A A A
Розмір шрифта: Сьогодні, коли переживаємо політичну кризу влади, активність патріотичних громадських сил здається, що притупилась, а може в когось і цілком згасла сама зацікавленість суспільно-політичним життям України. Та, коли живемо, то надіємося, - так говорить старовинна мудрість. Тому мені б хотілося поділитися своїми міркуваннями з приводу ІV Всесвітнього форуму українців, який проходив в Києві 18-20 серпня цього року, на відкритті якого мені пощастило побувати. Зрозуміло, що кожен говорить про те, що його болить, тому мою увагу у даному випадку привернуло питання про об’єднання державотворчих зусиль.

Ще в середині 60-х років минулого століття, в добу комуністичного режиму, відрадною і обнадійливою подією було утворення Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) – організації, яка вперше об’єднала, фактично, всі українські патріотичні сили у вільному світі з метою боротьби проти окупаційного режиму СРСР і захисту репресованих ним українців. Таким чином, це об’єднало не тільки українців у вільному світі, але й поневоленій Україні, надаючи їм духовну і моральну підтримку.
З розвалом комуністичного режиму і проголошенням незалежності України, політична стратегія змінилася відносно визволення України дуже різко. Тепер вже необхідно було підтримувати політику національного відродження та становлення нової української держави, виборювати їй належного місця серед вільних держав світу. Тому політичні українські закордонні центри змінили свою попередню тактику, а дехто і згорнув свою діяльність, як от СКВУ, а український уряд у еміграції, надіючись, що нова українська влада візьме на себе всю відповідальність за розв’язання національних проблем, передав свою владу в руки Президента України. Як наслідок нових можливостей, в 1992 році з ініціативи закордонних українців було проведено 1-й всесвітній форум українців, який відбувся у Києві у великому національному піднесенні, з надією на позитивні результати у своїй роботі. Згідно постанови форуму, було вирішено створити в Україні координуючий орган для координації дій усього українства у новітньому світовому просторі. Задум був втілений в життя. Таким органом стала Українська всесвітня координаційна рада (УВКР). Таким чином, було створено нову найбільшу наддержавну організацію, своєрідний парламент світового українства. (З часу заснування раду очолив поет і громадський діяч Іван Драч. На ІІІ Всесвітньому форумі (серпень 2001 року) головою УВКР став відомий громадський діяч Михайло Горинь. А на ІV – було обрано Дмитра Павличка).
Таким чином, дана структура дійсно об’єднала політично-активну українську діаспору усіх країн і континентів з Україною.
Сьогодні, в умовах складності процесів утвердження України як держави, така широка координація діяльності українських організацій в діаспорі з території України є унікальною можливістю використовування її державою на рівні “громадських посольств” України в багатьох країнах світу. Проте, як показала дійсність, наша держава недооцінює цього фактору. Гострим і тривожним сигналом такої ситуації було затягування вже з самим проведенням ІV форуму, який повинен був відбутися ще у минулому році. Не зважаючи на те, що згідно розпорядження Кабінету Міністрів для його підготовки було створено оргкомітет із 52 членів, в тому числі 18 представників закордонного українства, утворено відомчу групу на чолі з Міністерством культури і туризму, а Міністерством закордонних справ затверджено спеціальну державну програму співпраці з закордонним українством до 2010 року. І вже, як показав ІV форум, усі ці напрацювання звелися до декларативних акцій. Виступи лідерів закордонних громадських організацій, хоча і місцями були досить критичними в адрес Президента за його поступливість перед антиукраїнськими силами, все ж вище почуття ейфорії не піднялися. Тоді як з боку державних чиновників відчувалась споглядальність, а в особі прем’єр-міністра повне ігнорування, бо не зважаючи на запевнення Президента, що прем’єр-міністр обов’язково з’явиться, останній навіть не надіслав письмового привітання учасникам форуму.
Можна з цього приводу висловити тільки свій жаль, що таке, без перебільшення, епохальне об’єднання, яке саме напрошується на допомогу нашій владі, не було сприйняте. Колись комуністичний режим, на свою підтримку витрачаючи величезні кошти, створював по всьому світу комуністичні партійні організації штучно, щоб потім скликати їх лідерів на свої партійні з’їзди і перед цілим світом демонструвати свою силу. Треба сказати, що це давало відчутний пропагандистський ефект. Чи скажімо, Росія зараз заявляє, що де звучить російська мова, там присутні інтереси Росії. А що тоді ми? Маючи свої органічні національні складові по всьому світу, фактично відмовляємось від їх добровільної праці на добро своєї Батьківщини.
Тож питання, з чого б це така байдужість, у багатьох викликає небезпідставні думки і припущення. А я би сказав з цього приводу, що допоки відношення лідерів вищого рангу до національного питання буде таке, як сьогодні, то навіть найкращі державні програми залишаться на папері. Тому, само собою розуміється, що потрібна серйозна національна політика, і не ліберальний, а принциповий підхід до її виконання, тоді будуть і відповідні результати. А те, чи зробить хтось з цього форуму висновок, покаже на скільки вистачає у наших сьогоднішніх лідерів патріотизму і вболівання за українську державу та її добробут.


Володимир Мармус