Ці поетичні строфи Володимира Погорецького - члена Національної Спілки письменників України, головного редактора журналу «Золота ПЕКТОРАЛЬ» ще ніде не були надруковані. Тішить, що ексклюзивне право їх надрукувати отримала тільки наша газета.  Сьогодні автор підготував до друку нову поетичну книжку «Шураві», яка, якщо ніщо не стане на заваді, презентуватиметься на Всеукраїнській книжковій толоці (форумі), яка відбудеться у Чорткові 14-15 травня цього року.

***

На вістрі пам`яті  - лиш одчайдушний крик

І пасма гір у павутині світу.

Кроваві рани вишили рушник,

Зв`язали очі затишному літу.

Покручена спіраль тремких болінь

Вінками тулиться до серця,

Студену воду місяць п`є з озерця

І ходить світу посивіла тінь.

І хрипне голос міста вечорами,

І пам`ять пекла з`єднує мости.

На кладовищі квітнуть сльози мами,

Зігнули світлі голови хрести.

***

Усміх сонця на канві листочків,

Подих літа висріблив стежки.    

Йде світанок в вишитій сорочці

Попід руку з небом навпрошки.

На узорах днини сяє доля,

А за нею - пелена віків,

Кучері вітрів на в`язці поля 

Розпростер у глиб століть Чортків.

Ці рулади серця, візерунки літа,

Розписи півоній у вікні

В`ються теплим спогадом над світом,

На пелюстках доль на чужині.

***

Шпаки здіймають вітер сніговієм, -

Немов це не Чортків, а Колима -

Думки у вікнах  тихо соловіють,

В яких і світа Божого нема...            

***

Вітер хвилею пругкою

Котить віз зірок до верб.

А над радою міською

Спить державний герб.

Холод тулиться до літер,

Ледве дихають слова.

Як бездомний пес цей вітер -

Від Йордану до Різдва.

***

Зітхає твердь, зітхають води,

Держава молиться на всіх,

Язик азійський верховодить

І полотніє страх... і гріх.

Гордують дужі регіони,

В полову падають слова,

Мовчить-німує булава,

Зірки лягають на погони.

Заріс мохами обеліск,

На денці серця - лід, ядуха.

Тече локшина, наче віск, -

Аж в`януть вуха.

Ось зрине день. А там і Суд...

Розхмариться над білосвітом.

Впадуть у Лету сльози юд,

Розквітне, може, Боже літо.

***

За тротуаром - склеп, у траурі - зірниця,

Окапини свічок, мов світляки...

Де хмурить брови місяць -  бреше псиця,

На даті смерті розпливлись віки.

В узорах ночі блідне тінь могола

Від повені правічної ріки.

Могила ката спопеляє чола,

Вогонь хрещатий тисне кулаки.

Течуть слова, пекучі, як гірчиця,-

На латці латка, вицвілі роки.

Зігнула сиву голову криниця,

Рахуючи на дні сумні зірки.

***

Молиться річка над верболозами

В уголов`ї старого млина.

Плесо неба забризкане грозами,

До землі прикипіла війна.

Плаче сонце у комині хати,

Що пливе в понадранню росу;

Загубилася в спогадах мати,

Що заплЕла журбу, як косу.

В`яже білому світові очі

Пам`ять. Розсипає вдова

Похоронки пожовклі слова,

Вишиває узорами ночі.