Ярослава народилася у селі Улашківці Чортківського району і ніколи не почувала себе політиком, тільки дуже любила слухати різні історичні оповідання про долю України. І ця любов стала вирішальною у її житті. У юному віці дівчина, як вона зазначає, просто допомагала людям у потребах життя - чи то євреєві-утікачкеві хлібом, чи то повстанцям, що боролися за її Україну, бажання будь-що допомагати, рятувати привело до того, що Ярослава Москалич стала зв`язковою УПА станичною під псевдо «Козачка».

На складнощі долі не нарікає, просто молиться. У щирій молитві - усе її життя, жодної справи жінка не зробить без молитви. Можливо й тому на порозі свого 85-ліття має дійсно добру пам`ять, жвавий розум та багато читає, звісно, духовну літературу. У її кімнаті, де вона зараз проживає у доньки Марти Юрчус у Чорткові, практично на ліжку і на тумбочці багато книжок, вервечок.

А було не раз таке, що загроза життю упевнено дихала їй у потилицю, але усе, мов у казці, - обходилося... Це матінка Божа мене завжди рятувала, - зізнається пані Ярослава Левицька (у дівоцтві Москалич). Жінка протягує мені книгу Нестора Мизана «За тебе, свята Україно». «Ось подивіться, часто тепер гортаю сторінки цієї книжки, дивлюся на фотографії молодих людей, яких я знала, і які загинули від ворожої кулі, - завжди наплачуся: і молоді були, і розумні, і щирі серцем та совістю, а не дожили до цих днів..» - зі сльозами на очах каже сивоголова жінка.

- Пані Ярославо, а окрім вас хто ще був у вашій сім`ї?

- Окрім мене, тато, мама і два моїх брати. Старший брат із 1923 року, а молодший із 1932-го. Я - середня, із 1926 року.

- Але, дякувати Богу, ви дуже гарно на свій вік виглядаєте.

- Знаєте, я ніколи у своєму житті й не думала, що доживу до такого до такого віку. Бо так, як моє життя проходило у великій небезпеці, то й уявити собі такого не могла. Завжди думала, що помру молодою і навіть готувала себе до того, аби звикати до такої думки. Все себе заспокоюю - воля, що ще такі житимуть, як я. Люди важливі для України, а я - звичайна собі дівчина, яка просто допомагала. Я ж не була політиком. Ходила до польської школи. Правда вже не пригадую, чи то було п`ять, чи шість класів. А потім уже не навчалася, не було як і де.

- Пані Славцю, я знаю, що ви були зв`язковою УПА.

- Може, і зв`язковою, і станичною. Брат старший із батьком були на фронті, а я тут допомагала нашим. То усе було до Другої світової війни.

- Скільки вам тоді було літ?

- Сімнадцять.

- Як так сталося, що ви відважилися на такий крок?

- Мій тато ще воював у Першій світовій і розповідав дуже багато цікавого. А я дуже любила слухати його історії, захоплювалась героїчним минулим наших людей і самій захотілось щось потрібне зробити для своєї землі.

Минув 1939 рік, дуже зле посадили нищили наших людей. Потім прийшли німці і зразу проголосили самостійну Україну. Ми спочатку дуже цьому раділи, думали, що то справді так і є, бо навіть могилу нашим героям Улашківцях відновили. Але потім німці стали на наших тиснути і молоді люди у підпілля. То були дуже складні часи. Люди були в розгубленості - куди йти? Згодом, як радянські війська відтіснили німців, багатьох наших людей забрали на фронт. Пішли на фронт мій батько зі старшим братом. Утікали вони вранці пішли сталися досить небезпечні події.

- І що це за події?

- У нашій хаті стояв штаб НВД хоч усі їхні уже сиділи в лісі. Того дня як тато з братом пішли на фронт, і «енкаведисти» усі відступили до лісу. Надвечір один із «енкаведистів», що квартирували у нас, повернувся. Сказав, що заночує. Мама постелила йому ліжко, подала вечерю. Він ліг спати в одній кімнаті, ми в іншій, через сіни. Нараз чуємо вночі хтось гримає в двері, каже: «Відкрий!» А я думала, що то хтось з наших хлопців і побігла й відкрила двері.

«Енкаведист» вскочив з ліжка: «Ти кому відкрила двері?». «Не знаю, може то сусіди...» - ніяково відповіла я. У ті часи світла не було. Я як відкрила двері, нічні гості почали йти до хати. На ганку стали світити сірниками. Наш «енкаведист» схопився за автомат: Погасить свет!». Нічні гості тоді як почали всі втікати... А опісля ми чули надворі стрільбу. Усе думали, що у нас на хаті дахівка побита. Нараз стихло.

- І хто це був у вас вночі?

- То були «рускі» із стрибками. Наш енкаведист їх не знав, а вони - його. Просто перші думали, що тато з братом не пішли на фронт і напевне ще хотіли застати нас вдома партизан. Але ось вийшло інакше.

Наш «енкаведист» повернувся з вулиці до мене з наганом: «Ти кому відкрила?!»Вивів мене з наганом на подвір`я. Усюди ми з ним пообходили. Не було нікого. Тоді зайшли до хати. Він каже до нас з мамою: «Ви лягайте попід стіни, а я буду чергувати». А вранці як тільки засвітило, мама подала нашому постояльцю сніданок, а в цей час бачимо на наше подвір`я йдуть озброєні люди і їх досить багато. Хату обложили. А спереду бачу йде наш односельчанин, з яким ми ходили до школи. Я й показала на нього, що це він був уночі. Тоді наш «енкаведист» зірвався з місця, вибіг з хати, вхопив того хлопця за обшивку, жбурнув ним додому. І наказав усім йти і подався разом з ним до лісу, до свого штабу. Пізніше він повернувся і каже до мами, що на нас у них є документ, згідно якого ми підлягаємо висилці. Але, як, виявилося, він був чоловіком совісним, все-таки, нас попередив.

- Пані Ярославо, ви жива історія. Якось ви розповідали бувало так, що ваше життя було «на волосинці».

- Я працювала на зв`язках. Одного разу мене відправили до Милівців, щоб відвідати пораненого повстанця, дали кошичок, хтось поклав у нього кусок м`яса, я піду низом - наган. Та й я йду. Виходжу на дорогу біля церкви у Милівцях - назустріч мені партизан, а я усе собі повторюю: «Я дух від вічної стихії, здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї». Мене завели до сільради і там закрили та пішли зводити людей чи мене знає хто. А я собі думаю. Та я стріляти не буду, бо не вмію, тільки витягну того револьвера, ще не знаю куди йому лад, а мене застрелять». А там у тій кімнаті була грубка. То я наган з кошика сховала подальше у неї, а м`ясо залишила, бо вони його бачили.

Тим часом привели людей та й питають, чи вони мене знають. А хто міг знати молоду дівчину у чужому селі?

Тоді був район у Ягільниці. Ведуть мене туди. А там був такий Басияк, який був дуже жорстоким. Він сів біля мене і тільки шептав: «Скажи де бандери?». Називав поіменно наших молодих людей, чи я знаю де вони. Він запитує: «Де криївка?». А я відповідаю, що не знаю, що була Королівна і мій тато там служив. А він не вгаває. Запитує. То піде до іншої кімнати, де, напевно, було його начальство, то знову повернеться. Але він на своєму і я на своєму. Потім із тих дверей вийшов інший, як скричав на Басняка. Знаєте, то було просто якесь диво. Той чоловік наказав мені забиратися геть. Відпустив.

Як то Матінка Божа мене завжди охороняла. Я втекла з-під куль, з палаючої у вогні хати...

- А ви були зв`язковою у «Бистрого»?

- Так. Я і до «Бистрого» ходила, коли він квартирував у Сосулівці на Качуровій горі у лісі, Галлілей, а село було охоплене його військом, то мене направляли до нього. І я бачила його. Він був невисокого росту, але міцний, мужній мужчина. Я на нього дивилася із захопленням, бо у його образі бачила Україну. І собі часто думала, хто я така супроти таких особистостей - маленька крупинка. То навіть як зачну, то най загину. Мене не так шкода, як тих мужніх, розумних, красивих поводирів. Я ж не була в житті політиком, лише те, що я допомагала своїм, аби Україна була вільна.

Казали, що «бандерівці» вбивали. Я думаю, то не так. Ось, до прикладу, «Бистрий» квартирував у лісі, а його продав один чоловік, через якого загинуло багато людей і сам «Бистрий», то казали, що того чоловіка потім знищили. У будь-якій армії за таке знищували.

Пригадую, тоді як оточили «Бистрого» рано-вранці, зненацька там, на Качуровій горі, де він квартирував був дуже запеклий бій, там навіть збили літака. Там, над Серетом і багато наших погинуло, хочу нас і у Заболотівці були поранені. Одного пораненого звідти привезли до нашого села. Казали, що то був сотник «Соловій». Тепер чомусь про це не згадують. Його до своєї сестри , що у мене в сусідстві, привіз один чоловік, який його знав. У пораненого була зовсім перебита нога. Медсестра не дуже знала, що з ним робити, треба було лікаря. Я пішла додому, принесла пошивки, ми їх порізали. Потім туди прибула лікарка, звали її Марта. Це була повновида жінка середніх літ. Пізніше ми з нею добре зналися.

- Після цього змінилося щось у вашому житті?

- Був 1947 рік. Сили наших партизан слабли. Нам помагали рятуватися хто як міг. А як рятуватися? Куди підеш? Були такі, що самі йшли здаватися новій владі. Я вирішила, нехай загину, але здаватися не піду. Хоч були  такі, що й до мого батька приходили, аби я прийшла здаватися. Навіть був один такий єврей, якому я колись допомогла, а він мені, то обіцяв підсобити.

Цікава була історія з тим євреєм. Німці забрали молодь до Німеччини. А було у них в нас таке господарство, як колгосп. , там був склад. Чоловік, що керував на тому складі сказав моєму батькові, щоб мене дав туди працювати, бо інакше заберуть до Німеччини. І я туди пішла. Той склад був біля поля і кар`єру. У тому кар`єрі під лісом розстрілювали євреїв. А один з них заховався у нас в тому складі. Якось я його побачила і пару разів приносила йому з дому хіба. І він мене запам`ятав. Коли я переховувалася в Мухавці, а він був начальником гарнізону, (звали його Ханоч, казали, що він десь тут одружився), до будинку де я була прибули з гарнізону. Я сховалася з сіней до комори. А він відрив туди двері, побачив мене і впізнав. Тоді узяв закрив двері і сказав, що нікого нема. Так вони покинули нас. Але потім він пішов до монахинь, які у нас жили і каже: « Ви скажіть їй, нехай вона до мене прийде і я її врятую». Але я так і нікуди не ходила. Більша частина наших подалася до Борщева. Там була й лікарка Марта. Їм зробили документи аби вони емігрували закордон. Такі документи зробили й мені. Але мене з Борщева із завданням направили до Мухавки. Я прийшла до тої жінки, в якої я жила і попросила її, аби вона пішла у село, щоб моя мама прийшла попрощатися. Увечері та жінка пішла до мами. Повернувшись сказала що мама обіцяла завтра прийти. Але назавтра вранці наш будинок оточили і мене забрали. Дали мені 25 років строго режиму. За мною довго шукали, бо я знала в лице усіх наших керівників. Але мені дав Бог сили, що я нікого не видала.

Відсиділа я 10 літ. Помер Сталін і мій термін скоротили на 10 років.

Я цікавилася тепер, яка доля тієї групи, з якою я мала йти за кордон. Казали, що одну групу «Бистрий» вивів, а друга, де була лікарка Марта, загинула у Карпатах від рук ковпаківців. Але чи це так - не знаю. Коли так, то виходить, що моє ув`язнення врятувало мені життя.

- Як вам жилося опісля повернення?

- Важко. Хоч повернулася я додому. Мене судили без конфіскації майна. У тридцять літ вийшла заміж. Коли дітям було 5 і 3 роки, помер мій чоловік з мамою разом. Було важко. Працювала у колгоспі. Люди ставились до мене із недовірою, називали «бандерівкою», хоч я нікому зла не робила. Але я виховала хороших дітей. Тепер живу у доньки Марти. Не хотіла вона, щоб я на зиму була в селі. У Марти донька Леся одружена за греко-католицьким священиком - отцем Володимиром Логушем, мають синочка, мого правнука Миколку, на честь мого покійного зятя, який був дуже хорошою людиною.

Мій син Павло проживає зі сім`єю у Бучачі. Від нього у мене четверо онуків - Іра, Ігор, Остап і Марійка.

- Що б ви побажали нашим читачам?

- Найперше - жити з вірою у серці, не фальшивити душею і словом. Бо лише на Бога наша надія. Я прожила немало і в цьому не раз переконувалася. А ще бажаю усім цінувати і любити нашу Україну, бо її незалежність далася нам дуже гіркою ціною.

Леся Легіт