A A A
Розмір шрифта: Мігрують люди з різних причин: зміна клімату, роботи, одруження, бажання заробити більше чи утекти від жахливих умов існування. Саме останнє змусило Світлану довгими ночами мріяти про заокеанські простори і хоч якесь пристойне життя. З чоловіком розлучилася ще після народження доньки, а їй вже 9. Робота – ніби й нормальна, платять порівняно з іншими теж непогано та на розкоші розраховувати не доводиться. Мріяла Світлана не просто так, а тому, що її найкраща подруга дитинства і студентських років Інна вже шостий рік телефонує з далекої Америки і обіцяє забрати Світлану з донькою на постійне місце проживання в США. Вона гордо розказує про їхнє помешкання, яке переповнене різного виду побутовою технікою, круті автомобілі, про недавні відвідини Дісней-Ленду, від якого їхня Катруся була просто в захопленні. А що вона, Світлана, може дати своїй Дашці в маленькому провінційному містечку? Звісно, їжа і одяг не були ще проблемою, але все інше... Дашка росте і вступати кудись буде потрібно, а за що – все платне?

“Ось вчора знову зателефонувала Інка. Крім стандартних запитань про усіх подруг, їхнє улюблене кафе, що в парку і лавочку, що вже давно потребувала ремонту, вона голосно і виразно сказала, що вони з чоловіком висилають нам документи на виїзд. Зелена карта ще потребуватиме деяких формальних відвідин, але в цілому ми вже однією ногою в Америці. Іра! Моя Дашка теж побачить Дісней-Ленд! З яким ентузіазмом я вивчала англійську на домашніх уроках в подруги, як я вірила в наше щастя!”

Облом – не перелом

“Але, як кажуть, облом – не перелом, можна жити дальше. Моя Даша на відріз відмовилася їхати в Сполучені Штати. Вона плакала ночами, не розмовляла зі мною днями, погіршилися оцінки в школі, а на її вустах ніколи не було щасливої дитячої посмішки. Я кожного дня переконувала дочку, що це велика перспектива – вчитися в Америці. На що вона ще більше замикалася в собі. На мою пропозицію побачити Дісней-Ленд, Дашка дуже по-дорослому сказала, що наші поламані атракціони її приваблюють на багато більше, бо тут – її друзі і Санька... Однокласник Сашко завжди допомагав Дарині з математикою, але я думала, що це тільки ось така дитяча дружба... А виявилось, що це – дитяча любов.
На рахунок друзів, то я переконувала свою п'ятикласницю, що в Америці у неї буде так як у телесеріалі “Беверла-Хіллз”, знаючи, що вона зачарована тим фільмом. Дашка ніби й змирилася з від'їздом, але радості від того у неї не побільшало. У мене почалося бурхливе життя: підготовка документів, черги у різних інстанціях, пакування речей і прощання з друзями, колегами, сусідами, родиною. Ну що мене може тримати тут? Особистого життя – ніякого, Дашка – ще мала, вона скоро звикне до нового життя та й Катруся Інни їй допоможе – майже однолітки. А там вступить Дашка у коледж, зробить кар'єру... Ой, замріялася як! А ще Інки Толик має неодруженого колегу-американця, якогось Боба Шелфілда, з яким обіцяють познайомити. Буду міссіс Шелфілд! Звучить прикольно.

Ну Бог з ним, з тим горіхом!

“Після прощальних вечірок я втомилася, а заснути так і не змогла. Лізли в голову різні речі: батьки, яких доведеться покинути надовго, а вони вже не першої молодості і я в них одна-однісінька дитина, на яку вони покладали усі надії; подруга з першого поверху – Алінка, яка завжди і у всьому потребує моєї підтримки, бо дуже слабохарактерна; і горіх – так, горіх, який виріс дуже високим і міцним під моїм кухонним вікном. І тут я зрозуміла, що ніколи не побачу горіха, який завжди тримав холод влітку, дарував чудові плоди восени і зачаровував своєю красою у білому сніговому вбранні взимку.
Коли був вітер, горіх завжди легесенько постукував в шибки і заспокоював мої розхитані нерви, а ще – по цьому горіху до мого вікна лазив колись мій коханий хлопець, а потім не дуже хороший чоловік, колишній чоловік і тато Даші. А що це я про нього згадала? Він давно успішно одружився і забув про свою крихітку Дарину. А горіх? Ну Бог з ним, з тим горіхом! Через нього буду страждати, посаджу щось подібне в Штатах та й по всьому.

Заздрять, мені заздрять...

Заснула пізно. Прокинулася, заварила ароматну каву, до речі, Інна з Америки передала і побачила на столі три горішки, які “подарував” через відчинену квартирку мій друг – горіх. Усміхнулася... Сумно все ж таке покидати насиджене гніздо! Потім зайшла Алінка і принесла консервації з бабусиного підвалу: огірки, помідори, м'ясо – там куди я збираюся такого нема. Я в сльози! А ще подзвонила Ольга, до якої я півроку бігала вчити англійську і каже: “Людина повинна жити там, де народилася, де живуть її рідні і друзі. Навіть якщо ти і станеш міссіс Шелфінд, то тобі все життя доведеться бути вдячною багатому чоловікові. І розтягувати губи в усмішці “Чі-і-із”, коли тобі сумно і говорити “No problem”, коли їх безліч. Що вони всі змовилися, щоб довести мене до сліз чи заздрять мені? Заздрять!

Ностальгія – хвороба невиліковна

Цієї ночі мені приснився Боб Шелфілд – не дуже, але може бути. Їду в автобусі за останньою довідкою і все – за квитками! В кабінеті працівника потрібної мені установи я побачила дуже приємне чоловіче обличчя і подумала, що було б добре якби таким був Боб Шелфінд. Чоловік приємно посміхнувся і видав мені потрібний документ, а ще попросив дати свій номер телефону. Я, звичайно, відмовила. Що за сенс знайомитися, коли за квитками їду? Вдома побачила, що разом з виданою довідкою є ще якийсь маленький листочок – візитка і два слова: “Подзвоніть, будь ласка”, написані біля номеру телефону. Через це не спала всю ніч, а ще горіх постукував в шибку, але не так спокійно як все, а якось гучно і тривожно.
Квитки лежали в моїй сумці, сумки – майже готові, Дашка уперто не розмовляла зі мною пропадала з Сашком. Настрій був поганий, але ж нічого дивного, - чемоданний.
Візитка не давала спокою. Його очі і посмішка на всі 32 спантеличили мене всерйоз. І я набрала номер. Він чекав. Ігор справді мені подобався, але я переконувала і себе і його, що це на тих 3 тижні – до виїзду, як спосіб розслабитися. Ігор ставав сумним, коли чув це та миттєво змінював смуток на щиру посмішку і казав, що я все одно повернуся. Ностальгія – хвороба невиліковна.
А на підлозі у кухні я знову знайшла горіх.

Яке неприємне слово “назавжди”

За день до відльоту ми прощалися з Ігорем, а він ніяк не хотів піти. Що за напасть? Як він не розуміє, що я – вже не тут. А ще Дашка. Сказала, що залишиться з ним, а я можу їхати і іти в Дісне-Ленд. Що за день? А ще Алінка – я завжди думала про неї як про найвірнішу подругу, хитрувати голоском побажала мені щасливої дороги, смачних американських гамбургерів і кокаколи, а сама так відкрито кокетувала з Ігорем, а потім прошептала, що він їй більше потрібен. Я ж виїжджаю – назавжди! Назавжди... Яке неприємне слово. А горіх скидав своє пожовкле листя разом з горішками на мій підвіконник ніби запрошував мене на прощальний вальс...

Він просто каже нам “До побачення”

Дашка закінчувала восьмий клас. З Санькою і дальше вивчає математику. Горіх виріс ще вищий і знову, як і три роки тому скидає нам свої дарунки, але не прощальні. Він просто каже нам “до побачення”, а навесні знову забуяє зеленою казкою для наших очей. Ігор – мій законний чоловік завтра збирається у відрядження в США, відвідає Інну і Толика. А я на новорічні свята подарую своїй Дашці молодшого братчика, а Ігорю – первістка. Він прижартовує, що назвемо його Боб. В честь мого американського заочного нареченого. Алінка відкрито ігнорує мене, тому що я не віддала їй Ігоря. Зате я навчилася розпізнавати справжню дружбу.
Недавно телефонувала Інка, обзивала мене дурепою за те, що три роки тому я назад здала у касу квитки. Містер Шелфінд великий бізнесмен і досі неодружений. Інка купила новий будинок з басейном, джакузі і ще з якимись прибамбасами.
А я щасливо посміхалася фотографіям на спальному столику, звідки на мене дивилися різні очі Дашки та Ігоря. Потім із задоволенням готувала вечерю для моїх найдорожчих і прала їхні речі. І хоч у мене нема кухонного комбайна і пральної машинки-автомат я не шкодую про те, що три роки тому відмовилася летіти в Штати. Інка там стала дуже цинічною і егоїстичною. А я досі любуюся своїм горіхом і рідним кафе у парку. Людина повинні жити там, де народилася, де живуть її рідні, друзі і дерева...


Ірина Зенчак-Гулька