A A A
Розмір шрифта: Фотографія – це завжди пам’ять. На цьому фото зафіксована найщасливіша мить у житті Бакалюса Михайлика. У той день, коли він позував перед фотооб’єктивом, щастя переповнювало його: безліч подарунків, поцілунків і уваги. 20 листопада 2006 року йому виповнилося чотири рочки.

Все в цей день все було для нього особливим: і святковий торт у вигляді хатинки, який принесла йому хресна мама, і свічки на торті, які так приємно було задути одним махом, і омріяна машина з пультом управління... Ну, що може бути кращим?! “Бабусю, сьогодні найщасливіший день в моєму житті!” – із захопленням вигукнув тоді Михайлик. Його очі світилися неймовірною радістю і захопленням. “Михайлику, - поблажливо відповідала ще молода бабуся Марія, - це тільки початок, ще дуже-дуже багато буде щасливих днів у твоєму життя.” “Ні, - не вгавав хлопчик, - цей день – найкращий”.
..Хто б тоді міг подумати, що життя готує трагедію, котра болем зломить їхню усю дружню сім’ю, у якій спільно проживають його тато і мама, бабуся і дідусь, прабабуся Надя і улюблена сестричка Настуся. Хто б міг подумати, що смерть застане хлопчика тут, майже на подвір’ї будинку? Цього передбачити не міг ніхто... Але це вразило усіх: на місці Михайлика міг бути будь-хто... Адже потрапив він у відкритий люк пожежної водойми...

З чого починалося

15 березня, у четвер, мама Михайлика привела з дитсадка. Весна дихала манливим повітрям і йому хотілося погратися ще трошки на подвір’ї. Зважаючи на те, що на вулиці гуляло багато дітей, а Михайлик був вже більшим хлопчиком, пані Наталя піддалася на благання сина, котрий ще ніколи так наполегливо не просився. Тим більше, що балкон з їхнього третього поверху виходить на подвір’я, а вдома ще маленька Настуся, молодша Михайликова сестричка зачекалася. У дівчинки важлива пора у житті – прорізаються зубки, і від цього спокою не має ніхто в сім’ї.
Михайлик же знайшов компанію хлопчаків і став гратися із семирічним Віталиком з сусіднього під’їзду. Починало вечоріти. Близько о 18 год. 30 хв. виглянула з балкона мама Віталика і наказала, щоб той негайно пішов додому. Віталик пішов. Коли підіймався сходами до свого помешкання, розминувся з іншим хлопчиком, котрий саме спускався сходами вниз. Про це стверджує бабуся покійного Михайлика. Адже майже одразу стали шукати свого онука Михайлика і розпитувалися у всіх. Обидвоє хлопчаків-свідків сказали, що в різний час бачили як Михайлик йшов на горб, де того дня один старенький дідусь палив вогнище (саме там була пожежна водойма, у яку впав хлопчик).
Проблема в долі секунди. Адже ще десять хвилин тому мама Наталя виглядала й бачила, що її син грається з хлопчиком, а одразу ж виглянувши вдруге, хлопчика на подвір’ї не побачила..

Це важко згадувати

Згадує бабуся Марія:
– Наталя, моя невістка, стала кликати Михайлика, але він не відзивався. І тут враз, мабуть, щось недобре відчуло її материнське серце, рвучко вибігла на вулицю... Це якось раптово було. Я спочатку не зрозуміла. Але чую, на вулиці і мій чоловік Володимир, котрий якраз повертався від молодшого сина, і собі став гуками за Михайликом. Я вибігла теж.

Михайлика не могли знайти

За свідченням семирічного Віталика, Михайлик мав якийсь патичок і хотів його вкинути у вогнище. А за словами іншого – той бачив, як хлопчик ішов до того злощасного горба (так люди поміж себе називають водойму). За словами мами Михайлика і бабусі, те, що хлопчик був на горбі і зразу зник, бачила сторож сусіднього дитячого садка №9. Але остання подумала, що дитина повернулася назад, бо за кущами, які там ростуть, нічого не видно.

Сусідка Тетяна, мати Віталика:
– Коли я Віталика з подвір’я покликала додому, буквально за 10 хвилин прийшли Михайликові родичі. Шукали хлопчика. Тоді й не подумалося нічого страшного, бо на подвір’ї я ще бачила наших дітей разом. Коли б знала, що так станеться, була б і Михайлика покликала чи попоросила б Віталика, щоб відвів його додому.
Загалом, Бакалюси – це дуже хороша і дружна сім’я: батько – програміст, мати – технолог, бабуся – головний бухгалтер – цілком пристойні люди. Хлопчик у них був дуже жвавий і вони ніколи-ніколи не залишали його без нагляду. Ніхто б такого подумати не міг, що так станеться.
Того дня велося прибирання на нашій території будинку, і на тому горбі один дідусь палив сміття. Чому Михайлик пішов туди? Хто тепер може сказати? Може приваблювало його те вогнище?..
Загалом, я до того горба ніколи не ходила, там вже все поросло кущами, хащами, але знаю, що наші старші діти раніше каталися там на санках. Що там є відкритий люк – не знала.”

Мар’яна, сусідка, молода мати, що гуляла з дитиною на вулиці:
– Я не бачила того, як це сталося і коли. Мені лише потім переповіли. Але це страшна біда, бо Бакалюси своїх дітей пильнують, по черзі з ними гуляють... Я завжди це бачила.

Сусідка Люба:
– Я прожила в цьому будинку шістнадцять років, і про те, що на тому горбі, де є пожежна водойма, є якийсь відкритий люк, не знала. Горб – та й горб, чого туди ходити? Там зарослі хащі. Є такі люди, які висипають туди сміття. Про відкритий люк, думаю, багато людей не знало. Тому дуже глибоко співчуваю своїм сусідам.

Пані Наталя, мати загиблого Михайлика:
– Я ніяк не можу зрозуміти, чому цього разу палили сміття на тому горбі? Бо вже багато літ підряд ми палимо сміття в іншому місці. А про те, що там є якийсь люк, ми ніхто й здогадатися не могли, бо ніколи туди не ходили.” (Пожежна водойма є трошки в стороні від даного будинку, і за нею вже далеко немає жодних будівель – тільки пустир – Авт.).

Найгіршого не чекали

Як виявилося, про те, що на водоймі є відкритий люк, знали здебільшого старші хлопці, мешканці будинку старшого віку якось ним не переймалися, і не цікавилися, що за тими хащами. Родичі хлопчика – не виняток. Вони ніколи й не могли подумати, що на подвір’ї, котре є трохи віддаленим від дороги, їхню дитину може спіткати лихо.
Тому дитину шукали довгий час, не могли й подумати про біду. Можна тільки поспівчувати дідусеві Михайлика Володимиру, котрому довелося спускатися у глибоку водойму і витягати з води свого першого і найдорожчого онука. В дідуся наручний годинник зупинився на позначці 19 год. 10 хв. О пів на двадцяту хлопчика без ознак життя витягнули з води. Пробували робити штучне дихання. Та де там...
Сім’я навіть не знає того чоловіка, який підхопив хлопчину на руки і поніс додому. Кажуть, що той чоловік із сусідніх Переходів. Тоді в повітрі стояв стиснений всепоглинаючий людський біль і голосіння. Рвало душу. Люди з довколишніх будинків збіглися на чужу біду, яка могла стати бідою кожного. Усі це розуміли.

А рана не гоїться...

Надто багато у нас буває відкритих люків. І чомусь на це ніхто не реагує. Можливо вартує дослухатися до зболеного слова молодої матері, що стоїть у суцільній жалобі, бо її дитина впала у один з таких. Пані Наталя Бакалюс: “Я розумію, що мені сьогодні моєї дитини вже ніхто не поверне. Це вже наш біль до кінця життя. Але чому сьогодні не приймуть міри і не позакривають ті злощасні люки, які є по місту? Хіба це проблема лише сьогоднішнього дня? Нині н естало моєї дитини, а завтра може ще чиєсь дитя, як не покалічиться то, не дай Боже, загинути. Не бажаю нікому такого пережити, що переживає наша сім’я. Тільки ось маленька Настуся нас ще тримає. Але чому наша влада не думає про наших дітей, про їхню безпеку? Чому не дбають про облаштування дитячих майданчиків? Де наші діти мають гратися? Ось ми своїми силами, за власні кошти, створили тут дитячий майданчик, а чому не думають ті, хто це повинен робити сам?..”
...З ініціативи пані Наталі та її однодумців і справді створили чудовий майданчик, на заздрість усім, але відкриті люки?.. Хто з ними повинен боротися? І мова йде не про те, щоб когось викрити чи звинуватити, мова про інше – це не повинно повторитися. Кого покарати, нехай шукають правоохоронні органи.

...У суботу ховали хлопчика. Людей зійшлося немало. “Навіть не вірилося, - зазначає пані Марія, - бабуся, - що стільки є хороших людей. Чужі люди приходили до хати і висловлювали співчуття, дехто залишав гроші, говорив, що це єдине, чим можуть допомогти”. Велику вдячність за моральну підтримку від перших днів родина Бакалюсів висловлює медсестрі травматологічного відділення райлікарні Ірині Ріць. Ця незнайома жінка надзвичайно допомогла і підтримала родину у біді. Дякують колективам Ощадбанку, хлібозаводу, інвентарбюро і водоканалу. Одночасно висловлює вдячність усім сусідам та близьким. А люд, в більшості, справді добрий у нас. Поки родина займалася похоронами хлопчика, Настуня дві доби перебувала на сусідах... Вона привикла, що братик, як тільки прокинеться, біжить до неї гратися, і у свої рік і три місяці ходить тепер від кімнати до кімнати, кличучи його: “Мі..., Мі...”. І не здогадується, що Михайлика на цьому світі вже нема. Він став ангелом. А міг би ще жити і жити. Вже вмів по складах читати, рахувати до десяти і назад, додавати і віднімати в межах десяти, мав добру пам’ять... Але... Але комусь були так необхідні кришки від люка, що хлопчик втратив життя у темряві...
Дивує багато: кому потрібні кришки від люків? Чому пункти прийому металобрухту не повідомлять правоохоронні органи про те, що хтось їх здає? Адже ніхто не несе кришку від люка зі свого дому. Це ж зрозуміло. Подібних запитань можна задавати багато...
Як зазначив головний спеціаліст з охорони праці управління праці і соціального захисту населення Чортківської РДА Петро Денека: “Вже в п’ятницю вранці працювала комісія, у складі якої були представники з надзвичайних ситуацій, прокуратури, експерт з органів внутрішніх справ та міської ради. Обслідували місцевість. Дане пожежне водоймище глибиною 4 метри дійсно було відкрите. Люди стверджують, що в такому стані воно десь 1,5 роки.
Сьогодні, у зв’язку з розпаюванням, не відомо, кому належить ця водойма. Коли не знайдуться власники, згідно Закону України “Про охорону праці” відповідати буде міська рада. Поки що детальніше нічого не можу сказати, комісія працює”. На фоні біди коментарі спеціалістів просто тьмяніють... А хто за це відповість? Тільки шкода, що цей світлий паросток життя ми таки не вберегли...


Олександра Іванців