У нашій газеті ми давно хотіли організувати рубрику із соціальним опитуванням, де кожен мешканець Чорткова міг би висловити власну думку з певного питання. Ми вважали, що у такий спосіб кожен зможе стати частинкою нашої спільної мети - донести іскру істини до мас. Ми хотіли почути голос народу, який так довго мовчав, що, очевидно, уже звик до цього.

Та, натомість, зіткнулися із стіною нерозуміння співгромадян. Виявилося, надзвичайно складно вмовити людину висловити свою думку з поставленого запитання для газети. А вмовити сфотографуватися - це взагалі майже нереально. Люди зовсім не хотіли висловлювати власні думки, щоб їх потім змогли прочитати у газеті рідні, друзі, сусіди, чи просто незнайомі люди. Такий наш менталітет. Ми привикли тримати все у собі і тихо нарікати „щоб ніхто не чув".

Для нашого соціального опитування ми планували вибирати людей різного віку, щоб можна було проаналізувати думки з поставленого питання громадян різної вікової категорії. Таким чином краще вимальовується картина суспільних думок від наймолодших до найстарших членів суспільства. Та відмовляли у коментарях майже усі, до кого ми підходили, незалежно від віку. Почути можна було найрізноманітніші відмовки: від „Я сьогодні негарно виглядаю" і до „У мене зараз немає часу" чи простого „Я не хочу".

Наприклад, підходимо ми до старшої пані, думаю, якщо жіночка поважна, серйозна, то не відмовить нам у розмові. Таки так, на поставлене запитання:  „Чи справляються комунальні служби із своєю роботою?" - вона висловила свою думку. А коли діло дійшло до фотографії - навідріз відмовилася, мовляв „краще фотографуйте молодих" і почимчикувала чимшвидше геть.

Приклад другий: шукаємо молодь, гадаємо, вони не проти, щоб їхня фотографія покрасувалась на сторінках газети. На зустріч нам ідуть дві молоді дівчини. Зупиняємо їх, пояснюю хто ми, пропонуємо відповісти на запитання: „Чи асоціюється у вас Восьме березня із сучасним святом, а чи із пережитком „радянщини?" . Вислухавши нас, вони подивились одна на одну і пішли геть. За спиною ми почули голосний регіт. От до чого докотилась наша культура.

Приклад третій: на шляху ми зустріли трьох дівчат. Підходимо до них, пояснюємо хто такі та пропонуємо їм висловити свою думку для газети. Дівчата чемно відмовляються фразою: „Нє, ми не до того". Прохання хоча б спробувати вони ігнорують і ідуть своєю дорогою.

Приклад четвертий: підходимо до пані, що стоїть на зупинці з надією, що нікуди не втече. Чемно просимо прокоментувати свою думку з приводу роботи комунальних служб і чуємо чергову відмову. Пані пояснила відмову тим, що сама не місцева. А після прохання дати порівняльну характеристику стану вулиць у Чорткові та у її рідному місті, вона таки втекла від нас, особливо нічим не аргументуючи свою відмову.

Приклад п`ятий: у центрі на лавці сидить дівчина і щось читає. Думаємо, мабуть, студентка, варто спробувати. Підходимо, сідаємо коло неї, представляємося. Розповідаємо, що напередодні Міжнародного жіночого дня ми робимо соціальне опитування для газети, щоб дізнатися, як люди оцінюють це свято. Просимо її розказати з чим у неї асоціюється 8 Березня. Дівчина вислухавши зніяковіла і лише видала: „Без коментарів".

І таких прикладів у нас було не п`ять, а набагато більше. Кожен з них відрізнявся від іншого. Єдиний спільний сюжет для багатьох випадків - це бувало, що люди просто не реагували і йшли собі далі, пройняті своїми клопотами. Ми не сумніваємося у тому, що якщо продовжити надалі проводити опитування для газети, то історія повторюватиметься, але уже із іншими людьми.

Знаєте, є таке гарне прислів`я „Моя хата скраю - нічого не знаю". Воно чудово відображає менталітет нашого народу. Простіше існувати і не заморочуватися над суспільними проблемами. Мовляв: „Нехай хтось інший. Чому саме я?". От і живемо так як живемо. Задумайтесь, як у країні народ може отримати владу, коли люди бояться дати відповідь журналісту газети на елементарне запитання? Це хвороба нашого суспільства. У нас є внутрішній страх, мабуть, уже на генетичному рівні. Він передався нам від попередніх поколінь, які усе своє життя жили під нагайкою. Неважливо чи реальна вона була, а чи уявна. Та нам тепер треба із цим боротися.

Хтось може заперечити, скаже, що люди вже не бояться. Але факти говорять самі за себе. В противному випадку вони просто лінуються. Це та сама історія. Ніколи люди, що лінуються подумати над простим запитанням не будуть жити у демократичній державі. За них завжди будуть думати інші. І робити будуть так, як вигідно тим, іншим. Нарікати набагато простіше, ніж думати. А ще складніше - діяти.

Але не варто одразу вішати цей ярлик на усіх. Деякі наші співмешканці залюбки відповідали на поставлені їм запитання, фотографувалися. Їх надзвичайна меншість, але, на щастя, вони таки є. Вони не бояться „ а що про них подумають інші", вони можуть відстоювати власну думку, а не ховати голову у пісок. З таких треба брати приклад. Я сподіваюся, що після виходу цієї статті сміливіших людей стане більше. Треба щось міняти, кожен повинен починати з себе. Бо з таким внутрішнім страхом ми далеко не зайдемо. Ми живемо у суспільстві, тому давайте будемо суспільно активними громадянами своєї країни.

Ольга Мідяна