A A A
Розмір шрифта: Нашого цвіту – по всьому світу. Цю незаперечливу істину можна доводити без кінця. І, на превеликий жаль, наш цвіт плодоносить не на рідний землі, а збирають з нього великі врожаї чужі люди, чужі народи. До прикладу, Іван Гулька – наш земляк, виходець з Чортківського району, знаменитий і талановитий лікар, чуйна і розумна людина, яка сповна віддається улюбленій справі, професійному обов'язку – лікуванню людей. Якби нам частіше зустрічалися такі люди, а ще краще медики – то наше життя було б сповнене позитивними емоціями, а не розчаруванням і безнадійністю, як інколи трапляється після відвідин лікарських кабінетів.

Пан Іван при першій можливості намагається відвідати свою Батьківщину – Україну, рідне село – Милівці, що на Чортківщині, свою матір, родину. Дуже часто йому сниться сон, в якому він в деталях бачить оновлене село, майже місто – прекрасне і таке рідне. Він щиро надіється, що сон – це не лише його мрія, а реальність, що найближчим часом здійсниться. Іван Гулька – неординарна особистість справжній професіонал, цікавий співрозмовник, а ще – наш земляк, яким ми можемо і маємо гордитися. Знай наших! Отже, до вашої уваги ексклюзивне інтерв'ю з головним лікарем протитуберкульозного диспансеру міста Чурапча республіки Саха (Якутія) – Іваном Гулькою.

– Розкажіть про себе, про свою сім'ю?

– Народився я в 1952 році у селі Милівці Чортківського району. Там і закінчив вісім класів, а до десятого ходив в Улашківці у середню школу. Після закінчення школи два роки служив в армії під Москвою в ракетних військах. Коли звільнився з армії – працював в Тернополі на будівництві. А все це тому, що восени прийшов з війська і вже не було можливості вступати в якийсь навчальний заклад, бо період вступних іспитів на той час був завершений. Через рік вирішив вступити в медичний інститут – з першого разу мене зарахували в студенти. Екзамени пройшли успішно, а з біологією був дуже цікавий випадок. Читав все, матеріалу багато, вирішив покласти підручник під подушку і лягати спати. І сниться мені, що я на екзамені витягую білет, там вказані мої запитання. Вранці прокидаюся, читаю книжку – все те, що приснилося. Приходжу на екзамен – і так, немов карти в руки, білет, той що приснився. Так вийшло ніби в казці, але так все і було.

– А Ви вірите в сни?

– Вірю, сни збуваються часто. Бувають віщі сни, але ми їх не вміємо розтлумачити, розгадати.

– Скажіть, а гороскопи, ворожіння – в них можна вірити?

– Ні, у ворожіння я не вірю і нікому не раджу. Вірю в людську долю. Людина народжується з певними обов'язками для цього життя, у цьому світі. І все ій розписано – і успіхи, і невдачі, все життя. Лише треба вміти прожити – в хорошому руслі чи в поганому.

– Пане Іване, Ви – побожна людина?

– Так. Я з малих років ходив в церкву з мамою. Потім були жахливі часи – безбожжя і заборонялося відвідувати храм Божий. Але я все одно ходив в церкву: і в Тернополі, і в Києві – щоб ніхто не бачив. Коли я навчався в інституті, то виганяли тих, хто сповідував Закони Божі.

– А там, де Ви зараз проживаєте, – є церква?

– Я проживаю в місті Чурапча – там церкви немає. До революції були церкви і в селах, і в районних центрах. А тепер лише в Якутську – столиці республіки Саха (Якутія). Це православна церква, куди при нагоді заходжу помолитися. І місцеве населення також хрещене є.

– Ми вже зайшли трохи вперед. Продовжіть будь ласка, розповідь про свої молоді роки?

– Після закінчення інституту одержав направлення в Кіровоград, в третю міську лікарню. Там пропрацював більше одинадцяти років, а потім мене потягнуло на Північ. Також напевно доля... Прочитав в медичній газеті, що запрошують на роботу в різні місця. Написав, найшвидше відповіли з Якутії. Туди й поїхав.

– На той час Ви вже були одруженні?

– Так. Старша донечка ходила в третій клас.

– Дружина не заперечувала?

– Ні, ми разом вирішували це питання. Взимку, 15 лютого 1990 року я був в Якутську. Приїхав, а там 50 градусів нижче нуля. Думаю: “Куда я приїхав?” Прижився, земля якутська прийняла нас нормально. Люди тут добрі. У нас кажуть: “Як постелиш – так і виспишся”. До них по доброму, і вони відповідають тим же.

– Ви за спеціальністю - ...?

– Закінчив Тернопільський інститут – факультет “Лікувальна справа”. В Кіровограді працював терапевтом. До речі, напевно ще 10 років мені кіровоградські пацієнти писали в Якутію, розповідали про своє здоров'я. Навіть тепер, коли приїжджаю до Кіровограда, заходжу на свою колишню дільницю – дізнатися про своїх тодішніх підопічних. Спершу в Якутії я працював лікарем протуберкульозного диспансеру. Лікарня була на 80 ліжок, і там я почав працювати, там працюю і сьогодні.

– Мені відомо, що Ви – заслужений лікар Росії, так?

– Трошки по-іншому. Відмінник охорони здоров'я республіки Якутія. Також я був на з'їзді фтизіатрів Росії, в колонному залі в Домі Союзу у Москві. Там була присутня і зарубіжна, і російська медична еліта. Цікаво. На курсах був – і в Санк-Петербурзі, і в Москві.

– Лікар для Вас – це професія чи покликання?

– Повинно бути і покликання і професія. Це не роздільні речі.

– В якому віці Ви зрозуміли, що хочете бути саме лікарем?

– Був на розпутті. Я ж після десятого класу вступив у будівельний інститут в Києві, теж вдалося з першого разу. Повчився, мені не припало навчання до душі і я залишив цей навчальний заклад. Пішов в армію. А вже після служби мене привабила медицина, хотілось допомагати людям, полегшити їхнє життя. Ось так і працюю до цих пір.

– А були випадки, коли Ви були впевнені, що хворі безнадійні, а перемагало життя?

– Були. В лікарській справі все можливе. Виживають ті, хто має бажання жити, творити. Ті, що ще щось не встигли зробити на цьому світі. Навіть важкі недуги перемагають, тому що коли людина вірить сама в себе і в своє одужання, в Бога, то вона здатна перемогти будь-яку хворобу. Бувало, що ставили діагнози і онкозахворювань, і інші тяжкі недуги, а люди виживали, боролися з хворобою. Віра допомагає виздоровлювати. А є такі, що й здорові, і жити йому та й жити, а вони опустять руки, не піклуються про себе – і помирають.

– Ви вірите в народну медицину?

– Народна медицина, звісно, річ хороша. Але часто дуже багато прогалин зустрічається людям. А трави – то основа ліків, вони не пошкодять. Головне – вірити, що саме це лікування вам допоможе. Можна дати просто питтєву соду з сіллю і сказати, що це найкращий лікарський засіб від головної болі чи ще від чогось – і допоможе, якщо вірити.

– Скажіть, що найбільше ціните в житті?

– Ціню порядність, доброту, бажання допомогти, людяність, вміння віддаватися роботі, віддавати всього себе. Так як в лікаря. Тут так неможливо, що час робочий закінчився – і ти вільний, тоді ти вже не лікар. Ні, ти лікар – поки живеш на цьому світі. Тому що поради медичної потребують в будь-яку пору доби, незважаючи чи то робочий час, чи вихідний день, відпустка. Лікар живе для того, щоб допомогти людям. Якщо вчасно не прийти, не надати допомогу, людина помре, буде на совісті людська смерть, а це великий гріх.

– Буває, що помирають пацієнти?

– Колись частіше були летальні випадки через запущені форми туберкульозу і сильні кровотечі. А тепер, вже більше п'яти років смертельних випадків саме від туберкульозу не було.

– Дуже важко “бачити” смерть на свої очі?

– Навіть дуже важко. Кожна смерть людини залишає шрам на серці. Але, на жаль, не завжди лікар в силі допомогти, врятувати життя. Люди різні: одні хочуть бути здоровими, а інші – випивають, палять, не приймають ліки, самі доводять себе до смерті. Таких важко лікувати, майже неможливо.

– Пане Іване, а гроші для Вас, яку відіграють роль?

– Гроші... Краще б їх не було, але без них також не проживеш. Але гроші – то не все. Довіра, любов – важливіші аніж гроші. Можна бути багатим і нещасливим. Іноді бідні живуть добре, мають хороших дітей, щасливе подружнє життя. Думаю, великі статки розбещують людину. Може і правильно, що медикам мало платять. Так, щоб було за що жити, але щоб вони не розкошували сильно. (Сміється).

– Ви кажете добре, що медикам платять мало, але в Україні часто лікарям самі ж пацієнти доплачують з доброї волі, мотивуючи це тим, що краще будуть їх лікувати, поставлять вірний діагноз...

– Не знаю, я ніколи не брав в людей гроші. Я надзвичайно негативно ставлюсь до таких речей. В Якутії такого немає – медична допомога безплатна, є все необхідне для лікування, причому все це безкоштовно. Я коли про це розповідаю колегам-українцям, вони мені по-доброму заздрять.

– До слова, Ви цікавились подіями в Україні, які відбувалися два роки назад: революція, майдан?

– Я постійно тримав зв'язок з Україно. Завжди молюся за об'єднання України: і політичне, і релігійне.

– Небайдужа Вам доля України?

– Вона ніколи не була для мене байдужа. В Якутії проживаємо давно, але завжди говоримо українською мовою, діти також добре володіють рідною мовою.

– Скажіть, маєте намір повернутися на Батьківщину?

– Обов'язково!

– Що для Вас означає слово “щастя"?

– Щастя – це наші діти.

– Мені відомо, що коли Ви перебуваєте в рідному селі, до Вас часто за порадою приходять односельці.

– Так, приходять. Намагаюсь допомогти, порадити. Хотілобся лікувати своїх людей, бо я більше вже років, знань віддав якутам, ніж українцям. Але люди – всюди люди. І їм треба допомагати.

– Політикою цікавитесь?

– Медицина повинна бути без політики. Незалежно кого лікуєш – опозиціонера чи свого.

– Що побажаєте своїм землякам-українцям?

– Віри в хороше життя. І щоб повернулися додому всі заробітчани, всі українці. Бо не так вже й добре жити на чужині. А ще – життя без хвороб, щасливе і забезпечене на рідній землі.


Ірина Зенчак-Гулька