 30.08.2006 - У спогадів юності смуток живеПродовження, поч. В № 33Влітку безжальне сонце палило від ранку до вечора. А селяни в цей час працювали на панському полі. Ппацювали від зорі до ночі. Під вечір жінки трохи швидше йшли додому, щоб поратися по-господарству. Коли ввечері прибіжить жінка додому, то не знає за що їй братися: одні поралися по-господарству, інші біля кухні готували вечерю, щоб нагодувати свою родину. А як стемніє, в кожній хаті до пізна блимав тьмяний каганець і світло серед ночі на дворі виглядало, наче угарок. Невеличкі селянські хатини розкинулися край дороги. Окремі стояли так близько одна до одної, що вони ніби торкалися стріхами. До кожної тяглися вузенькі стежечки, що поросли густим високим бур'яном. Коли вранці ідеш ними, то вранішня роса приємно прохолоджувала босі ноги. Усі ці хатки були одинакові: глиняні, без фудамента, низенькі мов землянки, з малими покошеними вікнами. Чорна солом'яна стріха посередині якої стояв огороджений з тонких дерев'яних прутів димар стояв ніби скриня на горощі, обліплена довкола глиною. На самісінькому верху димаря стояв прибитий кусок закопченої димом чорної бляхи або навіть пару звиклих вузеньких дощечок. Коли взимку яром задував холодний вітер в хатах виднілося тьмяне світло. Жінки поралися біля кухні, де потріскували в очі сирі поліна, а здебільшого тоненькі порубані прутики ледве тліли, аж з них виходила вода. А в хаті не було від того жодного тепла. Мужчини здебільшого сиділи біля кухні хто чинив свої старі черевики, а хто просто сидів на лаві і довкола нього сиділи діти. У таких ситуаціях батько переповідав їм про важке своє минуле, його батьків та цілого покоління. Одні діти це все вже добре розуміли, бо бачили на власні очі усю нужду самі і тому вірили батьковим словам сповна, а в душі у них жили спільно і жаль, і лють від такої несправедливості. Вони думали: чому панські діти такі ж як і вони діти своїх батьків, а завжди ситі і одіті? Як вже цим малим дітям хотілося помститися за свою нужду, та не хотіли нікого чіпати, щоб не накликати на свою родину горе. Лиш менші діти сиділи і уважно слухали батькову розповідь. Вони думали, що все це казка, в їхніх серцях це не було стільки горя. Пізніше батько став переповідати про далекі краї і страшних звірів, великих птахів, які можуть забирати малих неслухняних дітей. Опісля цієї оповіді надворі вітер подув ще сильніше і кусок підірваної на димарі бляхи в такт йому постукав: тах-тахтах... Діти одразу ж всі принишкли, а молодші стали з острахом тулитися до батька... А татко кожного гладить по голові і каже: “Ні, то не велетенський птах, то вітер стукає до нашої хати...” Так поволі дітей морив сон, але ще не вечеряли... тут обізвалася й мати. Покликала до столу. І уся родина, забувши про сон подалася до кухні. В одній великій череп'яній мисці була варена картопля, а в іншій – кисла сирова капуста зверху трохи полита коноплячою олією. Усе це було ставлено на старезний дерев'яний стіл, чорний, мов земля. Як тільки миски появилися на столі, то всі діти вже стояли довкола столі і простягали свої тонкі рученята, досягаючи по одній гарячій картоплині. Кожна дитина одна попереду одної брала рукою картоплю, яка смачно танула в зголоднілих ротиках дітей. Так повечеряли усі, дивлячись як майже раптово зникла та картопля. Вони б їли ще, але вже нічого не було. Тоді поволі одне по одному з напівголодними животиками вкладалися спати... Невеличкі селянські хатини розкинулися край дороги. Окремі стояли так близько одна до одної, що вони ніби торкалися стріхами. До кожної тяглися вузенькі стежечки, що поросли густим високим бур'яном. Коли вранці ідеш ними, то вранішня роса приємно прохолоджувала босі ноги. Усі ці хатки були одинакові: глиняні, без фудамента, низенькі мов землянки, з малими покошеними вікнами. Чорна солом'яна стріха посередині якої стояв огороджений з тонких дерев'яних прутів димар стояв ніби скриня на горощі, обліплена довкола глиною. На самісінькому верху димаря стояв прибитий кусок закопченої димом чорної бляхи або навіть пару звиклих вузеньких дощечок. Коли взимку яром задував холодний вітер в хатах виднілося тьмяне світло. Жінки поралися біля кухні, де потріскували в очі сирі поліна, а здебільшого тоненькі порубані прутики ледве тліли, аж з них виходила вода. А в хаті не було від того жодного тепла. Мужчини здебільшого сиділи біля кухні хто чинив свої старі черевики, а хто просто сидів на лаві і довкола нього сиділи діти. У таких ситуаціях батько переповідав їм про важке своє минуле, його батьків та цілого покоління. Одні діти це все вже добре розуміли, бо бачили на власні очі усю нужду самі і тому вірили батьковим словам сповна, а в душі у них жили спільно і жаль, і лють від такої несправедливості. Вони думали: чому панські діти такі ж як і вони діти своїх батьків, а завжди ситі і одіті? Як вже цим малим дітям хотілося помститися за свою нужду, та не хотіли нікого чіпати, щоб не накликати на свою родину горе. Лиш менші діти сиділи і уважно слухали батькову розповідь. Вони думали, що все це казка, в їхніх серцях це не було стільки горя. Пізніше батько став переповідати про далекі краї і страшних звірів, великих птахів, які можуть забирати малих неслухняних дітей. Опісля цієї оповіді надворі вітер подув ще сильніше і кусок підірваної на димарі бляхи в такт йому постукав: тах-тахтах... Діти одразу ж всі принишкли, а молодші стали з острахом тулитися до батька... А татко кожного гладить по голові і каже: “Ні, то не велетенський птах, то вітер стукає до нашої хати...” Так поволі дітей морив сон, але ще не вечеряли... тут обізвалася й мати. Покликала до столу. І уся родина, забувши про сон подалася до кухні. В одній великій череп'яній мисці була варена картопля, а в іншій – кисла сирова капуста зверху трохи полита коноплячою олією. Усе це було ставлено на старезний дерев'яний стіл, чорний, мов земля. Як тільки миски появилися на столі, то всі діти вже стояли довкола столі і простягали свої тонкі рученята, досягаючи по одній гарячій картоплині. Кожна дитина одна попереду одної брала рукою картоплю, яка смачно танула в зголоднілих ротиках дітей. Так повечеряли усі, дивлячись як майже раптово зникла та картопля. Вони б їли ще, але вже нічого не було. Тоді поволі одне по одному з напівголодними животиками вкладалися спати... Далі буде Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=177 |