A A A
Розмір шрифта: Колись у Чортківському районі було немало хорових колективів, які створювали гідну конкуренцію не тільки один одному, але й іншим відомим в Україні колективом. Часи ті минулися, багато збігло води гірським потоком, час невблаганний. Однак, наперекір всьому продовжує радувати глядачів і часто конкурсне журі народний хор Чортківської райлікарні “Галичина”. За часи незалежності України наші хористи завойовували гран-прі на всеукраїнському конкурсі хорових колективів ім. Порфирія Демуцького у Києві, двічі (минулого і цьогоріч) – на фестивалі козацької пісні “Байда” в Тернополі предсталяли Україну на Днях України в Білорусі.

Це ще неповний перелік.
Головне, що у цьому колективі співають справжні фанати хорової пісні. Гість нашої рубрики Петро Терентійович Діденко – один із таких. Нещодавно він відзначив своє 35-річчя перебування солістом у цьому хорі. Днями йому виповнилося – 60 літ. Діденко став своєрідною візитівкою нашого хору “Галичина”, бо йшов час, змінювалися керівники, одні люди виходили, інші – залишалися, а він, як і одиниці його однодумців, завжди в рядах хору, завжди виступає із сольними партіями хоча. Тож знайомтесь – Петро Терентійович Діденко.

– Петре Терентійовичу, де Ви народилися, яка земля виплекала Ваш співацький талант?

– Батьківщина моя Київська область, Фастівський район. Виріс у Фастові, там ходив до школи. Мій батько був лікарем, мама – медсестрою. Батько три роки вчився у Харківському інституті до Другої світової війни, а після війни закінчив у Києві медичний вуз. Потім працював лікарем у Київській, Житомирській, Івано-Франківській та Тернопільській областях.

– Ви дуже любите українську пісню. Звідки це у Вас?

– Коли я перейшов до п'ятого класу, ми з батьками переїхали на Іванофранківщину в Городенківський район. А там вечорами збиралася в завгоспа Ємчука в хаті сільська інтелігенція. Це був мій батько і мати – медики, були тут директор школи, вчителі, священик, бухгалтери. Напевно так і повинно бути – люди повинні спілкуватися. Ось саме у такі вечори я почув справжні українські пісні. Це був 1957-й рік. У мене тоді був товариш Петро Ємчук, на рік чи два молодший від мене. Ми з ним сиділи на печі, світла не було, горіла лампа і ми слухали... І коли я вперше почув пісню “У лісі у темнім під булов березов...”, то була повстанська пісня, я відкрив для себе багато нового. Мій батько ж приїхав на рік раніше, у 1956-му році, то переказував, що як він приїхав, до нього приходили хлопці з лісу і він надавав допомогу.
Мій батько там був на доброму рахунку, а потім наша сім'я переїхала у Семаківці, коло Дністра. У Семаківцях на той час було відкрито нову лікарню, батько був головним лікарем. Я планував вступити до медінституту. Але за Хрущова був такий закон, коли ти поступав до вузу, то мав мати два роки трудового стажу. То я після восьмого класу пішов до вечірньої школи, щоб в день працювати і заробити собі стаж. Працював пічником і їздив кіньми та возив воду до лікарні. Це вже було тоді, коли батька перевели у Шумський район село Тилявку. Там була добре розвинена художня самодіяльність. В нас був ансамбль з двадцяти осіб, тринадцятим був музикант. Через репетиції ми часто пропускали уроки.

– Що найбільше з цих молодих літ запам'яталося?

– Була весна. Ми півдругої ночі в будинку культури по парах танцюємо, музикант Вадим грає... Відкриваються двері. Заходить мій батько... А я йому сказав, що готуюся до екзаменів і буду на сіні спати... То батько до мене каже: “То ти так, сину, готуєшся до екзаменів? Я з тих танців зі встидом втікав...

– Чи вдалося одразу ж після такої підготовки вступити до вузу?

– Так, я склав екзамени і поступив. Але перед тим понаписував в анкеті, що я граю на кларнеті, трубі, баяні і все таке інше. Одним словом, хитрував, щоб прийняли. А вже коли поступив, приходить до мене мій куратор, покійний Андрієвський, та й каже, щоб я йшов у духовий оркестр грати. Я й кажу, що не вмію грати, тільки співаю. Так одразу довелося піти в інституцький хор ще з 1964 року. То й до сьогоднішнього дня з хором. В інституті тоді керував хором пан Кобилянський. Це той Кобилянський, що написав пісню “Галичина”, яка є тепер в нашому репертуарі. Він сам із Білобожниці родом. У 1986 році, коли в Тернополі було відкриття Співочого Поля, то наш Кобилянський також написав дуже гарну пісню про Тернопілля. Слова і музика – його. То дуже талановита людина. Колись як я зустрівся з керівником хору ім. Г. Верьовки Анатолієм Авдієвським в Києві, то він мені говорив: “Обов'язково передай від мене вітання Кобилянському. Це мій дуже добрий товариш і надзвичайно талановита людина...”

– Як далі складалася Ваша доля?

– Я дуже хотів бути хірургом, і мене направили в Узбекистан в Термез. З Термезу мене направили ще 180 км.в гори. Там я був фтізіохірургом. Через півтора місяця я став головним лікарем протитуберкульозного диспансеру на 150 ліжок. Там я був півроку. Подбав про квартири для наших працівників, а то був резерв для воєнкома. Тож останній так і каже: “Раз такі, то я вас, під мітлу – і в армію”. Потім у воєнкоматі мене запитають: “А ви хто?” “Я лікар”, - відповідаю. “А нам лікарів не треба, - відповіли там і порадили, коли документи в порядку їхати в Україну.
Я на той час вже був одружений. Моя дружина приїхала після закінчення Чортківського медучилища за розприділенням працювати в ту амбулаторію, де головував мій батько. Я тоді був вже на п'ятому курсі інституту. Так ми і зустрілися. Вона зі мною поїхала в Узбекистан. А коли я думав, що заберуть до армії, то відправив її додому.

– Як це сталося?

– Сталося так, що вона захворіла. Ій робили операцію на апендицит. Ну, ж я починаючий лікар, дбав за неї, щоб усе було добре, доглядав, слідкував, щоб усе було як треба, доглядав, слідкував, щоб надавати її належну допомогу і... одружився.

– Після Узбекистану куди повертаєтеся?

– Повертаюся до Чорткова. Але робити для мене ніде не було і мені порадили звернутися в медучилище. І так 14 років і 17 днів я там викладав. І з того часу, хоч викладав в училищі, співав у хорі райлікарні.

– Пам'ятаєте, як Ви вперше прийшли в хор?

– Я завдячую тому, що прийшов в хор покійному хірургу З. Гуменюку і моєму товаришу Рижевському. Одного разу ми зустрілися з ними у некофіденційній обстановці і вони мене запитали, чому я не ходжу на хор. То був 1971 рік, і я тоді працював в Чорткові, а жив у Пробіжній. Але напочатку 1972 року я одержав помешкання в Чорткові і вже проблем не було.

– Що Вам найбільше запам'яталося з хорового життя?

– Пригадую був 1976-й рік. Ми складали екзамен з диригування і вокалу. Все це відбулося у приміщенні районного будинку культури. Тоді у складі журі був Кос-Анатольський. На той час йому було трохи більше сімдесяти літ. Він мене попросив, щоб я його відвіз на Вигнанську гору, аби міг споглянути ще раз на Чотків. Ще раз кажу тому, що Кос-Анатольський, як він зізнався, побував тут у 1936-му році і його дуже замилували наші дерев'єяні церкви. До речі, Кос-Анатольський, коли слухав наш виступ зі сцени районного будинку культури, зазначив, що якби не бачив, що це співає хор медиків Чорткова, то подумав би, що це співає хор ім. Г.Верховки.
Загалом життя в хорі – це виступи перед широкою публікою, це спілкування у часі репетицій з самими хористами, це згодом і спілкування з багатьма цікавими людьми.

– А як Ви познайомилися з Авдієвським?

– Ми з сім'єю Микитюків відпочивали в пансіонаті “Збруч” в затоці в Кароліно Бугас.
Одного разу стоїмо ми з Ігорем Микитюком (це був1981-й рік, а він спочатку був музикантом), а Ігор каже до мене: “Дивись Авдієвський іде”. Я зразу й не повірив, бо Анатолій Авдієвський, то світова величина була, чому йому відпочивати в такій “глуші”. Але кажу до свого товариша: “Слухай, я зараз підійду до цих двох чоловіків і запитаю”. То справді був Авдієвський разом із солістам хору Бойком (останній також не раз був тут в Чорткові, недавно на 78-у році життя помер. Виявляється сестра Авдієвського, що проживає в Одесі (Авдієвський родом з Одещини) дістала тут малесеньку ділянку під забудову дачі. На той час це було обгороджене місце десь три сотих, росла тут плакуча іва, стояла малесенька тепасова хатина, столик на дворі. Одним словом, вес це тільки починалося і наша дружба теж. Вони запросили нас в гості і з того часу ми не пориваємо наших дружніх зв'язків. Авдієвський не раз приїжджав до мене в гості до Чорткова, я до нього до Києва.
А фактично наша дружба почалася з того часу, коли Авдієвський запросив нас до сестри на дачу, і ми з Ігорем Микитюком, Юлією Федорівною (його дружиною) заспівали пісню “Ой ти, горо, кремінная”. Потім співали наших західняцьких пісень. Авдієвський взяв баяна і став грати. Він розповів, що його батько дуже любив пісню “Ой у полі вітер віє”. Зараз ця пісня є у репертуарі нашого хорового колективу.
Пригадую, подали ми документи на присвоєння нашому хоровому колективу звання “народного”. Я приїхав в гості до Авдієвського, тай розповідаю йому про це, а він подивився і відповів, що нашого подання у нього немає, аби я все вияснив у своїх. Я подався до Тернополя, а там подали хорові колективи м'ясокомбінату і Колиндянського концентратно-дріжджового комбінату. Правда за вісім місяців нам таки присвоїли звання. Це був 1983-й рік. З того часу як були в районі якісь урочистості не обходиться без нашого хорового колективу.

– Тепер це єдиний з таким досвідом і традиціями на теренах нашого району. Чим Ви завдячуєте своєму довгожительству?

– Перш за все, це залежить від керівництва. Наш М. Семків, головний лікар ЦКРЛ, як тільки прийшов, став співати в хорі і до тепер все тримає під своїм контролем. А щодо традицій, то кожен керівник хору щось приносив своє. Пан Степан Теслюк проймався піснями народного плану.
А коли до нас прийшов Василь Опришко, то було інше звучання хору.
З приходом Івана Кікиса розпочався наш шлях академічного співу. Це настільки добропорядна і талановита людина, що передати не можливо. Це так як в хірургії був “асом” покійний Гуменюк, так в музиці є Іван Кікис. З його приходом наші дні успіху і перемог стали постійними, але й заслуженими. Ми не раз самі себе не чуємо, та й захоплюємося хористами з інших міст. А є у нас такий Микола Шага, він все каже: “Та що вони там співають, ми все одно краще”. І в конкурсному підсумку так і виходить.

– Яка географія гастролей хору?

– Ми були двічі в Польщі, Прибалтиці, виступали в Трускавці, в Дрогобичі, Чернівцях на телепередачі “Сяйво”,Києві. З місією Західної України – в Східну, були на Полтавщині... Пригадую, нас об'явили і кажуть: “Художній керівник Степан...” А ззаду хтось кричить: “Бандера!” Правда потім той чоловік підходив і вибачався, сподобалися йому наші пісні. Я вважаю, що такий конкурс, як ось тепер ми мали “Байду” треба робити в Запоріжжі і Дніпропетровську. Туди нести нашу культуру і пісню.
А щодо казусів загалом, то їх, звичайно, було багато. Пригадую, виступали ми у Товстенькому. Диригентом був у нас молодий хлопець. Ну, звісно, зал – повний. Спереду діти... Співаємою. Наш диригент диригує, то заберає руки... Ми – співаємо далі, але нічо не розуміємо. Після концерту запитуємо його: “Володя, що сталося?”. Він каже: “Я дивлюся, що пан Зиновій Гуменюк, досвідчений хорист щоразу показує міні кулака. А я думаю, що щось роблю не так...” Пан Зиновій відповідає: “Та це я не тобі, а малому хлопцеві, що сидів спереду і з рогатки цілився мені в око.” Ось такі були кумедійні речі.

– Чим для вас є унікальним колектив?

– Впершу чергу тим, що основі, його кістяк становили розумні і талановиті люди із добрим музичними даними, хоч є медичними працівниками, а не музикантами. Це і пани Павло Гербеш, Шах, Тарас Чортківський, Микола Піюн, Степан Борик, Ігор Тихоліз тощо. У нашому хоровому колективі брав активну участь депутат Верховної Ради першого демократичного скликання Мирослав Мотюк. І можливо тут я вдамся в політику, для мене головне завдання депутата – йти в народ, допомагати простим людям. А скільки допоміг нашим чонтківчанам М. Мотюк, думаю він заслуговує вдячності і поваги. Загалом наші люди – це і є унікальність нашого хору райлікарні “Галичина”.


Олександра Іванців