A A A
Розмір шрифта: У суботу, 25 листопада о 16-й годині біля пам'ятника Скорботи у місті Чорткові відбувся мітинг- реквієм пам'яті жертв голодомору та політичних репресій. Дуже добре, що ми вміємо з повагою ставитися до тих, хто загинув за нашу Вкраїну, за нас з вами. Але варто пам'ятати й про перебування в катівнях, незагоєні рани на серці, тривожні сни про криваві розправи.
Оунівці користувалися у Західній Україні широкою підтримкою населення. Зламати цю силу можна було лише з допомогою масових репресій.Сталінський режим йшов на це без вагань. Це був акт політичної сваволі керівництва, який супроводжувався масовим насильством над населенням України. Свідки розповідають про варварські методи виселення: арешти проводилися в сувору пору року – пізно восени і ранньою весною. Нещасних заганяли в товарні вагони, вони були позбавлені медичної допомоги,їжі було обмаль, а пити давали лише мізерними порціями. Виселених завозили найчастіше в глухі, неосвоєні місця із тяжкими і незвичними для українців кліматичними умовами. Це призводило до масової смертності.

Детальніше про страшні репресії і гірку правду моторошних подій минулих літ мені довелося почути з вуст надзвичайно свободолюбивої, патріотичної жінки, яка вісімнадцять років відбувала покарання на Колимі, і ніколи не пожалкувала за це, адже там їй довелося перебувати за любов до України. На її тілі до цих пір збереглися шрами від знущань, на серці – незагоєні рани від втрати матері, сестри, друзів. Нею по праву можуть пишатися діти, онуки, правнуки. Це – Марія Хамчук,яка і є гостею рубрики “ Віч-на-віч”.

“Історія проситься в сни нащадків”
(Ліна Костенко)

- Пані Маріє, в народі кажуть:”Життя прожити не поле перейти”. Звісно, це так. Але Ваше життя було вкрай важке – у молоді роки Ви зазнали жорстоких репресійних поневірянь. Розкажіть про це сучасникам.

- Так, життя було важке. Коли мені йшов 21-й рік, мене заарештували. 18 років я провела на Калимі: 11 років відсиділа у тюрмі, а решту – відбувала, так зване, “пораженіє”. А перед тим у 1944 році вбили мою маму, тата забрали на війну, старшого брата німці вяли до Німеччини, а я залишилася з трьома малими дітьми: з братом і сестрами, з великою господаркою. Пізніше середню мою сестру заарештували разам зі мною, але вона вистрибнула з третього поверху і втекла, а у 1947-у році десь загинула.

- Чи відомо Вам щось про неї?

- Шукали. Тато приїхали( з якою повагою ставиться пані Марія до батька – Авт. ) з війни і через тиждень відправили його на Сибір. А мама загинула від рук німців.
То було так. Ми йшли з церкви і хтось сказав, що облава – німці ловлять людей до Німеччини. Моя молодша сестра утекла швидше, а мені вже довелось вистрибувати з вікна, мені вслід стріляли з автомата.Тоді й убили маму.А вже у 1944 році мене заарештували в Теребовлі. Сама я родом із села Великий Говилів Теребовлянського району. У той час у мене переховувалося 12 хлопців-патріотів: 4 в стодолі і 4 на стриху, а ще четверо в кукурудзах... Ми переводили їх, скривали – хто де міг. Тоді ми з татом поїхали в Теребовлю, щоб дещо прикупити дітям, а він, до слова, був головою кооперативу. Там мене заарештували.Та арешт той був недовготривалий, бо начальник НГД хотів зі мною одружитися і посприяв моєму швидкому виходу з-під варти.

- А Вам не хотілося жити в парі з начальником НГД? Ніхто б тоді Вас не вивозив до Магадану і життя могло б скластися зовсім по-іншому?..

– Тато боявся і казав, коли я не проти, то можу за нього віддаватися. А я все повторювала, що вовк собаці не товариш. А той начальник НГД все мене перепитував:”А что это такое?”. Я казала йому, що ми з ним не маємо нічого спільного: він йшов проти нашого народу, а я - проти тодішньої влади.
Отож тоді, коли мене вперше впіймали у Теребовлі, то тато спочатку нічого не знав. Мене вели четверо енкаведистів за те, що я була членом ОУН-УПА. А я побачила, що батько йде по іншій строні дороги і крикнула:” Тату!”. Він як мене побачив, то аж в долоні сплеснув з горя. Я мала коло себе багато грошей, і мені вдалося їх вкинути татові. Слідсто довго не тривало, відпустили мене з умовою, що стану дружиною начальника. Мене проводжали. А я собі думала:” Ступися, хлопе, бо як знайдуть тебе наші хлопці, то тобі не здобрувати. І ще ми через тебе постраждаємо”.
Після звільнення я повернулася у своє село, а тато вже дав знати хлопцям щоб стереглися, бо я заарештована. Тоді треба було вночі ходити куди потрібно, а вдень переховуватися.. Якось одного разу було так, що я прийшла додому, а на мене вже чекали. Я сказала, що якщо беруть мене, то нехай разом беруть і сестер, і брата. Забрали тоді майже всю мою рідню.31 січня 1945-го року нас повезли до Теребовлі – почалося слідство. Донині маю пам'ятку – голову розбили, обличчя. По грудях били патиком – мала нарив. Дівчата в камері всі плакали – думали, що помру. В мене піднялася велика температура, а лікувати нас ніхто і не намагався. Але Бог допоміг – вижила. Наших хлопців ще гірне били – руки заживо ламали.

- Ніхто не зважав на те, що ви жінки, дівчата?

- Хто там дивився на це?! Копали нас і за волосся підіймали, били, а потім виливали водою. Потім нас повезли до Харкова, але спершу вкинули в камеру у Чорткові мене кинули в камеру смертників – одну-однісіньку. А там такі блохи були, що як насіли на мене, то я була вся коричнева від них. Так їх було багато! Та я била в двері, щоб або в мене стіляли, або випускали з тої катівні.

- То все так було спеціально задумано, щоб Ви якомога більше взяли на себе. Так? Жахливі тортури ще й для молодої дівчини...

- Так, спеціально. Там я відсиділа тиждень. У День Перемоги мене судили. Ті енкаведисти, що мене вели, кажуть:” Видиш, видишь? Война закончилась, а ты будешь сидеть”. А я їм у відповідь:”Ну і буду. Посадили, той буду сидіти, а де дінуся”. Засудили мене на 15 літ каторги і 5 років “пораженія”, так називали, коли не можна було нікуди виїжджати. Це так як тюрма – лише ти вже на свободі, але без прав. Нас, патріотів, випустили по статті 54, а бандитів ще залишили. Одинадцять років я провела в таборі.

- Що вам там довелося пережити?..

- Ми думали, що Магадан, тодійсно є якесь місто, а там лише було чотири вишки і одна баня. Нас спочатку загнали в баню, забрали все: одяг, взуття,а видали все каторжанське. Такі дали спідниці, як тепер – джинси. І гімнастерки- з номером, черевики – великі, а панчохи, такі як на покійника.А потім ми бачили як нашi наглядачки ходили у цьому вбранi. Ми впiзнавали свої берети, блузки,спiдницi. Нам на нарах дали по двi куфайки: на одній лежали, другою накривалися, а замість подушки слугував нам кулак.

- Скажiть, а жiнки-наглядачки не спiвчували вам, адже вони теж жiнки,тим більше повиннi розумiти ваші проблеми? - Боже, та вони були гiршi за чоловiкiв – наглядачiв.

“Не бiйтеся тюрми, о други молодiї!”
(Іван Франко)

- Що Вам в таборі доводилося робити, яку працю Вам” приписали”?

- В першi дні я дуже тяжко працювала – возила тачанками камiнь.Потім нас вiдправили на лісоповал. Там такi величезні дерева ростуть, десь більше як сто метрiв!.. Загнали нас в тайгу – i нічого ми більше не бачили – лише гори, дерева i небо. А снiгу було там вище пояса. Вранцi, коли сніг ще замерзне, то ходили по ньому, а потім, коли він топився, то ми були мокрісінькими. Але мали працювати в таких умовах, ставити дві жiнки “ на пилу” i рiзати чотири кубики дерева.

- I все це робили жiнки?

- Так, жiнки. Хворіли, гинули.Але дiвчата собі більше раду давали як хлопцi. Нас хоч на роботi не били, а чоловiкам i там доводилося терпiти. Їм видавали таке взуття, що поки зайшли на роботу, то воно було вже подерте, а штани такi давали, що пiвноги було голої. Зима тоді стояла люта. Хлопцi вимирали один за одним.
Їсти давали”зупу” з дикого воноградуi подекуди в нiй плавала гнила кілька. На друге готували сою, а вона так неприємно “пахла”, щоб не сказати інакше, що за два кiлометри було чути. Але i таке їли. А що мали робити? Я вже вважалася списаною з живих за пiвтора року. Була така цинга,що зуби витягали, як зубчики часнику. Таке було i зi мною. Потім нам давали сланик – кущ такий, з його шишок варили навар для покращення нашого стану. Пізніше я працювала у ягiднiй бригадi.Це допомогло мені пiдкрiпитися. Хто збирав ягоди,то ще й намагався принести й іншим – в табір. Iнколи це вдавалося.
Траплялося й таке, що як гнали нас з роботи, i тут конвоїр каже:” Ложись!” А на тому місці стояла калюжа. Хто послухався, то ліг у ту калюжу, а двоє не послухалися, не лягли, то їх розстріляли.

- На ваших очах?!

- Так. Дiвчата підняли покiйниць i понесли в табір .Нічого вбивцi за цене було,тому що вiн убив “бандиток”. Після цього я працювала вантажником.Важко було, здавалося,що очі повилазять. А тепер комуністи хочуть показати, які вони добрі, але ми –живi свідки їхньої жорстокості, знаємо їхню доброту.
Ще пізніше я працювала в шахтi. Не раз була отруєна газом, але з Божою допомогою вижила. Було усяке, навiть доводилося мені бути за пiвкроку до смерті. Пізніше мене перевели на “блатну” роботу – шити взуття. У мене колись батько таким займався, але використовував шило, а в лагерi – гачки. Як ми ремонтували взуття для каторжан, то цвяхи робили з бочок, вірніше з обручiв. Певно добре нашим людям ноги калічили... Але що ми могли зарадити – інших цвяхів нiхто не давав.
Пізніше мене назначили завідувачем взуттєвого вiддiлу – я не хотіла спочатку, нiяк не погоджувалася.

- А чому? Легше керувати та ще й в умовах табору, анiж бути підлеглим?

- Нiяк не легше. Бо прийдуть начальники – зроби їм взуття, наглядачки – теж. А звідки тої шкіри набрати було? Це відповідальна робота була: i перед керівництвом, i перед людьми. Та життя змусило справлятися.

- А коли стали українцiв випускати з табору?

- У 1957 роцi. Сталін помер i тодi нас почали вiдпускати.

- То у 33 роки у Вас ще не було ні своєї сiм’ї, ні житла?

- Саме так. Після виходу з табору ми не мали права роз’їжджатися по рiдних селах, мiстах, бо за нами залишалося ще 5 рокiв”пораженiя”. Хлопцi також позвільнялися, ми знайомилися i створювали сiм’ї. Там я i вийшла замiж. Мiй чоловiк походив з Чорткiвського району. На засланні у мене народилася донечка. Чоловiк мiй працював бригадиром на авторемонтному заводi, а я – офіціанткою в їдальні. Тільки там була можливість розписатися, шлюбу не давали. Отримали ми там квартиру. У чоловiка був добрий керівник, який пiклувався про своїх підлеглих. Ми своє житло ділили ще з однією сiм’єю, що теж побралися на засланні. Вони трохи жили з нами, поки мiй чоловiк не попросив свого начальника дати i їм помешкання.
Пізніше я працювала у будiвельнiй бригадi. Колись мiй тато казав:” Все добре вміти, та не все робити”. Життя мене навчило багато чому. Добра була наука. Ми колись собі жартували, що то була не просто школа, а – академія.

- То Ви таки вiдбули там тих 5 рокiв?

- А якже, вiдбула. А потім ми з чоловiком повернулися у його село Чорнокінці. Однi нас там зустрiли привітно, а інші – називали бандитами, бандерiвцями.У моєму рiдному селi, що на Теребовлянщинi, все було знищено: i моя хата, i стайня, i стодола.

- Панi Марiє, звідки у Вас така велика любов до України?

- З роду в рід у нас всi любили Україну. Мiй дідусь не пожалiв свого городу, щоб на ньому побудували читальню. Я у нiй виступала, читала українські твори, співала у церковному хорi. Там проводилися фестини, не фестивалі, як тепер кажуть. Ми дикламували вiршi, розігрували рiзнi інсценізації. Недавно до мене телефонувала моя сестра, що на території нашої читальні сільський голова хоче будуватися. Треба мені туди поїхати, щоб добиватися, аби читальня стала музеєм, пам’яттю для нащадків.

- Чи нiколи Ви не пожалiли там, у Магаданi, про те, що потрапили в такi жахливі умови саме за любов до України?

- Ні, нiколи не пожалiла. Навiть якщо й було важко, все одно душа раділа за кожну приємну новину про Україну.

- Після всього пережитого, як Ви тепер ставитеся до політичної ситуації в нашiй державi?

- Як ставлюсь? Думаю, що ще все налагодиться. В. Ющенко допустив все це, бо думав, що з’єднає чесних i непорядних. Та нiколи. Бо як кажуть в народi: “Чим горщик накипiв – тим буде i смердiв”.

- Що побажаєте нашим сучасникам i майбутнім поколiнням?

Любити Україну так, як ми її любили. Нехай нiколи не повториться наша доля. Хай Бог береже український народ від усього злого. Ми пережили багато: людей в катівнях заїдали щурі, блохи, їх мордували до смерті. Ми клали життя і здоров’я за Україну. А ви розбудовуйте її без жертв, без кровопролиття. Слава Україні! Героям Слава!


Ірина Зенчак-Гулька