до цього часу не жалкую про зроблений вибір. Спілкування з дітьми, з молодими сім’ями, які хочуть бачити свою дитину здоровою, роблять, переважно, усе для того, щоб малеча не хворіла, запал в очах матерів і батьків, енергія малесенької людини-дівчинки чи хлопчика, від цього усього у самого відкриваються крила. Щодня, коли повертаюся додому, знаю, що робочий день на цьому не закінчується. Телефонують, викликають, приходять – життєвий рух продовжується, і не знаю, що буде у наступну хвилину. У дитячого лікаря не може бути планомірний день. Навіть коли помічаю – гарний день навколо і все ж налаштований на те, що може виникнути якась непербачувана ситуація, коли я буду комусь потрібен і треба буде надавати допомогу. – Ви сказали, що переважно батьки хочуть бачити свою дитину здоровою, а що, буває по-іншому? – На жаль, буває. (Авт. – зітхає). Сьогоднішній час є важким у соціальному плані. Є такі сім’ї, батьки, які не надто дбають про стан дитини, її захищеність, а також і про себе. Державі теж, зрозуміло, на даному етапі важко підтримувати такі сім’ї, хоча на них виділяються деякі кошти, в міру можливостей допомагають. Прикро, але має місце недбале ставлення батьків до своїх рідних дітей... – Віталію Франковичу, лікар – це професія чи покликання? – Для мене в той період, коли я закінчив інститут, – це була професія, фах, а зараз – це мій повністю стиль життя, це для мене – і день і ніч, це – покликання. – Чи пам’ятаєте свого першого маленького пацієнта? – Пацієнтів було дуже багато і були вони ще при інтернатурі, яку я проходив у дитячому відділі нашої лікарні. До тих перших пацієнтів я ставився дуже скрупульозно, все що знав – хотів вкласти в їхнє лікування, прагнув, щоб батьки побачили, що я можу зробити максимум. Приємно, що тепер зустрічаюся з колишніми пацієнтами – тепер майже підлітками, до становлення здоров’я котрих я докладався. – Не боялися при лікуванні отих перших не помилитися? – Таке питання завжди тривожить – чи як тільки ти став і почав працювати, чи ти вже маєш досвід і працюєш в цьому напрямку роками. Завжди мислиш чи правильно поставив діагноз, чи правильно займаєшся лікуванням. Але на початку лікарського шляху таке питання стояло дуже гостро, зараз є вже велика обізнаність, практика, але все рівно воно виникає. У медицині стандартних ситуацій майже немає. – Віталію Франковичу, у нашому місті, та й в районі, ви зажили собі надзвичайно хорошої репутації, і у людей, зачувши прізвище педіатра “Кузів” відразу ж на вустах з’являється тепла посмішка та у погляді прослідковується довіра. І в чому ж полягає секрет вашого успіху? – У спілкуванні з людьми неможливий просто зв'язок “пацієнт-лікар” в плані здоров’я, це обширна площина. В першу чергу, потрібно здобути довіру у батьків, і навіть у тої малечі, яка приходять. Коли бачили, що дитина усміхається, інколи показує свою довіру жестами, поглядом – це найкраща подяка за роботу. Усе виходить само собою. Хочеться досягнути такого результату, щоб при кожному спілкуванні з дітьми і батьками була довірлива розмова. – Чим доводиться жертвувати заради роботи? – Я людина-ентузіаст. Марнувати час не звик, відпочивати лежачи також не звик. Якщо маю вільну хвилинку, то чимось займаюся: вдома в напрямі будівництва я багато чого зробив своїми руками, також люблю займатися жертвувати в першу чергу цим. Інколи доводиться надавати допомогу і серед ночі, тому, в цьому плані, є деякий неспокій для моєї сім’ї. Але все сприймаю лояльно і з розумінням. Знаю, що в людей виникають ситуації, не пов’язані з часом доби. Тоді треба одягнутися і поїхати оглянути хворого малюка. – Віталію Франковичу, знаю, що ви були героєм журналу “Твой малыш”, який проводив всеукраїнську соціальну акцію “Золоте серце”, також ви їздили до Києва на фінал акції і потрапили у десятку найкращих лікарів України. Поділіться своїми враженнями щодо цього. – Дякуючи цій акції з самого її початку були приємні нотки життя. Спершу був несподіваний дзвінок з Києва, який для мене був дійсно несподіваним, потім приїхали до мене кореспонденти з журналу “Твой малыш” – був відвертим. Звичайно, це було досить неочікувано, але у ті миті спілкування та щирість, мабуть, з самого початку давали своє. Кореспонденти поговорили зі мною, з моїми відвідувачами. Потім вийшов журнал зі статтею про мене. Це було і приємно, і водночас – ніяково. Приємно в тому плані, що люди мене зустрічають і говорять: “Знаєте, дуже відрадно, що наше місто Чортків пролунало на всю Україну, що в нас є така дитяча поліклініка, яка справді на високому рівні, завдячуючи своїм кадрам, може надавати допомогу. І про це все дійсно можна написати у всеукраїнських журналах. Можливо те, що про мене написали це занадто, не звик, коли мене хвалять, а звик просто жити, щось робити, щоб з цього обов’язково була користь. Коли отримуєш від роботи заряд енергії, заряд бадьорості, коли ти відпрацював і не прийшов додому вижатий як цитрина – це твоє. Багатьом працівникам нашої поліклініки було приємно, цікаво, що акція отримала продовження, дійшла до фіналу, який був насичений подіями. Усе у ній було проведено на високому рівні – фінал проходив у Києві. Всіх учасників запросили у ресторан французької кухні “Ламур”, що на Набережній над Дніпром. Це відбувалося 23 лютого. З найпершої хвилини, коли я потрапив в коло учасників акції і працівників редакції, відчувалося щире оточення, з величезною теплотою, не було натягнутості у відносинах, здавалося, що ми один одного знаємо вже багато років. Дружні стосунки встановилися, ніби були у нас і до цього довгі десятки років. Я знав, що бувають добрі люди, але щоб стільки добрих людей зібралося в одному місці?! Познайомився з цікавими особистостями, які працюють в напрямі медицини, які своєю роботою і досвідом досягли високих щаблів у житті, але відрізняються простотою, відвертістю. Саме завдяки колективу редакції журналу “Твой малыш” – ентузіастам своєї справи і зустрілися хороші люди з різних куточків країни. Згаданий журнал за два роки свого існування досягнув бажаного: його знають, люблять і навіть медикам вартує його взяти й погортати. Лікарям за своїм фахом, лікарям-батькам і навіть показати дітям. Я приїхав звідти насичений великим об’ємом позитивних емоцій. Отримав запал до життя, справді це щось таке незбагненне, завдяки якому хочеться жити. Ще їхавши до Києва, мені вночі приснився сон – цікавий сон, після якого виступив піт і пробрали мурашки. Той сон, мабуть, доведеться згадувати все життя. Я знав, що буде новий етап в житті, дуже цікавий етап. – Скажіть, ви б хотіли, щоб ваша донечка успадкувала вашу любов до медицини і обрала професію лікаря? – Так, я впродовж тривалого часу намагаюся дати щось донечці, якийсь напрям, розуміння того, що є на цій стежині. Але я, на жаль, а в якійсь – ні, бачу, що задатків саме до цього у дитини немає. Вона полюбляє інше, і я її підтримую. Моя донька закінчує гімназію “Рідна школа” ім. М.Шушкевича. Треба віддати належне цьому закладу, який дає ґрунтовні знання своїм вихованцям. Я все їй казав: “Основне, щоб тебе навчили вчитися в житті, тобі буде замало того багажу знань, який ти здобудеш у школі. Треба навчитися бути дисциплінованою, тому що життя – дуже нелегка річ. Якщо навіть під час навчання буде важко – потім буде легше. – Віталію Франковичу, що ціните в людях? – Щирість, дружні стосунки, які у наш час, в силу соціальних процесів, що відбуваються, не надто здобуваються, а здобуваються нелегко і відточуються у житті тривалим часом. Ціню впевненість, відвертість, і обов’язково – доброту. Добро повинно бути у всіх починаннях. – Назвіть три епітети, які можуть вас охарактеризувати? – Як каже мені дружина – твердий по характеру, цілеспрямований і добрий по натурі. – Яка у вас мрія? – Надмірних мрій я у житті не кладу. Зараз живу мріями стосовно майбутнього своєї доньки. Хочу одночасно, щоб життя було у нашій країні більш стабільнішим і кращим, тому що наші люди цього варті. Події трохи більше ніж дворічної давнини показали, що наш народ може бути цілеспрямованим і наполегливим. – І традиційне запитання, що побажаєте читачам нашої газети? – Бажаю тільки добра, міцного здоров’я, кращого життя, обов’язково щирих і веселих усмішок! Ірина Зенчак-Гулька Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=413 |