A A A
Розмір шрифта: Україна . . . Край чарівної краси, край хліба і сонця, край звитяги і лицарства . . . «Садок вишневий коло хати», «широколистіїї тополі» і «сині гори за Дніпром», «пишається над водою червона калина», «соловейко в темнім гаї сонце зустрічає». Шевченкова Україна – оспівана щирим, люблячим синівським серцем.

Ще підлітком жорстока доля розлучила Тараса з рідною землею, з тим найкращим селом, де його повивала мати, гірко кленучи свою долю, де пізнав він перші радощі і перші прикрощі, де сиротою поневірявся в наймах. Розлучила, закинула в далекий похмурий Петербург, де так просто було забути рідну мову, мамину пісню, відцуратися батьківського звичаю. Але ж ні! Україна, далека, недосяжна, жила в поетовому серці, манила його своїми ясними зорями, тихими водами, оживала щемливими спогадами дитячих літ, хвилювала своєю минувшиною.
Більше того - з любові до рідного краю, з туги Шевченка за Україною і народилися його перші думи – пісні:

Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько.

Всією душею рвався поет на Батьківщину, у мріях-словах вимальовував її прекрасний образ. Та коли після багаторічної розлуки врешті побував в Україні, то був вражений страхітливим становищем кріпаків, хоч кріпацьке лихо не було для нього новиною. Туга, жаль за Україною змінюються в його творах болем, гнівом, стражданням, ненавистю до гнобителів:

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

Доля України хвилює Шевченка, воскрешає в його творчій уяві славні сторінки історії. Згадуючи давню славу, оспівуючи волелюбність українського народу, він звертається до сучасників з палким закликом:

Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать.
Поетові-патріотові прикро, що
… заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла.

Він гнівно докоряє поганим правнукам славних прадідів за те, що покірно ходять в ярмі, що забули, чиї вони сини, що відцурались своєї мови, свого народу. А матір Україна, безталанна вдова, жде не діждеться

… Поки сонце встане,
Поки твої малі діти
На ворога стануть.

Шевчнко прагне, щоб з його слів виросли «ножі обоюдні». Він впевнений, що

Встане Україна
І розвіє тьму неволі…

І навіть перебуваючи в казематі, знаючи, що царська кара буде жорстокою, поет не думає про свою долю, а звертається до своїх побратимів:

… брати мої,
Україну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.

Йому однаково, чи пам’ятатимуть його на Україні, чи ні, але цілком не однаково,

… Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

І там, далеко, в прикаспійських степах, в умовах нелюдської солдатської муштри спогади про Україну були для Шевченка єдиним джерелом сили, мужності, незламності. Часом навідувався до поета розпач, що не доведеться йому більше побувати на Батьківщині:

Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить…

Та ні на хвилину не зрікся син України своїх переконань, своєї палкої муки-любові до матері-страдниці. Знову і знову оживала вона у всіх своїй величі і красі перед духовним зором поета, і мережились захалявні листочки словами зворушливої ніжності до Вітчизни і непереможної віри у її щасливе прийдешнє, бо

…кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна…

У мріях Шевченко бачив той час, коли в Україні не зостанеться і сліду панського, а «у селах у веселих» щасливо заживуть трудящі люди. Він так бажав, хоч на схилі літ оселитися в хатині над Дніпром, щоб «лани широкополі і Дніпро, і кручі було видно». Та не судилось поетові таке звичайне людське щастя. Лише по смерті оселився він в Україні, на високій горі над Дніпром. Оселився навічно у людських серцях, у пам’яті народній. Його ім’я, його слово сьогодні у всіх на вустах. Кобзар – то прапор національного відродження українського народу. І доки житиме на землі хоч один українець – лунатиме голос Шевченка.


Віра Дереворіз,
викладач Чортківського державного медичного коледжу