A A A
Розмір шрифта: 9 березня – День народження нашого Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка. Брати інтерв’ю у такий день – це, безперечно, відповідальність. Однак Шевченко у мене асоціюється із вчителем української мови та літератури, моєю колишньою колегою, яка нині на заслуженому відпочинку, – Марією Володимирівною Рудою.

Пані Марія сьогодні опікується своєю мамою, котра із рідних Чорнокінців переселилася до доньки, – 87-літньою Юлією Пожарнюк. Про останню я чула багато від інших людей, і знала – нам варто поспілкуватися.
Як і належало, того дня ми зустрілися на мітингу пам’яті Тараса Шевченка, котрий відбувся на центральному майдані Чорткова. Зустрілися з обома: з панею Марією і її мамою. Тому наше інтерв’ю, що тривало у гостинній і затишній оселі, де нині мешкають такі цікаві жінки, було з обома героїнями.

– Пані Маріє, коли я беру до рук томик Т.Шевченка, чи згадую про нього, у мене завжди виникають асоціації саме з вами. Скільки літ ви віддали педагогічній ниві?

– Сорок два роки. Асоціації у вас такі мабуть тому, що ми і працювали разом, і спільно організовували літературні вечори.

– Стаж ваш немалий. А як загалом стелився професійний шлях вчителя словесності?

– Я мріяла бути вчителем завжди змалку і дуже любила свою професію. До речі, розчарування не було ніколи. Цю любов я й своїм дітям передала Наді і Володі.
Закінчила я наше Чортківське педагогічне училище з червоним дипломом. А вже як вступила до Львівського університету на факультет української філології, то вже була одружена і мала двійко дітей.
Спочатку працювала в школі-інтернаті, потім трошки в гімназії, а як відкрилася “сьома” школа – то пішла викладати туди. Знаєте, коли я працювала в інтернаті і одночасно навчалася в університеті, то в ті часи не було такого, як тепер, що має бути обов’язковою вища освіта для педагогів. Тоді не дуже охоче відпускали з роботи, щоб їхати на навчання. Але я хотіла здобути вищу освіту і – здобула, хоч було нелегко.

– А не було думки, щоб залишити це все?

– Ні, ніколи. Це було моє. Справді, без всякого пафосу. Не раз зустрічаю своїх колишніх учнів на вулиці. Запитують: “Як ви там, Маріє Володимирівно?” Запрошую: “Приходьте, побачите”. – І до цих пір приходять до мене в гості...

– Кажуть, що вчителі обов’язково мають бути нервозними, дається взнаки робота із неслухняними дітьми?

– Та чому. Я такого не знаю.

– На зорі нашої незалежності, ви дуже багато зусиль приклали для національного виховання підростаючого покоління. Це – творчі вечори, не тільки на район, а й на область: Тараса Григоровича Шевченка, Уласа Самчука, Василя Стуса...

– Ми тоді вперше спробували такий варіант Шевченкового вечора, коли поезію Кобзаря читали вчителі словесності. Це дуже тепло сприймалося учнями і вони намагалися не відступати.
Пригадую, на початку 90-х рр.., однієї моєї учениці, не було в школі. У оправдання за своєю відсутністю, дівчинка переповіла, що їздила з батьками на перепоховання Василя Стуса. Тоді мене це так вразило, що я вчитель, і нічого про це не знала. Так я собі постановила, що обов’язково проведу вечір пам’яті В. Стуса. В ті часи ще не так було багато матеріалів про нього, доводилося вишукувати з газет, але вечір вдався. Були дуже схвальні відгуки.
Такого було чимало. Головне, що все це залишилося в пам’яті моїх учнів і тих вчителів, які з району чи області були присутні. Думаю, зерно впало у благодатний грунт і добром проросте.

– Я пригадую українську світлицю, задбану вашим ентузіазмом у загальноосвітній школі №7 міста...

– Так, це справді був куточок нашої української автентичності. Скільки там було унікальних відреставрованих речей, вишитих подушок руками моєї матері, старовинні меблі, піч, братрура, старовинні предмети для прання білизни, прядіння, образи...
З кожною із цих речей пов’язана особлива історія. До цього долучалися і моя родина, і родичі моїх учнів та й самі діти. А які пам’ятні записи поважних відвідувачів світлиці були записані у книзі вражень. Багатьох з цих людей вже нема в живих...
Про те, що світлицю знищили, я дізналася випадково. Фактично як пішла на пенсію, так і “пропала” світлиця. Адже колись приїжджали журналісти з області і стверджували, що вона є найкращою в області... Тепер це мій біль. Шкода, що так сталося. Чомусь навіть не захотіли мене про це повідомити. Лише недавно Михайло Дмитрович, завідуючий шкільною бібліотекою, зателефонував і попросив, щоб я дала згоду помістити старовинний образ у бібліотеці. Від нього дізналася, що світлиця вже давно немає...

– Пані Маріє, знаю, що таку любов до України ви успадкували від своїх батьків. Знаю, ви всією сім’єю майже щороку їздите в Умань на могилу закатованих в’язнів з чортківської тюрми...

– Так. Для такої поїздки навіть приїжджає моя донька Надя з Канади... Ми справді туди їдемо помолитися, віддати динину пам’яті полеглим. Там похований мій батько – Володимир Пожарнюк. Минулоріч там були і, як будемо живі-здорові, цього річ не проминемо.

– Пані Юліє, пам’ятаєте ті дні? Як вашого чоловіка забрали до чортківської тюрми?

– Він був секретарем у селі. То був червень 1941 рік. Записували до армії людей. А не всі хотіли йти... Один чоловік втік докладно не знаю причини, тільки одного разу прийшли і сказали: “Нам тебе треба...” – і забрали. Один чоловік сховався за парканом і те чув.
У липні, того ж 1941 року люди в селі стали говорили про те, що будуть наших з тюрми вести степом через село Лосяч. З Чорнокінців до Лосяча недалеко. Ми, чиї рідні були засудження, рушили туди. Хтось з людей дав наказ зносити каміння і перегороджувати дорогу. Так і зробили. Вийшло дві таких барикади. Бачимо: ведуть. Спочатку йдуть чоловіки потім – дівчата, жінки, багато з них у гуцульських киптариках, а за ними далі – чоловіки. І в кожного за плечима були якісь рюкзачки, кожен щось ніс. Усю колону оточували озброєні конвоїри. Страшно було на це дивитися...
Коли колона дійшла до барикад, конвоїри стали у нас стріляти. Люди стали, ховатися попід паркани, щоб тільки не в поле... Бо здожене куля.
Розігнавши тих, хто прийшов попрощатися з в’язнями, одразу ж барикади були розгорнуті. Напевно вони мали відповідну техніку. Я не бачила цього.
Тоді вдома в мене залишався наш однорічний синочок Славчик, а я вже носила під серцем Марійку, яку через сім місяців народила на католицьке Різдво.

– Чи вдалося тоді серед в’язнів побачити чоловіка?

– Колона була дуже велика. Я дивилася, шукала його очима, але не знайшла. Якби бачила, то там би ся лишила.
Пізніше мені одна жінка з нашого села переповіла, що шукала очима в колоні свого чоловіка – не знайшла. В’язні здебільшого були зарослі, бо не голилися. Вона бачила мого Володимира, бо він ще “свіжий” був, його можна було ще впізнати. То він їй також подав рукою знак, що впізнав і... пішов (жінка плаче... – Авт.). Ще якийсь чоловік вклонився їй, але вона його не впізнала.

– Як Ви справлялися з дітьми одна?

– Ми з чоловіком жили в його матері. Тяжко мені було там. Тому дитину я не хотіла родити у хаті свекрухи.
Як почула, що починаються пологи, зібралася і пішла через поле до своєї середньої сестри. А то зима була, холодно. Йду. Важко мені. Тут підійшов один чоловік, його також потім знищили червоні пізніше в Пробіжні, і сказав, що мене проведе. Я відмовлялася. Але він настоював: “Ти сама не дійдеш”. А тоді, коли довів мене до хвіртки, відкрив її і мовив: “Ну, тепер вже йди...” І так я добралася до своєї Гані, сестри. Пізніше так сталося, що Марійці довелося в моєї сестри не тільки народитися, а й жити...
Похрестивши Марійку , я знову повернулася до свекрухи, але довго я там не жила.

– А де ви жили?

– За німців дали мені з дітьми одну хату, яку покинули євреї. Там в тій хаті я собі й термін і заробила.

– Як це сталося?

– Діти моєї старшої сестри значилися сиротами, бо вона давно померла. А її син був у повстанцях і тяжко хворів. Я дізналася про це і привела його до себе додому, викопала в хаті криївку під підлогою і там його переховувала. Хтось видав. Прийшли більшовики до хати. Я як побачила, що один став на підлогу і почав ногами пробувати на міцність її і заглядати – вже здогадалася про що йдеться. А він до мене каже: “Сокиру, маєш?” Ну, що я могла відповісти? “Маю”, - кажу. А у самої душа в п’яти пішла. Вхопила малого Славчика (Маруся була в мами), і давай втікати. Пересадила малого сусідам, третя хата від мене, через пліт, і тільки крикнула: “Рятуйте мені дитину!”
Переховувалася. Але вже мене шукали. Кругом були вивішані листівки про те, що мене розшукують. Що я мала робити? Пішла і замельдувала сама. Прийшла до рідних попрощатися, а Маруся плаче: “Мамо, я вже вас більше не побачу...”
Так мій син, він тоді тільки пішов до школи, залишився жити у свекрухи, а Маруся жила в моєї сестри. Її там любили. У сестри було багато й своїх п’ятеро, але мою дитину не ображали. Мій швагер, сестри чоловік, дуже добрий був. Так дали моєму племіннику 25 літ, але де він потім подівся – не знаю. Нестало його пізніше. А мені, за то що переховувала, дали так само. Мене ув’язнили у 1948 році. Відбувала я свій термін Мордовських таборах. Але не жалію ніц. Я в організації не була, лише переховувала хворого племінника, але мені потім, ніби якось легше на душі стало, бо стільки нашого люду безневинно було замордовано. Я все собі пригадую, як вели колони наших людей на Умань, скільки то там було бідних старичків, яких засудили через їхніх дітей, два священики я бачила, молодесеньких дівчаток...Все те і донині перед моїми очима...
А ще я проминула. У 1945 році, на вишці (на стриху) переховувалися повстанці. Їх тоді усіх одинадцятеро повбивали. В той час застрелили мого брата Івана Слоня і ще двох хлопців братів Сорокопудів і закопали їх на стервиську (там де поросят тримали). Вночі я з двома дівчатами викопали їх. Помили. Я вбрала брата у вишиту сорочку, а тих двох не було в що, то загорнули в білу матерію, склали на возик і повезли хоронити на цвинтар. Привезли на цвинтар. Дивимося, - якась тінь до нас просувається. Спочатку налякалися. Аж потім, бачу, а то мої мама старенькі йдуть.
Кажуть: “Дайте-но най раз подивлюся”. Подивилися. Погладили брата і кажуть: “Скоро ховайте, аби ніхто не видів”. Прийшли ми додому. Голодні, промерзлі, бо то був квітень місяць. Полягали спати. Чуємо, хтось стукає. Думали, що за нами прийшли. А то були хлопці-повстанці і серед них, видно, був один студент, просили щоб їх нагодувати і переховати. Але в мене нічого в хаті не було, бо то поки ми ходили і то все ладнали, щоб поховати хлопців, минуло немало часу. То я зібралася і босоніж повела їх через поле. Йшла боса, бо чоботи мене натерли...
То чи могла я інакше на те все дивитися, коли побачила як бідує наш народ?

– Ви відбували покарання в таборах, пам’ятаєте, як звільнилися?

– То було як Сталін помер. Вже був кінець п’ятдесятих років. Не тільки мене одну звільнили, а багатьох. Їхали ми через Москву. Наші ходили дивитися на метро, але я не йшла. Не було здоров’я. Тоді вже четверту категорію, то так як би інвалід.
Їхала з багатьма визволеними аж до Гаденківців. А там трафилася додому машина. Зразу пішла на цвинтар. Того року померла моя мама. Сестра писала мені де поховала. То я ходила попрощатися.
Повернулася додому, до сестри: залишала дітей маленькими, а тут застала дорослих... Марійка була вже в десятому класі... Це все тяжко передати...
Звільнившись, працювала в колгоспі. Діти одружилися, збудували хату і ми в неї перейшли від сестри жити.

– Пані Юліє, я знаю, що ви особисто знали Петра Харчука – “Бистрого”, і тепер часто ходите до його пам’ятного знака...

– Ми з ним вчилися разом. Він також з Чорнокінців. У нашій школі було мало учнів і були зведені класи, того ми вчилися разом. Він був дуже культурний і вихований хлопець. Про нього я можу сказати тільки все добре, а злого – нічого. А то що йому потім закидати, що він був спочатку в одній армії, а потім – в другій, то він все говорив: “А яка мені різниця, де ворога бити...”

...Наша розмова була цікавою і довгою. Пані Юлія, незважаючи на свій поважний вік, має добру пам’ять. Ще переповідала про “Бистрого”, читала багато віршів повстанців, які досі знає напам’ять. Її любовно сприймає уся родина, горнуться до неї, слухають її, бо, воістину, ця жінка – жива історія нашого краю. Тому і нащадки її є палками патріотами України.


Леся Легіт