A A A
Розмір шрифта: Доктор Георгій Аврамов – світило болгарської нейрохірургії,нейрохірург із майже 40-річним стажем, доцент, тривалий час працював у клініках Пловдіва та Софії, проходив стажування і одночасно оперував у Франції, Данії, Росії, став єдиним на всю Болгарію героєм Афганістану, здійснивши там близько трьохсот тільки нейрохірургічних операцій, подарувавши життя задля життя на перший погляд безнадійним недужим. За такий довготривалий час практики складно підрахувати усіх, кому подарував життя д-р Аврамов.

Наприкінці минулого тижня він гостив у Чорткові. Наша розмова була про його практику, життя, безцінний досвід. Пан Георгій був дуже делікатним у висловлюваннях, поблажливим до наших недоліків. Рівно таким же, як бувають люди, які багато в цьому житті бачили і тримають з будь-чого свою планку цінностей. Він неординарний і цікавий співрозмовник, залюблений в нашу Україну, має тут багато друзів, однодумців.
То ж знайомтесь, гість нашої рубрики - Георгій Аврамов.


На перехрестях небезпек


- Д-р Аврамов, Ваша доля є надзвичано складною. Ви могли спокійно собі оперувати у відомих клініках і горя не знати, а чомусь подалися рятувати людей там, де йшли бойові дії?


- Безумовно. Перша війна, де я був, це у 1982 році в Дамаску і Бейруті, в районі ріки Ліортанія. Ще і тепер все те згадується. Чомусь ми тоді думали, і я в тому числі, що палестинський рух був комуністичним. Принаймні, нам в Болгарії так і говорили. Коли ми палестинців про це запитували, вони дивувалися. То була битва палестинців з євреями. І нічогісінького комуністичного там не було. До цих пір ніхто не може вирішити, чия це земля. Араби думають, що це їхня земля, а євреї – що це історично їхня давня-прадавня батьківщина.
Я був у Бейруті п’ять місяців і провів надзвичайно багато операцій.
А друга війна, де я побував, це в Афганістані. Йшов 1989-й рік. Я на той час мав, окрім свого фаху, ще й курси травматології ортопедичної та пару літ практики черевної хірургії. Отож мене викликали і запитали: “Поїдите?”. Відповідаю: “Поїду”. Тоді вважали, що я був зручною персоною, яка мала робити все, що треба. Там я був відповідальним. То був час, коли російський генерал Громов з військами вийшов з Афганістану. Після того тільки 28 днів не було повітряних атак. Ми працювали при посольствах країн соцтабору. Росіян, правда, там теж не було. Нас часто бомбили. Пригадую, як мені китайський посол говорив: “О, Георгій, коли ти тут загинеш, то загинеш від ворожої ракети, а коли я загину, то загину від китайської ракети”. Адже там були у маджахидів китайські ракети, які робили нальоти. В Афганістані я був один рік!
Пригадую, був надзвичайно тяжкий бій. Безліч було вбитих і поранених. Мені наказали нижче генерала і полковника не оперувати. А тут підійшов один мій колега і просить: “Слухай, я знав його батька, він був генералом і загинув, а тепер ось його син – лейтенант, залишився, прооперуй його”. Коли мені поклали того хлопчину на стіл, він був без ніг. Я проопервав його. Пізніше як він мені дякував: “Лікарю, я залишився без ніг, але я живий, я живий!..” Це не можна забути. Афганістан – це було щось жахливе. Часті бомбардування. Усе взривається, летить, горить... Жах. Ти стоїш і оперуєш, а тут обломки з даху летять на тебе. А перед тобою на столі з відкритим черепом - людина: мозок, рана, усе відкрито. Тоді ти встигаєш своїм тілом накрити хворого. Не думаєш про своє життя. Думаєш, як ти маєш врятувати цю людину.
Складно було. Багато тих, що були зі мною, просто не витримували: хто кінчав життя самогубством, хто сходив з розуму. Але усі там були дружні, і стосунки між людьми були відкритішими. Кожен знав, що живе сьогодні, а як буде завтра – невідомо.
Але один раз у своєму житті я плакав. Плакав по-справжньому. Це було тоді, коли мене направили в Румунію, в Бухарест. Одразу ж після Афганістану. Тоді розстріляли Чаушеско. Це було 25 грудня. Фактично на Різдво. Там я ридав.


- Чому, що сталося такого, що могло настільки Вас зворушити?


- Там я бачив справжнє горе: загинув син - студент, батько – за шофера, мати несе великий хрест і так хоронять свою єдину надію. А хоронять у траншею в парку – бульдозер вигрібає рів і туди кладуть усіх таких же молодих в ряд, хоронять... Це нелегко було забути. Там я плакав...
У Румунії я перебував з болгарською місією, щоб допомогти її народу. Румуни не потребували нашої підтримки лікарської, а просили тільки апаратуру й інструментарій. Як вони казали: “У нас немає багато поранених, у нас багато вбитих”.


Практика – дочка досвіду


- Як нейрохірург Ви практикували не тільки у вогняних точках?


- Шість місяців був у місті Орхус в Данії. Це - клініка нейрохірургії, котра має спеціалізацію спинно-мозкової хірургії. Орхус – друге місто після Копенгагена. Данія, Швеція і Норвегія – три країни, які приймають людей з проблемою спинно-мозкової нейрохірургії. Там я також дуже багато оперував.


- Як Вас там сприймали? Ви – болгарин, представник соцтабору?


-Ні, на той час цього вже не було. То був вже 1992 рік. Мене там зустрічали добре. А ось таку недовіру, як ви кажете, я відчував на собі, коли працював в Марселі у Франції, то був 1976-й рік. Там мене сприймали як комуніста... і як єврея. Мені говорили: “Жорж, ти комуніст”. Я відповідав: “Ні, я не комуніст, я – соціаліст”. “Ти – комуніст, Жорж”, - відповідали мені. А був там ще такий француз, професор, якого звали Соломон. Так він мені все говорив: “Ти - єврей”. “Ні, я не єврей”, - оправдовувався я. Він наполягав: “Твоє прізвище Аврамов – значить, ти єврей”. Тоді я йому казав: “Значить, ви, професоре, теж єврей”. “Це чому?” – запитував він. “Тому, що ви Соломон”, - відповідаю. Так ми сперечалися (сміється). Були такі ненормальні, що запитувалили: “У вас, в комуністів, один котел для їжі, а жінки у вас теж спільні?” Це ж був час залізної занавіси.
Так само було в Москві, в клініці Скліфасовського.Скліфасовський і декілька нейрохірургів були євреями, то мене там також про це запитували. І коли я був в ПАР- там така ж ситуація.
До речі, в Марселі було надзвичайно складно. Люди там якісь особливі. Уявіть собі, я був там вже місяць і зі мною практично не розмовляли, мали мене за чужинця. Думав, не витримаю, поїду додому. Але місяць за місяцем і справи трохи налагодилися. Особливо, коли я всім роздав подарунки. Але все одно, я там дуже багато оперував, і було так, хоч операцію робив тільки я, потім бачу у нашому медичному протоколі стоїть хтось надрукований переді мною – нехай я буду в списку другим, тільки не першим. Вони вважали, що іноземець не може бути першим. Хоч мені там видали Диплом - Асистент Франції.


- Як сприйняла Ваша соціалістична влада те, що Ви отримали цей Диплом?


- Влада добре, а правохоронні недобре.


- Опісля Франції Ви повернулися додому у Болгарію?


Так, я повернувся в інститут швидкої допомоги, який називається Пирогов. І тридцять років пропрацював там, був шефом Департаменту спинно-мозкової нейрохірургії. Роботи, звичайно, було багато. А цього року відійшов на пенсію.


- Ось так все залишили?


- Ні, звичайно. Я зрозумів, що в старшому віці треба дати дорогу молодим. Не можна із себе вдавати молодого, адже це складає іронію. Будуть сміятися. Мені запропонували інше, і я погодився.
В колишній резиденції нашого державного керівництва створено приватний центр реабілітації, там діє два сектора. Я завідую одним із них - сектором неврології на 80 ліжок. Ми дбаємо про переферичну і центральну нервову систему. А другий сектор – це кардіологія. Наш центр розташований за 15 км від Софії. Він надзвичайно красивий, як палац. Є сучасна технологія. Але ми не лікуємо – тільки робимо реабілітацію. Тут надзвичайно красиво. Надзвичайно. До того ж був у нас один “бідняга”, який тільки на наш сектор дав 5 млн. доларів.


- Я зрозуміла, що Ви тепер не робите операцій. Для хірурга не оперувати – це катастрофа...


- Я все життя був тільки хірургом. Три роки практикував у хірургії черевної порожнини і 36 років був нейрохірургом. А роботи було у мене надзвичайно багато, нейрохірургічні операції є довготривалими. Вони здебільшого тягнуться по 3-5 годин.
Окрім цього, мене попросили і я погодився. Тепер я є національним консультантом нейрохірургів. Щомісяця 2-3 дні я приділяю цьому, є відповідальним за невідкладні випадки. Тобто я є “швидка допомога” для всієї Болгарії. Це щоб не втратити навики і форму нейрохірурга. Мене викликають тільки в центральні клініки, приміром, як у вас обласні, коли є надзвичайні ситуації, катастрофи... Мене привозять на автомобілі чи на санітарному літаку, і я оперую.


- Як Ви себе почували, коли у Вас було багато роботи? Чи є різниця між тим, що Ви робите тепер і тоді, коли Ви були тільки нейрохірургом?


- Звісно, різниця - неймовірна. Коли ти працюєш в повну силу, то отримуєш неймовірний тонус. Окрім цього, коли ти зробиш операцію і бачиш результат, це також має свої відтінки.


- І як, приміром така ситуація, Ви хотіли врятувати людину, а не змогли? Чи було таке у Вашій практиці?..


- Як вам сказати, ви мене може не так сприймете: смерть – це коли вічувається гіркота в роті, ти чуєш присмак гіркоти, металу. Особливо, коли він чи вона молоді, гарненькі і – смерть. Це особливо важко сприймається. Ти навіть з роками не можеш до цього звикнути. Таке буває, недивлячись на те, що ти дав все, ти зробив все, як треба, але...


- Ви своїм досвідом доводите, що людське начало не вмирає з досвідченістю хірурга, бо незважаючи ні на що, він залишається людиною. Тобто привикання як такого немає...


- Так, звичайно. Ми говоримо: “Я лікував, але до цієї границі, а від неї – тільки Бог”. Тобто завжди надієшся: якщо Бог допоможе. Це не соромно сказати . Бо не раз було так, що я зробив все і як треба, людина повинна була одужати, а сталося інакше: чи то життя таке чи фатум... невідомо.

Коли життя перемагає життя


- А були випадки навпаки безнадійні, а перемагало життя?


- Були і дуже часто. В нейрохірургії мозок – це ще не все. Це тканина, яка опізнає сама себе. До того ж виживали здебільшого молоді люди чи діти, які на відміну від дорослих, не усвідомлювали глибини трагедії, що з ними сталася. Вони вірили в життя, і життя їх не покидало. Були такі випадки, коли ти бачиш, що мозок витікає, кома, реанімація, штучне дихання, і бачиш, що апарати для дихання і тиску нічого не показують. А ти зробив операцію - і сталося диво. Таких див було багато. Я не вмію пояснити, наш мозок – це своєрідний комп’ютер. Це не піддається логіці.
Часто думаю: я зробив надзвичайно багато операцій, і були й серед них, напевно, помилки. Я визнаю це. Це ж життя. Хоча тепер хірурги не хочуть визнавати, що декілька хворих померли, і вони були в цьому причиною. Але ж це трапляється. Можливо, і я робив помилки, можливо, я ж не знаю, але коли я помилявся б багато разів, а одна людина стала знову людиною, і я цьому допоміг – це багато. Це почуття, яке неможливо описати, неможливо переповісти. Це як щастя художника чи композитора після виконаної вдало роботи... Життя – неописуєма штука.


- Бажання рятувати людей, бути лікарем, було з дитинства?


- Так, так, звичайно. Знаєте, математики я не любив. Я її і тепер не люблю. Інша річ була мова. Вона мені вдавалася. А батько мій мріяв, щоб я був музикантом, купив акордеон. Тільки з мене нічого не вийшло. Не міг. А ось французьку мову, турецьку, англійську і російську я вивчив без проблем. Одного разу батько не витримав і каже:” Ти хочеш медицину, то нехай буде медицина”. Я поступив у Пловдів (це друге місто після Софії). Там була Пловдівська університетська нейрохірургія. Родич мого батька був професором. Вже на другому курсі я асистував у нього. Потім працював три роки в Софії, був хірургом черевної порожнини. По тих роках знову повернувся до Пловдіва і асистував як нейрохірург. Це тяжка спеціальність, але моя.


- Ви пам’ятаєте свою першу нейрохірургічну операцію?


- Так, це була молода 39-річна жінка, яка була вже сліпою. У неї був мінігіом доброякісний, але дуже великий. Жінка вчасно не зверталася, і тому втратила зір. Я знав, що це доброякісна пухлина, але вже було запізно для операції. Але все вдалося. І все було дуже чудово. І з того часу я почав оперувати самостійно. Потім спеціалізувався в Белграді, Москві, Ленінграді, Харкові...Я про це частково говорив.

Вчитель і учні


- Чи були у Вас учні? Ви передавали комусь свій колосальний досвід?


- Так, звичайно. Вже двоє з них стали доцентами.


- Чи там’ятають про свого вчителя?


- Я думаю, що так (сміється). В Пловдіві мій учень вже завідує кафедрою. Янко Кончев - дуже хороший спеціаліст. І ще один також є доцентом, він працює в Йоганесбурзі. Пише листи по Інтернету. А з Янко ми часто спілкуємося.


- Вони вже досягли висот самі. Чи звертаються за порадою?


- Чесно? Ні. Янко просто часто, коли йому трапляється складний випадок, направляє до мене. Але Михаїл, той, що в ПАР, той - ні. Він тільки мені хвалиться: “Подивися, докторе, чого я досягнув”. Цей не такий, цей інший. Але то таке життя. Все нормально. Реальність - то є реальність.

Цінності і бачення


- Що Ви найбільше ціните в житті?


- Цікаве запитання.Я думаю, найціннішим для кожного є життя і здоров’я, шанс на щоденні турботи. Мені боляче, що вже декілька літ поспіль люди стали все міряти на гроші.


- Що для Вас особисто є гроші, яку роль вони відіграють для Вас?


- Це є важливим, але не основним. У мене є свій власний будинок. І ще мої надбання - це син Желю, який є вірусологом (він займається охороною флори) та донька Марія, яка працює медсестрою і навчається на магістратурі, хоче залишитися медсестрою. У них також є свої сім’ї і свої власні помешкання.
Знаєте, обоє моїх дітей мали перспективні можливості виїхати за кордон і там працювати. Вони є добрими спеціалістами і вільно володіють французькою та англійською мовами. Та я їм сказав: «Коли ти добра людина, коли ти працьовита людина, коли ти розумна людина - ти мусиш залишитися тут в Болгарії. Це твоя рідна земля». Можливо це мій егоїзм, але я не дав їм покидати своєї землі і вони погодилися.


- А в Україні Ви буваєте часто? Скільки вже разів?


- О, дуже часто. Точно не пам’ятаю, напевне разів шість-сім. Практично щороку я тут буваю. У вас дуже гарна мова, особливо, коли вловити нитку її смислу. Подобаються тутешні люди, вони є добрими і щирими. Це люди, які більше вірять у Бога аніж ми, болгари.
Від Болгарії до України більше тисячі кілометрів, але попри свою зайнятість я дуже люблю сюди приїжджати. Люблю культуру і побут цих людей, їх відкритість. Одним словом, почуваю себе тут дуже і дуже добре.


- Чого б Ви побажали нашим читачам?


- Бажаю, щоб вони всі обов’язково були здоровими і завжди були справжніми укаїнцями, любили свою землю, свою державу, свій народ і трудилися для блага своєї України. І ще бажаю, щоб багато болгар приїжджало в Україну, і тоді багато українців відвідуватимуть Болгарію.


Олесандра Іванців