і плюс

16.08.2006 - У спогадів юності смуток живе

Роман Крижанівський – мешканець нашого міста Чорткова. Народився в скелі Переходи. Доля закидала його в різні кутки земної кулі. Багато подорожував, багато бачив. Але завжди болить йому глибоко в душі доля України і його малої батьківщини Чорткова та села Переходів, що неподалік міста. Про побачене у складні роки юності він занотував у звичайні шкільні зошити. Тепер таких зошитів, старанно пронумерованих,пожовклих від часу є 13. Народився він у 1929 році. У часі подій, що розгорталися і описані,йому йшов 16-й рік. Ми прагнемо усе передати так, як занотував автор. Отож читайте.

Що записано серцем...
Невелике старовинне село Переходи, що знаходяться у Західній Україні, розкинулися поміж невисоких обривистих гір і довгих темних ярів. Хоч далеко ще від цього села до Карпат, а виглядало воно, ніби гірське прикарпатське село. На схилах похилистих гір навесні росла трава, а поміж неї, стояли аж чорні великі гострі камінні брили. Їм багато доводилося бачити на своєму довгому віку, усяких земних невзгод і людського горя у цьому селі. Холодні осінні вітри та проливні дощі обмивали їх. А влітку у довгі сонячні дні безжально палило сонце від чого трава вигоряла від спеки. Тільки ось холодне каміння не вбирало в себе сонячних променів. Камінню усе це надокучило. Їхні холодні повіки втомилися постійно бачити людське горе. Бо воно мало не щодня бачило як бідні згорблені від важкої праці люди, в обдертій одежі проходили повз них із похиленими головами. Ніби ті голови були такими важкими, що хилили їх додолу. Мов те мовчазне каміння чимось їх образило і селяни не хочуть на нього дивитися своїми сумними очима. Вище гір тягнулася смуга клинуватого лісу, де поряд ще й сусідили невеликі тонкі деревця граба і молодої зеленої смереки. Колись тут були великі сосни і дуби, а тепер залишилися тільки одні гнилі пні, біля яких громадяться то менші, то більші купи червоних мурах. За тим лісом розкинулося просторе й рівне панське поле, а далі – знову тяглося раз коло разу поділене на невеликі клапті, які розділяв невисокий пагорб, густо зарослий бур'яном. Це називалося межею, котра відзначала кожен клапоть землі своєму власнику-селянину.
Хоч і невелике це було село,але хатини були порозкидані довкола узгір'я, інші були у видолинках. А в самому яру воно було, наче навхрест прорізане з півночі на південь. Там проходила вузька польова дорога, зрідка покрита порозкиданим камінням. З одного боку, край дороги була викопана вузька канава, по якій під час дощу чи зливи стікала вода. Але коли пройде сильний дощ ,тоді вода швидко збігає з гір і заносить намулом та усяким камінням цей неглибокий рівчак. То після таких злив довго доводилося селянам йти з лопатами на фільварок, щоб поремонтувати панську дорогу. Зі сходу на захід проходила залізна дорога. Ця дорога була високо підсипана і мала часті містки, поміж які вільно проходила зливна вода. А подекуди були більші містки, що попід ними проходили люди. Це було зроблено для того, щоб сюди проходили стоки води. Край залізної дороги попід горою було декілька маленьких криничок, тудивлазилося лише відро. Тут селяни, зазвичай, брали воду. З тих криничок витікали маленькі вузькі струмочки води. В яру,з цих струмочків формувався потічок. Де-не-де він проходив зовсім близько до дороги, а далі звертався в бік і знову ховався у глибокий яр. Там, нижче, до нього приєднувалися ще від криничок маленькі струмочки і все нижче й нижче потічок ставав ширшим і стрімкішим та збігав яром в долину, дзюркотів, бився об каміння і линув все глибше й глибше у глибокий яр. Яр ставав щоразу густо зарослий, тут ставало темно серед білого дня. Утворювали цю темноту великі гіллясті старі верби. Навесні в цім гаю впродовж усіх коротких ночей весело щебетав соловей. Було тихо довкола,тільки зрідка поїзд, промчавшись до станції, міг зворухобити на короткий час цю тишу...

Далі буде
Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua
Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=152