A A A
Розмір шрифта: Українські землі були розділені між ворожими державами сотні років. І тому Перша Світова війна 1914-1918 років точилася на українських землях. А українська революція 1917-1918 років була наслідком війни. Власне тоді народилися дві національно-демократичні держави: у листопаді 1917 року – УНР, у жовтні 1918- ЗУНР. Постало питання про утворення єдиної соборної України.

16 січня 1919 року галицька делегація у складі 26 осіб, очолювана Л. Бачинським та Д. Вітвіцьким, подалася до Києва 22 січня у столиці України на Володимирівській вулиці перед Софіївською площею була споруджена тріумфальна брама, прикрашена блакитними і жовтими стрічками. Біля входу до Собору Святої Софії зайняли свої місця офіційні представники ЗУНР, до яких приєдналися члени Директорії, Котеринославський архієпископ Агапіт і п'ять єпископів УПЦ. Залунав гімн “Ще не вмерла Україна”. Член Дирикторії Ф. Швець оголосив Універсал ДиректоріїУНР, де йшлося про злиття одірваних одна від одної частин України.

Із спогадів державного секретаря закордонних справ Західноукраїнської республіки, доктора Лонгина Цезельського:

“Надворі стояла зимова погода та кріпкий, аж сивий мороз. Снігом вкриту величезну Софійську площу залили маси народу. По боках площі військо, а саме ніші Січові Стрільці, які у франзузьких шоломах виглядали ще кремезнішими. Вони утворили чотирикутник, призначений для духовенства і представників держави чи обох, уже зфедерованих держав. Від цього чотирикутника йшов військовий шпалір аж до воріт Софійського собору. В чотирьох рогах площі видніли високі трибуни для окличників. Українські прапори лопотіли на вітрі у високих щоглах.
Ось так виглядала Софійська площа, коли в годині 12-ій вполудне ми, західноукраїнська делегація в силі 65 осіб, а так само Директорія та цілий придніпрянський уряд і штаб, заїхали на неї військами, самоходами. Директорія, придніпрянський уряд та штаб стали лицем у сторону Великої Володимирської вулиці, а наша галицько-буковинська делегація навпроти неї. Проти себе стояли, уосіблені тими двома групами, предствники двох українських земель, що від сотень літ розділені були лихою долею. Оригінальний це був вид: по галицькому боці – переважно селяни у своїх місцевих ношах, по боці придніпрянців – самі інтелігенти. По галицькому боці старші люди, деякі сивоволосі; по боці придніпрянців відносно молоді люди. Між галичанами я був один із наймолодших; між придніпрянцями– Чехівський, Винниченко, Петлюра та Мартос – хоч дещо молодші від мене – були найстаршими. З одного боку – політично зрілі люди різних станів народу; і з другого – революційна, молода, політично зелена інтелігенція...
Та ось залунала команда почесного куреня: Позір!” і прапор його схилився до половини. Десь на Печерську, у фортах, залунав у тій хвилині перший гарматний постріл. Мабуть, Софійська площа получена була телефоном із батеріями на Печерську. Ось так, ті гарматні постріли лунали через ввесь час церемоній, щоразу в певних відступах. Рівночасно з першим пострілом загули дзвони на Мазепинській дзвіниці Софійського собору. З великої брами собору вийшла церковна процесія: тяжкі, золототканні корогви, блискучі патериці, духовенство у святочних ризах: диякони, ієреї. Між ними архиєрей Агапіт,архиєпископ Катеринославу, високий, кремезний мужчина з буйною сивиною перетиканою бородою. На кілька кроків від нас і від Директорії та її почту процесія задержалася. Всі ми зняли шапки.
Тепер д-р Лев Бачинський, як віце-президент Української Національної Ради і голова нашої делегації почав церемонію. Він сказав:
“Світла Дирекціє і Високий Уряде Української Народної Республіки! На цій історичній площі столичного города Києва стаємо оце ми, законні вольним голосом нашого народу, вибрані представники Західної України, а саме Галичини, Буковини та Закарпатської Руси, й доносимо вам, і заявляємо прилюдно перед усім світом і перед лицем історії, що ми, український нарід західноукраїнських земель, будучи однією кров'ю, одним серцем і однією думкою з усім народом Української Народної Республіки, власною нашою волею хочемо й бажаємо обновити національно-державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а до якої стреміли наші великі гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Від сьогодні Західна Україна лучиться навіки з Великою Україною в одно нерозривне тіло, соборну та суверенну Українську Державу!”
А тепер наведу деякі факти того, як події Соборності – 22 січня 1919 року торкнулися нашого краю. Понад 10 тисяч людей зібралися того дня у Чорткові. Урочистості відбувалися на площі біля церкви Святої Покрови. Сюди прибули селяни навколишніх сіл. Над вічем майоріли гасла: “Слава вільній Україні!”, “Слава Українській державі!”, “Геть іноземне панування!”. Патріотичні промови виголосили колишній посол до австрійського парламенту Олександр Колесса, адвокат Остап Юрчинський, священик о. Матвій Черник. Містом пройшла патріотична процесія, попереду якої несли портрет Т. Шевченка. А увечері в парку старого Чорткова, де зараз собор Верховних Апостолів Петра і Павла, відбулося громадське зібрання та концерт.
Шановні співвітчизники! Пам'ятаймо про цей величний та героїчний день своєї історії! Бережімо як зіницю ока свою Соборну, вільну і незалежну Українську державу!


Ольга Чорпіта,
старший науковий працівник Чортківського районного краєзнавчого музею