 11.10.2006 - Петро Якович Підгірняк: “Україна для мене – це все!”Знаю, сіренький я весь такий.Мов осінній на полі вечір... Тягарем минулі віки На стомлені плечі! Євген Плужник  Петро Якович Підгірняк прожив не один десяток літ, пройшов життя від простого селянина до знаного чортківському загалу ветеринарного лікаря, борця за незалежність України, людини з величезним почуттям гумору і цікавого співрозмовника з різною категорією людей. Пан Петро народився у селі Кривеньке, тепер Чортківського, а колись – Пробіжнянського району 28 січня 1926 року в сім'ї простих небагатих, але працьовитих людей. Батьки на той час мали велике господарство і чотири морги поля. У сім'ї підростало четверо синів-красенів. Та на нинішній день їх залишилося двоє: Петро і Йосиф, а старшого і середнього забрала невблаганна смерть. Пан Підгірняк закінчив шість класів, а в сьомому, як він висловився: “Прийшли совіти, заарештували наших вчителів, чорним вороном (автозаком) повивозили їх – найбільш національно свідомих людей, тих, хто позакінчував гімназії, аспірантури. Ми – учні, втікали через вікна, хто куди. Учителів підбивали перейти на все польське, а вони твердо стояли на своєму, були справжніми націоналістами. Старших за це повбивали в Чорткові. Навіть прізвища їхні закарбувались в моїй пам'яті: Остапчук, Онофрій, Яворська, а молодих вчителів на Умань попровадили – 200 осіб з тюрми, пов'язаних дротами, які як худоба пили воду з калюж. Їх вели через село Лосяч. Величко Мартин з братом вирішили перестріти їх в лісі, відбити свій люд у поневолювачів. Не вдалося. Мартину дали десь десять років за той вчинок. Відсидів. Після школи, як звичайно на той час, кілька років Петро господарював у рідній хаті, допомагав батькам в домашніх справах. “Потім ловили на роботи до Німеччини. Це вже за німців. Тата мого спіймали, але він утік. І ми – молоді, теж втікали. Захопивши в 1941 році сплюндровану Україну, німецький фашизм на руїнах “світлого майбутнього” старих хазяїв заповнявся будувати свій “новий порядок”, який мало чим відрізнявся від бідьшовицького” - розповідає пан Петро.
Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Василь Симоненко “Від 1939 року, коли Червона армія згідного договору з гітлерівською Німеччиною увійшла на споконвічні західноукраїнські землі, почалася так звана “радянізація” Східної Галичини. На практиці це означало жорстоке насилля і експлуатацію всіх ресурсів “визволених” територій з метою “розширення бази війни” на Захід. Повсюдні репресії, нарощування карального і партійного апаратів супроводжувались збільшенням кількості великих та малих тюрем, котрі у десятки разів перевищували ті, що існували раніше. У них нехтували елементарні умови утримання в'язнів. У Чортківській в'язниці замість 275 полонених, розмістили 1290 приречених. Тюрем не вистачало. Червоні оперативно почали будувати нові. Так, біля села Капустинці у лісі люди думали, що “визволителі” будуть якусь фабрику або завод. Всім було дивно, що робиться у лісі і під великим “секретом”. А там будувалася справжня фабрика тортур і смерті. Але міцна українська родина споконвіків була твердинею нації. На твердих родинних фундаментах збереглася наша віра і національні традиції, зросли патріоти ОУН, УПА, які сміливо клали життя на захист краю від орд завойовників. Ми – хлопці, підросли, і подались в партизани. За Гусятином, у селі Личківці були ліси і казарми в них. З кожного села йшло тоді по п'ятнадцять-двадцять п'ять юнаків. Були і жінки, дівчата – здебільшого жіноча половина займалася лікуванням. Одного разу ми мали бій в личківському лісі. Було нас десь 400 – 500 чоловік. Надійшов посланець і сказав, що наступають – 300 червоних. Я тоді якраз стояв на посту зі своїм товаришем. Ми були в першій сотні і її направляли в бій. Тож ми позалягали поза граба на щастя листя вже розпустилося і мали можливість сховатися. Підпустили червоних ближче. Їх загинуло двадцять двоє, а в наших один і ще один поранений. Смерті не боялися – вперед і все , боролись за ідею. А ще були молоді, енергійні, безпечні, впевнені у своїх силах. Надіялися, що ми – українці, ще заживемо на своїй рідній землі:” Можна смерть лише смертю здолати, тільки в цім таємниця буття. І зерно мусить вмерти, щоб дати В життєвдавчому житі – життя. Євген Маланюк  “У листопаді 1950 року в Чорткові відбувся закритий судовий процес над двадцятьма молодими патріотами – членами підпільної організації “Українська таємна визвольна рада”. Їм зачитали жорстокий вирок. Але молодь гідно зустріла присуд. З вигуками: “Слава Україні!” одні з них пішли під смертну кулеметну чергу, інші – у довголітні сибірські концтабори. Для нас, тодішніх молодих борців за волю, був характерний особливий високогероїчний стиль революційної боротьби. Ми не звали ні полону, ні капітуляції перед ворогом. Нас не ламали ні смерть наших друзів, ні окремі невдачі у нашій боротьбі. За німецької окупації я належав до юнацтва ОУН, а потім – УПА. Спочатку велися бої з німцями і совітськими партизанами, а з поверненням червоних продовжили боротьбу з ними. Одного разу ми з друзями пішли у Волинь. Думали, що перейдемо кордон – і в Польщу... Мета – втекти від совітів. Половина з Волині не вернулася. Мій брат шукав мене там серед неживих. Думав, що вбили. Його спіймали і він відбув у Магадані 10 років... Захворів. Важко захворів і через 10 років помер. Дальше, коли шлях проліг до шахт. Я утік. За це мене засудили до 10 років, сидів в Чортківській тюрмі 4 місяці. Потім був пересуд і нам з хлопцями дали по 2 місяці виправно-трудових робіт.Так, життя було нелегке. У боротьбі з національно-визвольним рухом совєтська влада опрацювала систему замкнення до таборів та масових депортацій населення з найбільш примусовою працею, ізоляцією від вільного життя, жорстоким і брутальним знущанням над людським почуттям, релігійними переконаннями. Це була така собі “зачистка” території України. Планувалося вислати до Сибіру все українське населення. Але для цього не знайшлося відповідного віддаленого місця. На ХХ з'їзді Комуністичної партії Хрущов підтвердив, що Москва намагалася повністю знищити український народ. Виселення українців було направлено на руйнацію сім'ї, бо часто голову родини відправляли в одне місце, родину – в інше. Не жаліли навіть дітей, які вважалися ворогами. Після довгих років страждань у більшовицьких концтаборах не всім поталанило повернутись з червоного пекла. А хто повернувся – передчасно помер. Лише одиниці вижили та дочекали нинішніх днів.  Більшовицьке свавілля панувало повсюди. У 1944 році група більшовицьких карателів з Пробіжнянського райвідділу НКВС у складі 15 оперативників прибули до села Кривеньке для депортації населення. Наше село було непокірне: відмовлялося платити податки, позики, здавати контингенти, йти на фронт до Червоної армії. Селян вчасно повідомили про непроханих гостей. Зав'язався гарячий бій. Втративши трьох убитими, енкаведисти повернули назад. Наступного ранку з Чорткова Пробіжнянському РВ НКВС наспіла допомога – 60 солдатів-енкаведистів. Оточивши село, більшовики на місці розстріляли десять невинних селян та спалили понад 100 будівель. Карателі зі смолоскипами гасали селом та підпалювали людські садиби. На подвір'ях лунали зойки жінок та дітей. У палаючих хатах грабували убогі пожитки, розбивали корчми, шукали горілку та закусок. Стріляли качок, курей, худобу. П'яні гвалтували жінок та дівчат. Той більшовицький розбій у Кривенькому залишився вічною незагоєною раною у пам'яті селян. Вкрив ганьбою і прокляттям кремлівських сотрапів – завойовників.Тоді ще був такий час, що практично все населення підтримувало бойовиків УПА харчами та одягом. Про ті злодіяння, що творились, неможливо ні описати на розповісти. Любіть травинку і тваринку, І сонце завтрашнього дня, вечірню в попелі жаринку, шляхетну інохідь коня... Ліна Костенко У 1951 – 1952 роках Петро Якович Під гірняк навчався у зооветеринарній школі. Далі пішов працювати в колгосп, у село. Там протрудився 1,5 роки. Одружився. Опісля 10 літ працював у районній ветлікарні, а 5 років в колгоспі “Перше травня” у селі Уринь. Далі його життя закинуло у Чортківський м’ясокомбінат. Тринадцять літ віддав він цьому підприємству. І не марно. Пан Петро був нагороджений грамотами за досягнуті успіхи у роботі не один раз. До речі, його добре пам’ятають ще з часів роботи у ветлікарні. В книзі З.В. Крушельницької і Ю.І. Шалайди “Історія ветеринарної медицини Тернопільщини” є спогад та фото колективу райветлікарні, де одним з усіх був Петро Якович. Районна лікарня тоді була розміщена по вулиці Залізничній в окремому будинку і складалася з двох кімнат. В одній була ветаптека , в іншій, для зберігання ветпрепаратів, був обладнаний підвал. Окрім цього, був тут, обладнаний манеж на 12 станкомісць для прийому хворих тварин, конюшня, гараж для транспорту. Пан Підгірняк ніколи не пожалів про вибрану спеціальність. Йому до душі справа, якою займається впродовж свого життя. Більше того, він любить тварин усім своїм серцем і навіть, незважаючи на солідний вік, намагається прийти на допомогу хворій худобині в разі необхідності. До того ж ця людина утримує і своє господарство: корову, свині, кури, собаки і коти. Каже, що без роботи не може, хоча і вік не дозволяє йому попрацювати від душі. До слова, в часі інтерв'ю з Петром Яковичем, він переймався своїми улюбленцями, виходив припильновувати кашу, яку варив для них. Отака любов до братів наших менших. Як кажуть “Той хто любить тварин – той не буде байдужим до людей.” Наснаги ще йому, працелюбному чоловікові, бо без неї у 80 працювати уже й не дуже легко. На вас, завзятці юнаки, Що возлюбили Україну, Коаду найкращії гадки, Мою сповіданку єдину. Михайло Старицький Петро Якович з радістю зустрів проголошення незалежності України. Нічого, дивного, за це він боровся. “Україна для мене – це все!” - емоційно мовить мій співрозмовник. “І хоча надії на вельми хороше життя ще не оправдилися, вірю, що добро буде. Покладаю надію і сподівання на теперішню молодь, на їхню любов до рідної Батьківщини. Тож черпайте сили для майбутніх звершень на благо України. Щастя і злагоди на святковій українській землі!” Ірина Зенчак-Гулька Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=237 |